1) примусовий характер руйнування общини адміністративним керівництвом;

2) примусове виділення на хутори та відруби, коли надавалися найбільш непридатні для сільського господарства землі;

3) діяльність Селянського Поземельного Банку з високими відсотками, недостатньою сумою позик, високими цінами на землю;

4) непродуманість і недостатність фінансування урядом переселенської політики.

Зупинимося на цих причинах більш детально.

Як вже зазначалося, в суспільстві взагалі відношення до общини і нового законодавства було двояким. З одного боку, переваги приватного землеволодіння полягали у вільному продажу землі, можливості її закладати. Ще однією перевагою було те, що хутірське і відрубне господарства давало можливість краще працювати на землі, яка не розділена на багато шматків. З іншого боку, як би не переділялася земля, все одно більше її не ставало. І ще для господарства потрібні були гроші, агрономічна допомога і т.ін.[154, 1908. - 28 апреля, 2 августа].

Для малоземельних селян вихід з общини означав цілковите розорення. Він позбавляв їх можливості користуватися общинними вигонами, водопоями та іншими угіддями, без яких вони не могли довго протриматись на відведеній латці землі, яка складала, як правило, 1-2 десятини. Тому біднота в масі своїй чинила опір руйнуванню общини.

Газетні повідомлення друкували дані не тільки про вихід селян з общини, але й про те, як реагувала община на її руйнування. Виділення з общини проходило за рішеннями селян, і за наказами мирових посередників. Так, 14 травня на екстренному засіданні Харківського повітового з'їзду було затверджено 23 приговори селянських громад і 5 постанов земського начальника про вихід з общини. В Павлоградському повіті (Катеринославська губернія) вийшло з общини 4489 селян з 28106 десятинами надільної землі, причому за приговорами сільських сходів виділилося 1406 селян, а за постановою земського начальства - 3083 [161, 1908. - 18 травня; 5 липня].

Чому ж община противилася виходу з неї своїх членів? Про це можна дізнатися з дописів власних кореспондентів та газетних повідомлень. Не завжди в общині було достатньо придатної землі для виділення. Частіше за все общинні землі складалися з різноманітних ділянок - орної землі, сінокосу, болота, а землі, придатної для землекористування в общині після виділення її членів, залишалося мало. Так, в дописі власного кореспондента газети "Рада" зазначалося, що в с.Піски (Лубенського повіту на Полтавщині) вигону, (тобто землі "непеределяемой"), який залишається в общині й надалі, налічувалося 215 десятин, але більшість цієї землі зовсім непридатна була для землекористування: пісок, солончаки, болото та інш. [161, 1907. - 29 серпня].

Часто община не давала згоди на вихід селян, якщо більшість її були малоземельні селяни. Наприклад, в с.Пасіцелі Ананьєвського повіту Херсонської губернії малоземельні селяни, наділи яких складали 1-2 десятини, на сільському сході не дали згоди на виділення 100 господарів, які мали по 8-10 десятин землі [161, 1907. - 13 вересня]. В с.Писарівка Вінницького повіту селяни пояснювали своє небажання виділятися на хутори тим, що в багатьої сім'ях, які складаються з 6-7 чоловік, лише 1 десятина, на якій хутір не заведеш [161, 1907. - 3 липня].

Пояснення такої протидії малоземельних селян виділенню на хутори дає Гр.К. в статті "Новий закон про "землеустройство" в газеті "Засів". Автор зазначає, що для "убогих малоземельних" господарів ніякої користі з хутірського господарства не має, оскільки вони лишаються громадської толоки [60, 1911. - 23 сентября].

Уряд всілякими засобами намагався прискорити процес руйнування общини. Землевпорядкувальні комісії приділяли багато уваги примусовому землеустрою. Однак, частіше за все селяни протистояли цим нападкам. Вони писали скарги губернаторам, не давали згоди на виділення з общини, для чого земства повинні були розглядати справи про переділ землі, а це займало дуже багато часу. Часто після виділення з громади за постановами земств, одноосібники відчували з боку общини та односельців негативне до себе ставлення. Справи навіть доходили до того, що виділені з громади писали прохання на переселення до Сибіру [161, 1907. - 13 вересня; 1908. - 1 квітня; 1909. - 14, 19 августа].

Виступи селян проти тих, хто вийшов з общини, доводять, що в общинах тісно перепліталися 2 протилежні течії: одна антиобщинна, інша - за збереження общини. В більшості своїй друга течія була більш масовою. Справа не тільки в тім, що община стояла на шляху розвитку капіталізму, її ліквідація мала прогресивне значення, а ще й у тім, що вона представляла собою дуже складний інститут, як зазначає дослідник В.Г.Тюкавкін [187, с.256]. Відомо, що ліквідація общини мала прогресивне значення. Однак не можна розглядати її тільки як земельно-переробний апарат. Селяни продовжували боротися проти поміщицького землеволодіння і проти хуторян та відрубників, заможних селян.

Часто офіційні чиновники так поспішали виконувати свою "справу", що не зважали на якість землі і неможливість працювати на ній. Так, селяни с.Білич Володимирівського повіту скаржилися на місцеву землевпорядкувальну комісію, яка виділила на хутори заболочену землю. Після розгляду скарги було рекомендовано виділити селянам позику для виробництва ними гідротехнічних робіт та приведення цих земель у належний для землеробства стан [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.4].

Незважаючи на негативне ставлення серед односельців до хуторян, українські селяни виявляли бажання розселитися на хутори чи відруби. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія Катеринославської губернії ліквідувала 11000 десятин казенної землі, утворивши на ній близько 600 господарств. Однак, селян, які бажали переселитися на ці хутори, було більше 3000 чоловік [161, 1909. - 27 августа].

Бажання селян виходити на хутори чи відруби коливалося в залежності від політичної ситуації. Наприклад, за дописом власного кореспондента газети "Рада" в Подільській губернії, після розмежування викупленого маєтку на хутірські ділянки селяни с.Нестоіти погодилися перейти на хутірське господарство. Але восени, перед початком роботи Державної Думи, відмовилися купувати ці ділянки, мотивуючи це тим, що "збереться Дума, то вона і без грошей землю дасть" [161, 1907. - 18 октября].

Часто до офіційних органів влади потрапляли скарги від селян на незадовільні дії членів землевпорядкувальних комісій за неправильне розмежування та за насильницьке примушення до виходу на хуторське господарство [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.297. - лл.1-6; од.зб.612. - л.1-195; од.зб173. - л.1-14].

Малоземельні селяни не давали дозволу односельцям на вихід з общини, тому часто селяни зверталися до урядових органів про допомогу. Так, в с.Губника Гайсинського повіту Подільської губернії частина селян звернулася до губернського присутсвія з проханням допомогти розподілити надільні землі на відруби, оскільки частина селян не дає дозволу на виділення своїх членів [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.183. - л.1-233].

Інші ж скарги селян були зовсім протилежними. В с.Мініни Радомисльського повіту Київської губернії селяни подали скаргу на дії повітової землевопорядкувальної комісії, яка дозволила виділитися на відруб сім'ї Горбачей, у якої у власності налічувалося 15 десятин зайвої землі [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.194. - л.1-11].

Скарги селян на незаконні дії землевпорядкувальних комісій друкувалися і в пресі. Так, газета "Рада" надрукувала листа селян з Уманського повіту, в якому зазначалося, що землевпорядкувальна комісія на чолі з мировим посередником примушує їх виходити на відрубні ділянки [161, 1908. - 23 сентября].

Отже, найбільше невдоволення при запровадженні хутірського та відрубного землеволодіння викликали у селян примусові дії влади, а також заможних селян, які при виділенні з общини забирали з собою належні їм надлишки землі. Часто ці надлишки перевищували норми селянського землеволодіння.

Незадовлення при проведенні аграрної реформи у селян викликали також дії Селянського Поземельного Банку. Допомога банку при купівлі селянами землі у поміщиків була досить незначною. До того ж підвищення Селянським Банком ціни на поміщицьку землю також ставало на заваді селянам. В с.Війтовцях Переяслівського повіту банк, купивши землю, почав продавати її селянам, однак умови продажу здалися селянам важкими. Після цього Селянський Банк вирішив здавати цю землю в оренду по 9 крб. за десятину. Недовіра селян до банку виявилася в тому, що вони відмовилися від оренди цієї землі, хоча звичайна орендна ціна в цій місцевості сягала 15-20 крб. за десятину [161, 1907. - 21 січня; 18 липня].

Велику роль в проведенні столипінської аграрної реформи відігравало переселення селян до Сибіру. В Україні переселення носило масовий характер, однак умови, в яких переселенці їхали на нові місця були незадовільними. Як зазначає газета "Колокол", залізниці не встигали перевозити всіх бажаючих виїхати до Сибіру, навіть у товарних вагонах [98, 1906. - 26 апреля]. Влада надавала переселенцям право на безкоштовний проїзд до Сибіру з сім'єю у вагонах IV класу. Як зазначав власний кореспондент газети "Рада", - вагони IV класу - це звичайні товарні вагони з написом "40 человек, 8 лошадей". Однак, навіть такі умови переїзду не зупиняли селян в бажанні "шукати щастя в Сибіру" [161, 1907. - 6 ноября].

Незважаючи на незадовільні умови переїзду до Сибіру, хвиля переселенців з України щороку зростала. Найчастіше переселялися малоземельні селяни. Вони вважали це єдиною можливістю покращити свої земельні справи. Однак, зневірювалися в своїх сподіваннях майже одразу після прибуття на місце. Окрім незадовільних умов проїзду, урядом майже нічого не було зроблено для влаштування переселенців на місцях. Так, селянин с.Преображенського Куп'янського повіту Харківської губернії в своєму листі односельцям зазначав, що після прибуття на місце та купівлі хати і пари коней, грошей в нього залишилося тільки 80 крб., а заробітків не було [161, 1907. - 29 липня]. Після таких листів від односельців, деякі селяни відмовлялися від намагання переселитися, але часто незадовільні умови проживання на Батьківщині змушували їх не зважати на всі негаразди.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36