Використовував філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Діалектика – у двох аспектах:
- філософський метод, що адекватно відповідає матеріалістичній філософії
- метод, що може бути використаний в політичній діяльності.
Питання теорії пізнання - “Матеріалізм і емпіріокритицизм”. Відображення – суттєва характеристика матерії на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості суспільства. Пізнання – теж процес відображення; з іншого боку – складним, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики.
Проблема матерії. Визначальні характеристики : об’єктивність і здатність відображатися.
Надзвичайна увага – питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень; підкреслюється роль трудових мас в історії. Теорія соціалістичної революції.
Нове трактування держави : гол. функція - управління суспільством в інтересах панівного класу. У майбутньому повинна відмерти.
Марксистська філософія несе ідеологічне навантаження.
- докласичний період
а) давні слов’яни – “Велесова книга” – повага до життя людини, праці, любов до землі.
б) філософія Київської Русі – пов’язана з Християнством. Етична тематика: протистояння духовного і тілесного, добра і зла. Вища мета пізнання – Бог, єдиний метод – божествене откровіння.
Соціальна філософія - єдність земель, централізація держави.
“Повість временних літ” (Нестор)
“Слово про закон і благодать” (Іларіон)
“Посланіє” (Климент Смолянич)
- період Відродження
Ранні гуманісти (Юрій Дрогобич, Павло Русич, Лукаш, Станіслав Оріховський) – антропоцентрізм, самодостатність, незалежність людини, самопізнання.
Острозька академія (Герасим Смотрицький, Йов Книжницький, Іван Вишенський)
- самопізнання у нерозривному зв’язку людини з Богом.
Братські школи – ідеї православ’я.
Мелетій Смотрицький – праці суспільно-громадянського спрямування.
Києво-Могилянська академія – філософія викладається окремим курсом – покликання віднайти істину, причини речей, дослідити життя і доброчсеність.
- Класичний період
- Г. Сковорода – засновник класичної укр. Філософії, поінтеїстичний погляд. “Пізнай себе” – через віру і любов. Ідея “сродної” праці – за покликанням.
- “універсалістська” філософія 19 ст. (Орест Невицький, Сільвестр Гогоуский, Михайло Максимович) – поширення ідей німецької класичної філософії, особ. Канта, Фіхте, Шеллінга.
- Кирило-Мефодіївське товариство (Костомаров, Куліш, Шевченко) – протиставлення української філософії російській.
- Соціалістичні мотиви – Драгоманов, Франко.
- Новітня філософія
- Екзистенціально-романтична хвиля (поч. 20 ст.) Бердяєв, Шестов.
- Культурно-філософський підйом 20х років (“розстріляне відродження”) – Хвильовий, Зеров, Яловий, Плужник та ін. – спроба зберегти та творчо розвинути українську національну культуру.
- Мислителі діаспори (Лишенський, Донцов, Чижевський).
Заснована Петром Могилою. Вперше в Україні викладали філософію окремо від теології. Філософські курси значною мірою схоластичні. Філософія розглядалась як система дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причини речей.
І. Гізель – процес пізнання відповідні до теорії образів. Речі, діючи на органи чуття посилають їм чуттєві образи. Ці органи відбиваються на органі чуття і стають відображеннями, які стають об’єктами діяльності внутрішнього чуття.
Ф. Прокопович – пізнання на основі досвіду і споглядання.
Вчення про матерію: в основі всього лежить певний субстрат, що завдяки формі перетворюється на певну річ. Рух - як зміна кінцевого стану.Простір і час – невід’ємні від природних сил. Порожнеча неіснує.
Етика – теоретична (роль людини в світі, сенс життя, свобода волі) і практична (шляхи і способи досягнення щастя, система виховання).
Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро.
Розвиток філософії права.
1722-1794. Вихованець Києво-Могилянської академії. Проблеми, спрямовані на дослідження людини, її існування та щастя. Релігійно-філософський характер спирається на християнсько-світоглядні категорії.
Реальність є взаємодією 3х світів: макрокосм., мікрокосм.(людини), символічного світу (Біблія).
Кожен світ є єдністю 2х натур : видимої (зовнішньої) та невидимої (внутрішньої).
Макрокосм – світ речей і явищ + Бог.
Мікрокосм – людина тілесна + людина духовна.
Біблія – образність символів + розшифровка.
Заклик: “пізнай себе” – свою духовну сутність через віру і любов – таким чином досягається щастя. Щастя – не в матеріальному задоволенні, а в пізнанні і праці за свїми здібностями.
3 етапи самопізнання та пізнання:
- пізнання себе як самовласного буття
- як суспільної істоти
- як буття, що створене за образом і подобою Божою.
Основні лінії:
- антеізм (“сродність” людині усього світу)
- екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремості людське існування, плюралістичність і в одночас діалогічна гармонійність реальності)
- кордоцентризм (все ідде від серця)
Засновник класичної української філософії.
Ф. Шевченка – глибоко індивідуальна, особиста і разом з тим грунтується на національній ідеї українського народу, його ментальності. Ф. Ш. Виростає з конкретно-узагального ставлення до віри, любові і нації. З любові до України виникає ф. Пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства.
Вінець творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної умови людського добробутя і щастя.
Творчість Шевченка – поетично-сиволічно-образна, тобто буквально не тлумачна.
Україна постає в двох вимірах : як певна соціальна спільність, що реально втілена в історичній дійсності сьогодення; а також як духовно ідеальна спільність нашої минувщини, що має відродитись в прийдешньому.
Шевченків бунт заперечує певну несправедливу соціально-економічну реальність з її порядком, законами, і т.п.; проте це заперечення не ставить метою утвердження якогось іншого порядку. У творах немає ніякої програми перетворення суспільного буття. І деальне царство є царством творчого людського духу, а не букви.
Не можна сказати, що Шевченко був атеїстом, але відкидав з християнської релігії все те, що заважає вільному розвитку особистості, перешкоджає задоволенню внутрішніх потреб людини. Проти зловживання релігією з політичною метою, релігійних війн, інквізиції.
У всій своїй творчості Шевченко постає як екзістенціальний антеїстичний і кордоцентричний мислитель.
Михайло Драгоманов (1841-1895) – мислитель, історик та етнограф.
Центральне у світоглядній позиції – ідея поступу, спрямованого на здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму. Соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістськє суспільство, шлях – федералізм. Байдужий до національно-політичної самостійності України.
Мислитель позитивістсько-натуралістичного плану, скептик, навіть атеіст.
Іван Франко (1856-1916)
Всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. В центрі філософії – людина, основний закон людяності – праця; це єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу.
Соціаліст, але не приймав ідеї диктатури пролетаріату і класової боротьби. Соціалістичні переконання базуються на загальнолюдських, а не на класових цінностях.
Держава не повинна існувати, шлях до соціалізму – “народне відродження” через культурну та освітницьку діяльність.
Раціоналіст, підтримувава еволюційну теорію.
Леся Українка (Лариса Косач) (1871-1913)
Романтично-екзистенціальна спрямованість.
Міфологічно-антеїстична ідея органічної зрощеності людини з природою, антропологічної наповненості природи.Оспівування ліризму української душі і драми її релізації.
Будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів.
М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. І хоча він вважається народником (вважав народ основним чинником історичного прогресу), зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників.
І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за традиційне народництво. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти – не потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових фігур національної історії козацької доби. І. Виговський – вірний послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує, причому в «Ілюстрованій історії...» підкреслюється саме його свідоме самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І. Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські настрої.
Дуже велике значення Грушевський надавав постаті Б. Хмельницького. За загального скепсису до постаті гетьмана, Грушевський вважав, що Б.Х. спромігся зробити набагато більшо, ніж будь-хто на його місці, і що успішний ісход війни був в дуже ведикій мірі заслугою гетьмана. Навіть І.Мазепу Грушевський вважав лише продовжувачем політики Хмельницького щодо незалежності України.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29
