Проаналізувавши ці дані, можна побачити, що найбільший середній хутірський наділ був у Катеринославській губернії - 11,1 десятини. У Волинській, Харківській, Херсонській та Чернігівській він коливався від 7 до 8 десятин. В малоземельних Київській та Полтавській губерніях середній хутірський наділ складався з 5-5,5 десятин. Найменшим він був в Подільській губернії - 3,2 десятини.
Особливо розвинутим виділення на хутори та відруби було в Лівобережній та Степовій Україні. По Катеринославській, Харківській та Полтавській губерніях кількість виділених земель складає 57,1% від загальної кількості, тим часом як на Правобережній Україні ця земля складає лише 20,2%.
В трьох правобережних губерніях (Київській, Подільській та Волинській) вилучена на хутори та відруби селянська земля складала лише 4,6% від загальної кількості, а в Катеринославській, Харківській та Полтавській - 9,7% [148, с.23].
Таким чином, величезна кількість селян вилучала свою землю в особисту власність, але лише незначний відсоток цих селян скористався цим для переходу на хутори та відруби. Це можна пояснити тим, що хутірська форма господарювання мала чинність лише за певного мінімуму землі. Але не в усіх губерніях було достатньо такої кількості землі (дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по українських губерніях наведені вище, в табл. 3.1.9).
Цікаві відомості друкує "Рада" щодо питання хутірських господарств у буряково-цукрових районах південно-західної України. Це уривок з книги Ярошевича "Очерки экономической жизни юго-западного края. К освещению хуторского вопроса" [161, 1908. - 25, 27, 28 марта]. Автор книги доводить, що умови буряково-цукрових районів зовсім не сприяють хутірському господарству. Але найбільше на перешкоді йому в цих районах стає малоземелля. На двір приходиться 2-3 десятини землі. Окрім того, на Правобережній Україні багато безземельних селян: Київська губернія - не менше 14,7%, Поділля - 7,5%, Волинь - 6,5%. Звісно, що на 2-3 десятинах землі хутірське господарство не заведеш.
Вельми недостатньою була й агрономічна допомога селянам. Більша частина засобів, які були асигновані на неї, витрачалася на утримування обслуговуючого персоналу та створення показових господарств, ланів, ділянок. За таких умов тільки незначна кількість заможних хуторян та відрубників, які й до "землеустрою" жили заможно, продовжували розвивати своє господарство. Основна маса бідних селян, які виходили з общини (особливо на хуторах) внаслідок нестатку, ще більше розорювалася, нерідко перетворюючись "у безземельних бродяг". Взагалі сам процес землеустрою вимагав вкладання великих коштів. Приведемо для прикладу розпис видатків по Волинській губернії на 1910 рік. З 1100000 крб. для допомоги селянам, які переселяються на хутори, виділено 420 тис. крб. З них: 123 тис. крб. - витрати на землемірні роботи, 217 тис. крб. - на меліорацію селянських земель, 120 тис. крб. - організація агрономічної допомоги, 60 тис. крб. - на землевпорядкувальні комісії [161, 1909. - 9 июня]. З цієї калькуляції видно, що більше половини витрат призначено не на грошову допомогу селянам у справі влаштування хуторів. Взагалі суми, які виділялися урядом на позики при переході на хутірське господарство, були дуже малими. Так, селянам с.Білич Володимирського повіту було виділено для видачі позики на перенос будівель та господарське покращення земель на 76 чоловік 6060 крб. - тобто в середньому 80 крб. на чоловіка [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.14].
Треба зазначити, що весь тягар по землеустрою серед селян ліг на плечі землевпорядкувальних комісій. Вони повинні були допомагати селянам купувати землю через Селянський Банк, керувати переселенцями, займатися скасуванням черезсмужжя і устрою хуторів тощо. Останньому належало в діяльності комісій перше місце. Так, у плані робіт землевпорядкувальної комісії на Волині всі роботи були разподілені на 4 черги. Перша - розбивка надільних земель на хутірські та відрубні ділянки. На другому місці були поставлені роботи по ліквідації земель Селянського банку. Третє місце - ліквідація казенного земельного фонду. Четверте - робота по розверстанню черезсмужної землі. [154, 1908. - 1 апреля]. Як бачимо, найбільшу увагу землевпорядкувальні комісії приділяли розверстанню надільної землі на хутори та відруби. Але оскільки в більшості губерній України все таки існувало селянське малоземелля, цим комісіям доводилося дуже часто звертатися до земель, придбаних Селянським Банком. Саме ці землі займали найбільшу частину у плані хуторизаці.ї. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія в 1909 році утворила на 11000 десятин казеної землі біля 600 хутірських господарств (в середньому на хутір 18 десятин). Харківська землевпорядкувальна комісія розділила куплені у поміщиків маєтки на хутірські делянки від 4 до 9 десятин. Подільська комісія розділила придбаний маєток на 2000 ділянок по 6,5 десятин [161, 1909. - 27 августа; 1907. - 11 серпня; 18 актября].
Основною проблемою землевпорядкувальних комісій були кошти. Для пропаганди виходу селян на хутори урядом виділялося дуже мало коштів. А землевопрядкувальним комісіям потрібно було ще й організовувати школи, купувати хліборобське знаряддя для надання його в позику селянам і т.інш. Тому всі витрати комісії перекладали на плечі селян. Так, Уманська землевпорядкувальна комісія для цього підвищила ціну на земельний маєток, який продавав банк, з 646600 крб. до 682200 крб. [161, 1907. - 6 октября]. Звісно, що селяни, які сподівалися після відкриття ІІ Державної думи у 1907 році, отримати землю "без грошей", не дуже поспішали купувати її за підвищеними цінами.
Взагалі питання грошового забезпечення хутірського розселення селян вимагало від уряду значних коштів. Селяни, які виділилися на хутори, надсилали багато прохань на виділення їм з казни грошей на поселення на нових місцях. До того ж потрібно було утримувати самі землевпорядкувальні комісії, агрономів, гідротехніків та інших. Так, на Волині у 1908 році на позики селянам для влаштування на хуторах було виділено 39000 крб. і 25000 крб. безпозикових. На утримання землевпорядкувальних комісій по цій губернії - 140000 крб. Для запрошення 12 агрономів потрібно було виділення ще 30000 крб. на рік [161, 1909. - 6 мая]. Якщо проаналізувати ці цифри, то можна побачити, що у порівнянні з витратами на утримання комісій, сума допомоги селянам була майже в 2 рази меншою.
Хутори і відруби відводились селянам не тільки на надільній землі. Було створено спеціальний фонд поміщицьких і казенних земель, які продавалися селянам на виплату за 55,5 років через банк. Саме на цих землях землевпорядкувальні комісії утворювали хутірське і відрубне господарство. За повідомленням газети "Киевлянин", в Уманському повіті "производится ныне крупный опыт насаждения "хуторского хозяйства" - придбаний земельний маєток (більше 2 тисяч десятин) було розбито на ділянки різної величини і розпродавалися селянам при умові виділення на хутори. На Поділлі у 1907 році на банківських землях було утворено 4584 хутори, у 1908 році - 3670 хуторів; на казенних землях за ці 2 роки - 9926 хуторів [87, 1908. - 28 июня; 161, 1909. - 9 июня].
При значному малоземеллі та безземеллі українських селян, у справах покращення землеволодіння існувало декілька варіантів вирішення цього питання. Одним з них була купівля селянами землі. При дуже високих цінах на землю через Селянський Банк, селяни намагалися купувати землю безпосередньо у поміщиків. Але і тут при посередництві у купівлі земель землевпорядкувальні комісії вимагали утворення на придбаних землях хуторів. Аналіз даних про кількість купленої землі для розселення на хутори дуже важливий. Щоб покращити земельний устрій хуторів, селянам доводилося купувати землю. Так, у Бердичівському повіті кількість придбаної землі селянами коливалася в середньому від 5 до 6 десятин на хутір, безземельні селяни придбали в середньому по 3 десятини для виділення на відруб [31, 1909. - 6 февраля].
Велика кількість селян виходила з общини і закріплювала землю у приватну власність. Але тільки невеликий відсоток селян переходив на хутірську систему. Це пояснюється тим, що така форма господарства ставала корисною лише за певного мінімуму землі.
Закон від 9 листопада 1906 року дав можливість розвиватися капіталізму у сільському господарстві. Він закріпив законодавчо те, що існувало в Україні фактично - індивідуальне селянське господарство. Але непродуманість урядом заходів по наділенню малоземельних і безземельних селян землею, насильницьке руйнування общини, і насильницьке ж виділення на хутори та відруби мало в Україні свої негативні наслідки. Більшість селян, яка не мала матеріального зебезпечення хутірського господарства поступово розорювалась. Малоземельні селяни, які не в змозі були придбати землю через Селянський Банк, змушені були продавати ті землі, які мали, і переселятися за Урал.
Однак, незважаючи на всі негаразди реформи, в Україні все-таки створився окремий прошарок заможних селян. Великими землевласниками вони не стали. Заможне селянство становило в Україні на 1911 рік всього 7%. Але залишалась основна постать - середняцьке господарство. Саме воно складало найбільшу групу. І саме вони протистояли прусському типу господарства, який обрав уряд після революції 1905 року. О.Погребинський навіть називав ці середняцькі господарства "фермерськими елементами, які розвивалися всупереч реформі".
Взагалі по Російській імперії виділення з общини не отримало серед селян широкої підтримки. В перші роки реформи кількість селян, які закріплювали свої наділи у приватну власність постійно зростала, але на 1910 рік ця кількість стала меншою. Якщо в Полтавській губернії практично вдалося ліквідувати общинне землеволодіння, то в центральних губерніях Росії уряд зіткнувся з тим, що селяни, які отримали у власність невеликий наділ, були не в змозі прогодуватися з нього. Основним фактором невдалого впровадження реформи в більшості губерній Росії було неврахування кліматичних, ландшафтних, демографічних та інших умов. В Україні хуторське та відрубне господарювання мало значний відсоток. За часів з 1907 по 1914 роки в степових губерніях хутірське та відрубне господарство склало 25%, в Харківській губернії - до 20%, Чернігівській - 4,5% господарств [116, с.139].
Основною проблемою царського уряду в створенні хутірського та відрубного господарства була недостатність фінансування. Це підкреслював у своїй промові "О праве крестьян на выход из общины" на засіданні Державної Ради 15 березня 1910 року і сам П.А.Столипін. "Я, господа, не преувеличиваю значения закона 9 ноября. Я знаю, что без сопутствующих, упорно проводимых мероприятий по мелкому кредиту, по агрономической помощи, по просвещению духовному и светскому нас временно ждут и неудачи и разочарования…" [139, с.139]. Грошей, які були виділені на реалізацію реформи, було явно недостатньо. Так, за підрахунками Державного контролю, мінімальна вартість облаштування одного господарства на хуторі складала від 250 до 500 крб. Міністерство землеробства на всю європейську частину Росії виділило позик на загальну суму в 32,9 млн. крб., у той час як у країні, за даними перепису, в 1905 році нараховувалося біля 12 млн. селянських сімей.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36
