До 47 питання

исключая длину, получают точку. Метод идеализации находит широкое применение в научном познании. Он позволяет переходить от эмпирических законов к теоретическим, формулировать их на языке науки.
      В современной науке все более широкое применение находит формализация - метод изучения некоторых областей зна-ния в формализованных системах с помощью искусственных языков. Таковы, например, формализованные языки химии, математики, логики. Формализованные языки позволяют кратко и четко фиксировать знания, избегать многозначности тер-минов естественного языка.Формализацию, основой которой являются абстрагирование и идеализация, можно рассматривать как разновидность моделирования - знаковое моделирование.
      Формы научного познания.
      В научном познании принято выделять более сложные формы, к ним относятся проблема, гипотеза, теория.
      Проблема.
      В развитии научного знания неизбежно возникают ситуации, когда новые явления, ранее неизвестные факты требуют своего объяснения. Однако уровень существующих знаний, категориальный аппарат науки оказываются для этого недостаточными. Такая ситуация называется проблемной. Осознание этой ситуации, порожденной противоречиями между ограниченностью имеющегося знания и потребностью в его дальнейшем развитии, приводит к постановке научных проблем. Проблема - объ-ективно возникающий в ходе развития познания вопрос или комплекс вопросов, решение которых представляет существен-ный практический или теоретический интерес.
      Научная проблема - это вопрос, поставленный ходом развития науки, "знание о незнании". Наука развивается от постанов-ки проблем к их решению и выдвижению новых проблем. Этот процесс нередко приводит к изменению теоретических пред-ставлений и методов познания, к научным революциям. Глобальными научными революциями в естествознании явились: создание Н, Коперником гелиоцентрической системы, сменившей аристотелевско-птолемеевскую геоцентрическую картину мира и др.
      Гипотеза. Исследование проблемы начинается с выдвижения гипотезы, представляющей собой обоснованное предположение, выдвигаемое с целью выяснения закономерностей, и причин исследуемых явлений.
      Как форма научного познания гипотеза характеризуется прежде всего тем, что она является обоснованным предположением и это отличает ее от разного рода догадок и необоснованных предположений. Гипотеза опирается на факты, согласуется с законами теории, на основе которой она выдвинута.
      Гипотеза проходит три этапа: построение (накопление, анализ и обобщение фактов, выдвижение предположения для их объ-яснения), проверка (дедуктивное выведение следствий, вытекающих из гипотезы и сопоставление следствий с фактами), до-казательство (практическая проверка полученных выводов).
      Выдвинутая гипотеза доказывается или опровергается. Доказанная гипотеза превращается в научную теорию. Например, гипотеза Резерфорда о планетарной модели атома.
      Теория. В научном познании теория рассматривается как форма организованного достоверного знания о некоторой предмет-ной области, описывающая, объясняющая и предсказывающая функционирование и развитие относящихся к данной области объектов.
      Организация знания - важная функция теории, она вытекает из необходимости систематизации обособленных знаний о данной предметной области. Однако основными функциями теории являются объяснение и предсказание. Эти функции не-разрывно связаны друг с другом.
      Научная теория представляет собой сложную систему знаний, компонентами которой являются: исходная эмпирическая база (обобщенные и систематизированные факты), теоретическая основа (категориальный аппарат науки, ее законы, аксиомы, постулаты); логические средства, обеспечивающие правильность выводов и доказательства, основное содержание теории: положения теории, ее выводы и система аргументации.
      Требования, предъявляемые к научной теории:
      1) адекватность своему объекту, 2) максимально возможная полнота описания данной предметной области, 3) внутренняя непротиворечивость - согласованность с известными и проверенными фактами, для описания и объяснения которых она выдвинута, согласованность фактов с известными законами науки, 4) связь всех ее положений и выводов, их логическое обоснование, 5) принципиальная проверяемость, 6) простота теории, т.е. способность объяснить все известные факты из од-ного исходного положения.

48.Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині. Критерії істини.

Істина є правильне відображення суб 'єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка – це зміст свідомості, який не відповідає ре­альності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовува­ти). Основна проблема теорії істини – як можна встановити відпо­відність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, від­носність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною  за  своїм  змістом.   Абсолютизація   моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностициз­му. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила по­няття об'єктивної істини.

Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Нав­паки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гу­маністичних цінностей людини.

Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе, Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт – навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсо­лютна істина – в широкому розумінні – це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла скла­даються із атомів, вода кипить при температурі 100°, тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація мо­менту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, «омерт­віння» знань, а абсолютизація відносного – до релятивізму (лат. – відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна ті фундаментальна характеристика – конкретність.

Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тіль­ки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твер­дження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання вза­галі: «Корисний чи шкідливий дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

49.Поняття практики, її форми та роль в пізнанні

Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється пра­цею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Практи­ка породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток прак­тики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займає­ться пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питан­ня філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пі­знати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого тако­го, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується го­ловним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.

Пізнання  як процес  являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які по­трапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З роз­витком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислен­ня людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільно­го виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засво­єнням мови й набутих людством знань.

50. Наукове та буденне пізнання їх особливості. Специфіка і структура наукового пізнання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32