Рахуючи, що для переселення однієї сім'ї необхідно було щонайменше 300 крб., можна побачити, що тільки 2309 сімей (60%) мало достатньо грошей для переселення і примітивного влаштування на нових місцях. Решта 40% сімей в тій чи іншій мірі не були забезпечені необхідними для переселення коштами.

Дані Челябінської статистики за 1907 рік про матеріальний стан переселенців з Чернігівської губернії наведені в табл. 3.3.3. Загальна кількість переселенців становила 7259 сімей.

Таблиця 3.3.3

Дані про матеріальний стан переселенців з Чернігівської губернії за 1907 рік

Якщо скласти кількість безземельних, малоземельних (по 1-3 десятині) з одного боку, та кількість сімей, які були забезпечені землею (від 3-6 десятин) до заможних господарів (6-10 і більше десятин), з іншого, то побачимо, що 64% чернігівських переселенців належали до категорії безземельних та малоземельних селян і тільки 36% переселенців можна вважати більш-менш забезпеченими землею. Маючи на увазі, що земля при переселенні була єдиним ресурсом селянської сім'ї, побачимо, що тільки 1/3 чернігівських переселенців рушала в дорогу забезпеченими матеріально, решта 2/3 здебільшого розраховувала на допомогу уряду.

Такі ж дані ми маємо про земельне забезпечення переселенців з Волинської губернії за 11 років - з 1897 по 1907 роки. За цими даними з Волині на переселення вийшло безземельних - 29%, малоземельних (2 десятини) - 25,7%, малозаможних (6 десятин) - 35,9%, заможних (7-9 десятин) - 9,5%. Отже більше половини - 52,7% складали бідняки.

За даними О.Погребинського про наявність землі у переселенців на батьківщині складено табл. 3.3.4 [148, с.46].

Таблиця 3.3.4

Землеволодіння селян України, які переселялися до Сибіру

Як бачимо з офіційної статистики, кількість селян, які переселялися, на батьківщині вважалися малоземельними чи безземельними. Незначний відсоток складали ті селяни, які мали середній земельний наділ від 3 до 10 десятин. Найбільше заможні селяни (більше 10 десятин) переселялися з таких губерній, як Харківська, Херсонська та Чернігівська (4,3%), але навіть у цих губерніях відсоток заможних переселенців був набагато меншим ніж не забезпечених землею.

Крім земельного одним з важливих факторів економічного стану переселенців був ступінь їх забезпеченості в наступні роки після переселення. Якщо брати до уваги непідготовленість урядом місцевостей для переселення селян, то насправді кількість грошового забезпечення повинна бути набагато більшою, ніж зазначалося офіційно. Це розумів і сам уряд. Для організації господарства на новому місці переселенцям потрібно було, в залежності від умов та місцевості, від 300 крб. Більшість новоселів таких коштів не мали. Якщо переселенцям щастило знайти землю, придатну для хліборобства, то не завжди вона була забезпечена допоміжними заходами - вода, дороги і т.ін. Так, для проведення води на ділянки переселенців у Семиріччі потрібно було 20000 крб. Самим переселенцям такі витрати були не під силу [161, 1907. - 16 вересня].

Важке становище найбідніших переселенців змусило царський уряд дещо підвищити господарську допомогу новоселам. На основі правил 1908 року про переселення, позики на домогосподарство були підвищені на Далекому Сході до 200 крб., в інших районах - до 165 крб. [179, с.261]. Але в таких розмірах грошова допомога майже не видавалася. Як зазначав історик С.М.Сидельников, в 1908 році така допомога складала в середньому 73 крб. на сім'ю. За період з 1906 по 1910 роки новоселам було видано на домогосподарство в середньому 125 крб. на сім'ю. Ці гроші не покривали дійсних витрат, які були пов'язані з улаштуванням господарства.

Більшість переселенців потребувала коштів не тільки на улаштування господарства, але і на придбання на пільгових умовах сільськогосподарських знарядь, насіння, транспорту та інших товарів, необхідних для господарства. Виїжджаючи на переселення, селяни змушені були продавати не тільки закріплену землю, але й майже все своє майно, бо умови перевезення переселенців не дозволяли брати з собою будь-які великі речі, навіть якщо це були знаряддя праці. А продаючи вдома своє майно за безцінь, селяни вже не мали достатньо коштів для придбання нових знарядь праці. На підтвердження цієї думки приведемо лист одного з переселенців Харківської губернії. "…од продажі хати, грунтця тощо я виручив 350 крб. По чугунці їхати було дешево; та як прибув у Омське, то треба було пароходом їхати по річці, то тут вже біда. Мене з великим майном не взяли, хоч чекав я черги тижнів три, і довелося мені 700 верст їхати кіньми. А прибувши на місце я придбав сяку-таку хатину та пару коней і зосталося в мене грошей тільки 80 крб. Заробітків тут нема…" [161, 1907. - 29 липня]. Але постачання сільськогосподарського реманенту з урядових переселенських складів проводилося далеко не на пільгових умовах. До ціни машин додавалися вартість провозу, видатки на утримання адміністративного та торговельного апарату. Справу було поставлено цілком на комерційні рейки.

Оскільки переселення не розглядалося урядом тільки з точки зору колонізаційної політики, а поміщики навіть вбачали в ньому тільки контрреволюційну мету, тому необхідних заходів для організованого, планомірного проведення переселення вжито не було, тим більше, що в уряді не притримувалися однієї точки зору на цю справу. Це і відзначилося на його організації, і на позиках, які відпускалися, і які не відповідали дійсним потребам переселенців.

Однією з причин падіння ціни на селянську землю було масове переселення селян. Саме земля переселенців за часів реформи дуже подешевшала. Переселенці, продаючи свої ділянки, викликали зниження цін на землю. В Уманському повіті ціни на селянську надільну землю у 1908 році були від 120 до 200 крб. за десятину, а подекуди і 100 крб. У Мелітопольському повіті скуповували селянську землю по 140 крб. за десятину, в Павлоградському - по 60-130 крб. [161, 1908. 21 сентября; 1909. - 12 мая]. Однією з причин такого здешевіння селянської землі можна вважати терміни, які були встановлені урядом для переселення. Переселенці повинні були у встановлений термін виїхати спеціальним поїздом на нове місце мешкання. Тому отримавши дозвіл на переселення, селянин повинен був у короткий термін продати своє майно, щоб встигнути до початку весняно-польових робіт на новому місці.

Про те, як дешево коштувала земля переселенців свідчить такий факт. Багатьом селянам, які бажали переселитися, у землевпорядкувальній комісії Канівського повіту на прохання про допомогу у заставі своїх земель, пояснювали, що вони не можуть розраховувати отримати більше 60 крб. за десятину і то не грошима, а свідоцтвами Селянського Банку, курс яких складав 73 крб. за 100 крб. Отже, при заставі своєї надільної землі переселець міг розраховувати отримати не більше 43 крб. 80 коп. за десятину, продажна ціна якої часто була не нижче 300 крб. [87, 1907. - 12 февраля; 161, 1907. - 13 липня].

Продавши свою землю і отримавши дозвіл на переселення, селянин пускався в дорогу. Уряд передбачав організацію на 29 великих залізничних станціях від Києва до Владивостока безкоштовного лікування. Обіцялося також видавати тим переселенцям, які їхали з дозволу уряду, безкоштовне харчування. "Законні" переселенці повинні були їхати по пільговому тарифу. Разом з ними передбачалося перевозити їхнє майно [209, с.5]. Однак не було виконано жодної постанови, які обіцяли добрі умови переїзду.

Уряд виявився неспроможним вирішити транспортну проблему. Користуючись труднощами посадки на поїзд, залізнична адміністрація зловживала своїм службовим становищем. Відношення до переселенців на залізниці було вкрай негативним. Про байдуже ставлення залізничної адміністрації свідчить випадок, описаний в газеті "Рада". З Полтави 26 травня до Тургай-Уральського краю відправлено було поїзд з ходаками. До Харкова (132 версти) поїзд йшов 29 годин, а далі на Балашов поїзд вирушив тільки 28 травня. Особливо ворожий настрій переселенці помітили поміж агентами станції "Люботин" та південно-східної залізниці [161, 1908. - 6 апреля].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36