Як бачимо, середній наділ хутора не нижче 5,8 десятин. Саме на такій площі можливо було завести хутірське господарство. Порівнюючи цифри про виділення селян з общини і вихід на хутори та відруби, можна зробити висновок про те, що хутірська форма господарства була корисною для землевпорядкування лише за певного мінімуму землі. З табл. 3.1.6 видно, що цей мінімум для України в середньому становив не нижче 5 десятин на господарство. Це підтверджують і офіційні відомості. Так, у звіті губернатора про стан Подільської губернії за 1909 рік зазначається, що "крестьянские хозяйства вполне жизнеспособны в Подольской губернии не менее чем на 5 десятинах и более или менее обеспечивают существование крестьянской семьи лишь на 3-4 десятинах" [198, ф.442. - оп.641. - од.зб.704. - л.11]. Тут же зазначалося, що в губернії таких господарств було лише 16%, всі інші господарства мали менше 3 десятин. Отже, виділення на хутірське господарство можливим було лише за умови придбання землі за допомогою Селянського банку.

Для підтвердження цього прикладу можна взяти дані Київського губернатора про вихід з общини і перехід на хутори на 1 січня 1909 року по Київській губернії [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.373. - л.2]. Ці дані наведені в табл. 3.1.7.

Таблиця 3.1.7

Кількість селянських господарств, які виділили землю у приватну власність і перейшли на хутірське господарство в Київській губернії на 1 січня 1909 р.

З цієї таблиці видно, що тільки половина господарств, які виділилися з общини, перейшла до хутірського господарства. Однак, якщо брати окремих домогосподарів, то ця цифра становитиме трохи більше третини. Отже, не всі селяни, які вийшли з общини, поспішали переходити на хутори. Що ж стосується окремих домогосподарів, то вони після закріплення землі у приватну власність, складали ще менший відсоток серед тих, хто виділявся на хутори. Підрахувавши середню кількість землі на хутірське господарство, отримаємо 4,5 десятини. Середня ж кількість земельного наділу тих, хто закріпив землю у приватну власність, складає 4,7 десятини на господарство. Зрозуміло, що не всі селяни могли зважитися за таких умов створювати хутірське господарство на наділі, який складав менше 5 десятин на господарство.

Порівняльні дані по окремих губерніях України про кількість виходу селян з общини та виділення на хутори та відруби за телеграфними повідомленнями губернаторів наведені в табл. 3.1.8 [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.2].

Таблиця 3.1.8

Дані про вихід з общини на 15 жовтня 1908 р. та відведення землі до одного місця на 1 жовтня 1908 р. і середня кількість наділів на 1 домогосподаря.

Проаналізувавши ці дані, можна дійти висновку про те, що найбільша кількість селян виділялася з общини в тих районах, де не так гостро стояло питання малоземелля селян. Якщо на Правобережжі рівень аграрного перенаселення був вищий, то селяни скористалися законом від 9 листопада 1906 року для покращення свого землеволодіння. На Лівобережжі і у Південних районах України рівень аграрного перенаселення був нижчим, однак селяни теж поспішали скористатися цим законом, оскільки середня кількість наділу в цих губерніях більша від малоземельних районів - у Таврійській губернії вона становить 13 десятин на домогосподаря. Середня кількість земельного наділу у тих районах, які найбільше потерпали від малоземелля та безземелля, також найменша: Київська губернія - 4,7 десятин, Харківська - 5,9 десятин, Чернігівська - 6,9 десятин.

Але якщо брати до уваги кількість селян, які відводили землю до одного місця, тобто на хутори чи відруби, то тут постає зовсім інша картина. У порівнянні з кількістю закріплених у приватну власність наділів, кількість виділених на хутори і відруби дуже різниться. Якщо у Катеринославській губернії найбільша кількість закріплення землі у приватну власність, то кількість виділених найменша, але середня кількість наділу також найбільша - 13,6 десятин на господарство. В малоземельних губерніях, таких як Київська та Харківська, у порівнянні з виділенням у приватну власність, виділення на хутори складало відповідно 6,2 та 3,5%. Кількість хутірської ділянки в цих губерніях в середньому була трохи більша 5 десятин. Отже, можна зазначити, що селяни які закріплювали свої ділянки у приватну власність не завжди робили це для виділення на хутори. Більша кількість селян поспішала вийти з общини для того, щоб продати свої наділи і переселитися на Схід. Для малоземельних селян це був єдиний вихід. Трохи менше селян після закріплення землі у приватну власність вдавалися до послуг Селянського банку, оскільки не мали достатньо коштів для придбання землі. Однак, придбання землі через банк було доступним не всім селянам, навіть тоді, коли надавалися для цього позички.

Однією із причин виходу на хутори та відруби було сусідство з колоністами - чехами та латишами. Вихід однієї частини села на хутори іноді примушував все село наслідувати цей приклад. Але існували і такі села, в яких общини не існувало, де здавна велося подвірне володіння землею. Там виселення на хутори йшло доволі швидко і без особливих перешкод. Що ж стосується розмірів хутірських наділів, то вони коливалися від 4,5 десятин до 16,5. В середньому на двір припадало від 6 до 12 десятин. Найбільше хутірські господарства заводили середняки.

Дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по губерніях України, представлені у табл. 3.1.9 [148, с.22].

Таблиця 3.1.9

Кількість господарств, які виділилися на хутори та відруби в губерніях України в період з 1907 по 1911 роки

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36