8. Основі філософські школи стародавньої Індії     OTTO  Філософія Стародавньої Індії

Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») – це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу даша­ни нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, бу­ддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з не­видимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід роз­різняти душу і тіло.

Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI – V ст. до н.е. і в ході істо­ричного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддиз­му був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, майбутній Будда. Шляхом внутрішнього споглядання він пізнав вічні істини:

1) Життя – це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання – жадоба до життя.

4) Шляхів виходу із страждання — 8.

В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки – частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає поро­дження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька кла­сифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ бут­тя на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану. Буддизм утверджував єдність матеріально­го і психічного світів.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії роз­вивалось і стихійно-матері-алістичне вчення – чарвака.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

9. Зародження філософії у стародавньому Китаї. OTTO

Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Зміна традиційних общинних суспі­льних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в га­лузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвит­ку філософії в Стародавньому Китаї.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI–V ст, до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке діс­тало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанст­ва була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство стано­вило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антро­поцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми люди­ни. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якос­тей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є по­няття «жень» – гуманність; «сяо» – синівська повага до батьків; «юе» – музика; «лі» – етикет. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» – «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповід­ність до їх назв.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Його засновником  вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Даосизм наго­лошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, без­тілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно – ос­нова всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвит­ку, перетворюється на свою протилежність.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософ­ська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядко­вується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.

10.Антична філософія Греції, її характер та основні етапи розвитку."

Духовная Европа имеет место рождения", - сказал Э. Гуссерль, немецкий философ, живший и работавший в конце XIX- начале XX века. Это место - Греция VII-VI столетий до Рождества Христова. Эту же мысль в той или иной форме высказывает большинство философов самых различных направлений. "Греки навсегда останутся нашими учителями",- писал К. Маркс. Древняя греческая философия - общепринятый духовный исток современной философии, всей европейской культуры. Поэтому истоки самой греческой философии также являются предметом пристального внимания. Возникновение философии - сложное взаимодействие изменившихся социальных и индивидуальных потребностей и возможностей их реализации. Взаимодействие мифологических представлений и зарождающегося научного знания, с одной стороны, особой социальной атмосферы, с другой, и привело к возникновению философии - качественно нового явления, отличного от древнего мифа, предфилософских представлений, житейской мудрости и эмпирических наблюдений. Формирование греческой философии связано с именами Фалеса, Анаксимена, Анаксимандра, Гераклита, Эмпедокла, Анаксагора, с философами Элейской школы.Греческая философия выступала, как нерасчлененная, всеобъемлющая наука, как наука наук, включающая в себя вследствие неразвитости научного мышления все области знания.История древнегреческой философии - это история борьбы первоначального, наивного материализма против различных идеалистических учений. На протяжении VI-IX вв. до нашей эры  в Греции происходил бурный расцвет  культуры  и философии. За этот период были созданы новое немифическое мировоззрение, новая картина мира, центральным элементом которой стало учение о  космосе. В центре внимания первых греческих философов стоит проблема первоначала.Одни  философы (натурфилософы)  считали,  что  основой  вещей  является  чувственно  воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи  (элеаты)  усматривали основу  мира  в  едином,  незримом  бытии;  четвертые (Демокрит)  считали  такой   основой  неделимые атомы; пятые (школа  Платона)  -  земной  шар  лишь  тень, результат воплощения царства чистой мысли.Разумеется, все  эти  философские  направления  были  во  многих  отношениях  наивными  и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией,  они  отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то  и  третьестепенное  место, пытались познать мир из него самого.На первых порах древнегерческие философы не осознавали, что основной вопрос философии может иметь разное значение, но уже в V в. до  н.э.  (Платон, Демокрит)  четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между которыми  проходит  через всю дальнейшую историю философии.Три периода в развитии античной философии:В истории греческой философской  мысли, начиная с Гегеля, принято выделять три основных периода. Первый период - формирование греческой философии (VI в. до н.э.), философия, так называемых, "досократиков". Второй период - расцвет греческой философской мысли (V-VI вв. до н.э.), в центре его находится философия Сократа и его последователей, философия Платона и Аристотеля. Третий период - закат и, затем,  упадок (III в. до н.э.-V в. до н.э.), греко-римская философия. Первый период - VI век до н.э. Это философия периода образования рабовладельческого общества. Первоначальный, наивный материализм, который был одновременно стихийно-диалектическим взглядом на мир, представлен на этом этапе милетской школой и Гераклитом. Материалистические школы - милетская и эфесская - боролись с идеалистическими и антидиалектическими взглядами пифагорейской и элейской школ. Философы милетской школы Фалес, Анаксимен, Анаксимандр - исходили из признания единого, вечно движущегося материального первоначала.  Представители пифагорейской школы развивали мистическое учение о "гармонии" в природе и в обществе, исключающей борьбу противоположностей. Элейцы (Ксенофан, Парменид, Зенон, Мелисс) представлению об изменчивости и многообразии природы противопоставили учение о неподвижном и неизменном бытии. Элейская школа положила начало идеализму.Второй период - V век до н.э. На этом этапе предмет философии расширился и углубился. Вопрос о строении материи встал в центре внимания всех материалистических школ, связанных с именами Анаксимена, Эмпедокла и Демокрита.Третий период - философия периода кризиса и упадка рабовладельческого общества. Материалистическая линия античной философии была продолжена в этот период Эпикуром и его школой. Эпикур - материалист, атеист и просветитель - возрождает атомистическое учение Демокрита и защищает его от нападок мистиков и теологов. Эпикур вносит в это учение ряд изменений.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32