Сучасна філософія – спадщина критичного переосмислення класичної філософії і марксизму.
У центрі стоять насущні проблеми життя найголовніше – проблема людини. Проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого.
1.Неопозитивізм – як продовження позтивізму. Аналіз філософсько-методологічним проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Редукція наукового знання до “чуттєво даного”
- логічний позитивізм (Вітгенштейн)
- лінгвістичний позитивізм
- семантичний позитивізм (Тарський, Карнап)
- постпозитивізм (Поппер)
- філософський аналіз
2. Екзистенціалізм – ідеї унікальності людського буття, підкреслення індивідуального. Ключовий елемент – поняття свободи
- атеїстичний (Сартр, Камю)
- релегійний (Марсель, Леперс)
3. Неотомізм – об’єктивний ідеалізм, релігійна філософія – офіційна філософська доктрина Ватикану (Жільсон, Марітен, Корет)
Базується на вченні Фоми Аквінського.
Нове: поворот від теоцентризму до антропоцентризму, спроба скорегувати релігію і науку, опора теорії пізнання на герменевтику і структуралізм, гуманістична орієнтація культури, увага до проблеми суспільного розвитку.
Інші релігійні позиції:
- теієрдизм (Пєр Тейєр де Шарден)- переосмислення теології в дусі теорії еволюції
- персоналізм (Муньє Боун) – спроба oб’єднати марксизм та екзистенціалізм.
4. “Філософія життя” (кін. 19 ст.) – Ніцше, Бергсон, Дільтей, Шпенглер.
Основа життя – воля, воля до влади.
Ніцше – поняття надлюдини.
Шпенглер – розгляд культурних утворень і цівілізації.
5. Класичний психоаналіз (Фрейд) – роль надсвідомого у житті людини
Неофрейдізм – Юнг, Адлер, Салліван, Фромм. Вихід за рамки біологічних характеристик людини.
6. Структуралізм – (Леві-Страсс, Лакан, Фукс, Гольдман, Барт) – людина, як об’єкт історичних, соціальних, культурних, етнографічних структур.
7. Прагматизм – ідея корисності, філософія – засіб дії людини на природу і суспільство.
8. Філософські течії на бізі класики – неогегелеянство і неокантіанство.
Криза класичної філософії – матеріалізм вироджується в натуралістичну форму вульгарного матеріалізму. Спроби критично переосмислити – посилання суб’єктивних моментів досвіду.
1) перший позитивізм (Конт, Мілль, Спенсер) – філософія не є наукою з власним об’єктом, а узагальнює досягнення конкретних наук. Справжнє знання досягається лише як результат окремих наук. “Позитивне” – реальне, те, що можна відчути. Вся попередня філософія відкидається, бо орієнтувалась на поняття, що не мають досвідного обгрунтування.
2) 2га пол. 19 стор. – “другий позитивізм” або емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус). Намагання здобути знання про матерію як про безпосередньо “спостережувальну” реальність.
3) Поч. 20ст. “третій позитивізм” або неопозитиізм (Вітгенштейн) – ідея логічного атомізму. Світ є сукупністю фактів, знання – теж факти (висловлювання), між ними є взаємно-однозначна відповідність. Філісофія виявляє характер відносин між ними. Твердження, що не мають фактичного обгрунтування – безглузді. Верифікація – метод відокремлення осмислених тверджень і “метафізичних”. Філософські твердження переводяться з форми загальності у форму одиничності і співставляються з фактами. Якщо співставлення неможливе – це “псевдотвердження”. (логічний позитивізм)
4) К.Поппер – критика верифікації, ідея “фальсифікації” – пошук фактів, що спростовують твердження.
5) Сер. 30ч років – “семантичний позитивізм” (Тарський, Карнап).Перехід від реальності як сукупності чуттєвих даних до “значень”. “Академічна семантика” – суто логічна інтерпритація. Твердження є істиним тодо, коли є стан речей, що відповідає йому. “Загальна семантика” – філософія повинна пояснювати явища людського життя, виходячі із структури мови. Ототожнення реальності із формою її відображенням – мовою
6) Лінгвістичний позитивізм – функції слів у людській діяльності.
7) Постпозитивізм (Поппер) – відмова від істини як мети пізнання (є недосяжною) – поняття “правдоподібності”.
Кун – “Структура наукових революцій” – неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом науки.
Лекатош – розвиток наукового знання через серію теорій, що змінюють одна одну і мають спільний базис. Відкидає вирішальну роль експерименту в науці.
Фейєрабенд – доповнення принципу емпіризму принципом “теоретичного плюралізму” – кожна теорія вдосконалює наші знання.
Витоки: кін. 19 – поч. 20 ст. – нетрадиційне прочитання класиків з т.з. завдань сучасності. Англо-американське неогегельянство (Ройс, Бредлі, Джентім та ін.) – філософія Гегеля як “філософія індивідуального”, “ірраціональної діалектики”, “трагічної діалектики”.
Неокантіанські школи – марбурзька (Коген, Наторп) та фрайбурзька (Віндельбанд, Ріккет, Ласк).
Поняття “екзистенція” – “внутрішнє” буття – дав Кєркєгор (1813-1855).
Екзистенціалізм – філософськє вираження потрясінь західної цивілізації у 20 ст. Усвідомлення людиною смертності та недосконалості.
Основні проблеми: людина, як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерть.
Засновник екзистенціалізму – Хайдегер (1889 - 1976).
“Екзистенція” – людське існування. Підкреслює процес “знелюднення” людини в сучасному світі. У процесі “спів-буття” гаситься людська індиідуальність, обезличення, перетворення на натовп, звільнення лише через смерть.
Сартр (1905-1980) – протиставляє “речове буття”, природу людському буттю. Свобода – універсальна характеристика людського існування; заперечення матеріалізму та раціональності.
Франкфуртська школа (Адорно, Хоркхаймер) : підведення одиночного під загальне (суть раціоналізму) є насильством. Бунт проти всієї попередньої історії та культури.
Новітня форма екзистенціалізму – герменевтика (Гадамер). Відкидає уявлення про “абсолютність” початкових положень теорії. Досвід людини – скінченний, дослідження, пізнання – як гра.
Мова – конкретне втілення реальності, що є тотожністю буття, часу, історії.
Е.: - релігійний (Марсель, Ясперс) – рух світу до Бога, до самозаглиблення.
- атеїстичні (Сартр, Камю).
Вчення, що спираються на екзистенціалізм:
- гуманітарно-антропологічна орієнтація, філософська антропологія.
- Персоналізм (особистісьт – вища цінність земної цивілізації).
Фрейд (1856-1939) – засновник психоаналізу .
3 аспекти : пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.
Спроба синтезу двох напрямків дослідження природи людини:
- розкриття психічних поривань внутрішнього світу
- аналіз впливу культурного та соціального середовища на формування психіки людини.
Психіка:
- несвідоме (несвідомі бажання і витіснені із свідомості ідеї)
- передсвідоме (у даний час не усвідомлюється, але легко може стати свідомим)
- свідомість – сприймання зовнішнього світу
Джерело психічної динаміки – бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрадки через дію.
Головні рушії поведінки – два інстинкти – самозбереження і сексуальний (лібідо). Сублімація – процес відхилення енергії сексуальних потягів до інших соціальних цілей. – таким чином тлумачиться історя людства, соціальні події, суспільне життя.
Релігія – загальнолюдський нав’язливий невроз.
Суб’єктивна реальність людини – 3 сфери:
- “воно” – природжене, генетично первинне, несвідоме
- “Я” – сфера свідомого, посередник між несвідомим та зовнішнім світом
- “Над-Я” – результат впливу інших людей, установки суспільства.
Критика Юнга щодо ролі лібідо та тлумачення природи несвідомого . Несвідоме включає і колективний і особистий зміст психічного.
Фромм – перетворення психоаналізу у соціальну філософію за допомогою праць Фейєрбаха та Маркса.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29
