17.Формування філософського мислення нового часу. Ф.Бекон і його роль у розробці емпіризму та індуктивного методу пізнання.

Ф. Бекон (1561 – 1626рр.) – родоначальник нової форми англій­ського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Са­ме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу», матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішува­ною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?

Ф. Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер ін­дуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних поло­жень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також сис­тему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пі­знання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пі­знання. Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог ство­рив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е «Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на протива­гу основної праці Арістотеля «Органон»).

18.Філософські погляди Р.Декарта

Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як тво­рець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою фі­лософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі­знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстан­ції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (ро­зум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий – прави­льно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чут­тєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інфор­мації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в форму­ванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повин­ні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глиби­ні інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо ос­новні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання сві­ту, що постійно розвивається.

19.Проблема сутності буття і пізнання філософського вчення Б.Спінози

З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна при­рода, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, во­но є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Во­на вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, во­но відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а роз­чиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої приро­ди. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнан­ня світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мис­лення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французь­кий вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

20. Ідеалістична філософія XVIII ст. Г.Лейбніц, Дж.Беркалі

Джордж Беркли      (1685-1753)—английский философ,субъективный идеалист.С 1734 года епископ в Клойне,Ирландия.Основной труд—«Трактат о началах  человеческого знания».

     Исходя из того,что человек непосредственно  воспринимает только свои «идеи» (ощущения),Беркли пришел к выводу,что существование вещей состоит в их воспринимаемоти (esse est percipi).Идеи,по Беркли,пассивны,они воспринимаются бестелесной субстанцией,душой,которая активна и может порождать идеи.Он признает множество духовных субстанций,а так же существование «бесконечного духа»,бога.Идеи потенциально существуют в божетсвенном уме,но актуальное существование они получают в человеческом разуме.

   Позже Беркли переходит на близкие неоплатонизму объективно-идеалистические позиции,признав вечное существование идей в уме бога.С целью опровергнуть атеизм и материализм,Беркли подвергает критике понятие материи,как якобы внутренне противоречивое и бесполезное для познания.Основа его критики материи—идеалистический номинализм.Беркли опровергает локковскую теорию первичных и вторичных качеств(см.билет 10),объявляя все качества субъективными.Отрицая мировозренческое значение науки ,Беркли считал задачей ученого «научиться понимать язык творца,а не притязать на объяснение только своими телесными причинами» .С этих позиций  он опровергает  ньютоновскую теорию абсолютного пространства,выступает против теории тяготения,считая её учением о естественном движении материальных тел,тогда как сам Беркли признавал только движение духовных субстанций.

 Со второй половины XIX века начинается  оживление философии Беркли и заимствование её многими школами идеализма:имманентной школой,прагматизмом и т.д.

Лейбниц Готфрид Вильгельм

                                           (1646-1716)

 Немецкий  философ,объективный идеалист.Был первым президентом Берлинской Академии Наук.Лейбниц объединял знания математики (один из изобретателей дифференциального исчесления),физики (предвосхитил закон сохранения энергии);кроме того теолог,биолог,историк.

  Философию Лейбница следует рассматривать как попытку синтеза идей механистического материализма (Декарт,Гоббс) и  аристотелевско-холастического учения об активных субстанцианальных формах.При объяснении действительности он стремился объединить механический принцип с учением о монадах,изложенным в его «Монадологии». Монады,по Лейбницу,представляют собой неделимые духовные субстанции,из которых складывается вся вселенная.Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и стремлением.

   Лейбниц был одним из основоположников немецкой идеалистической диалектики.Через теологию он подошел к принципу неразрывной связи материи и движения.Однако в объяснении движения Лейбниц впадал в противоречие:монады,по его мнению,не взаимодествуют друг с другом ,и вместе с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир,который регулируется предустановленной  гармонией,зависящей от высшей монады (абсолюта ,бога).Понятие предустановленной гармонии стало  основой наиболее реакционной части философии Лейбница—его теодицеи.

  Теория познания Лейбница—идеалистический рационализм-направлена против сенсуализма и эмпиризма Локка(см.билет 10).К  положению Локка «Нет ничего в уме,чего не было бы в чувстве»,Лейбниц   добавил -- «кроме самого интеллекта ».Не разделяя мнения Локка,что ум—гладкая доска (tabula rasa),отрицая чувственный опыт,как источник всеобщности и необходимости знания,Лейбниц утверждал,что таким источником может быть только разум,и что душа искони содержит в себе начала различных понятий и положений,которые только пробуждаются внешними объектами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32