Разом з тим існують розходження в діяльності регіональних банків розвитку. Вони визначаються різним рівнем економічного, культурного розвитку країн трьох континентів — Латинської Америки, Азії й Африки, особливостями їхніх історичних традицій.

Регіональні валютно-кредитні і фінансові організації західноєвропейської інтеграції являють собою складову частину її інституціональної структури. Вони мають на меті рішення інтеграції і створення економічного і валютного союзу (ЄС) відповідно до Маастрихтського договору 1993 р., проведення погодженої політики стосовно країн, що розвиваються, асоційованим з ЄС.

До основних регіональних організацій ЄС відноситься:

Європейський інвестиційний банк (ЕИБ, Люксембург) створений у 1958 р., надає кредити на термін від семи до двадцяти років, а країнам, що розвиваються, до сорока років Ціль ЕИБ - розвиток відсталих регіонів країн ЄС, реконструкція підприємств, створення спільних господарських об'єктів, розвиток пріоритетних галузей, здійснення міждержавних проектів, модернізація галузевої структури виробництва.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЕФВС) створений у 1973 р. у рамках Європейської валютної системи. Він надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу країн-членів ЕВС за умови виконання ними програм стабілізації економіки. ЕФВС виконує в рамках ЕВС функції кредитно-розрахункового обслуговування країн-членів;

Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958 р.) проводить колективну політику ЄС стосовно країн, що розвиваються, координує двосторонні програми офіційної допомоги розвиткові цих країн;

Європейський фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (1969 р.) сприяє створенню загального аграрного ринку («Зелена Європа»);

Європейський фонд регіонального розвитку (ЕФРР, 1975 р.) надає кредити за рахунок засобів спільного бюджету ЄС з метою вирівнювання регіональних диспропорцій у країнах-членах, оскільки там нараховується 25 найбідніших районів, рівень життя в які в 2,5 рази нижче, ніж у 25 найбільш процвітаючих;

Європейський валютний інститут (ЕВИ, Франкфурт-на-Майне, 1994 р) замі-нив Європейський фонд валютного співробітництва, створений у 1973 р -це над-національний орган у складі керуючих дванадцяти центральних банків, що здійснює координацію грошової і кредитної політики цих банків, сприяє створенню системи європейських центральних банків і переходові до єдиної валюти ДО ЕВИ перейшла функція емісії ЕКЮ і надання кредитів на покриття дефіциту балансу країн членів.  З липня 1998 р ЕВИ замінений Європейським центральним банком, що випускає євро. З 1999 р початку діяти Європейська система центральних банків, що включає Європейський центральний банк і центральні банки країн ЄС, що перейшли до євро.[10,7,4,14,9,6]

7.  Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами: проблеми та перспективи

    Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами полягає, перш за все, в отриманні позик. Сьогодні суб'єкти господарювання і державний бюджет  не взмозі повністю проінвестувати внутрішні потреби національної економіки. Зовнішні запозичення необхідні для підтримки платіжного балансу держави з огляду на обов'язковість накопичення валютних резервів. Валютні резерви, в свою чергу, є джерелом фінансування економічного зростання та закупівлі імпортних енергоносіїв, які забезпечують безперебійне функціонування таких галузей, як енергетика, промисловість, сільське господарство, постачання електроенергії військовим формуванням, лікарням і школам, задоволення потреб населення в опаленні.

    Зовнішні запозичення необхідні також для розвитку підприємницького сектору, тому що залучення вітчизняного капіталу до інвестування суб'єктів господарювання є недостатнім, що зумовлено слабкістю самої банківської систе-ми та незадовільним фінансовим станом підприємств, які потребують інвестицій. Отже, питання залучення інвестицій міжнародних фінансових установ та коштів проватних інвесторів на зовнішньому ринку залишаються актуальними для України. Зокрема, у 2003 році Мінфін планує знову запозичити кошти на зовнішніх ринках на суму від $500 до $800 млн.доларів строком від 7 до 10 років. Державний борг України станом на 01.03.2002 року становив $11,3 млрд., у тому числі зовнішній борг - $7,69 млрд. Зовнішній борг є актуальною проблемою для будь-якої країни, оскільки його обслуговування потребує або вилучення частки доходів бюджету, або скорочення видатків бюджету. Для України питання ефективного управління державними коштами набуває особливого значення, тому що обсяг зовнішніх запозичень досягнув критичної межі і існує небезпека перетворитися у хронічного боржника. Наслідком такого явища є втручання зовнішніх кредиторів у законотворчий процес взагалі і бюджетний процес зокрема. У зв'язку з цим, надзвичайно важливим, на наш погляд, є аналіз структури та динаміки зовнішнього боргу України та визначення шляхів ефективного управління цим боргом.

    В Україні сформувалася дворівнева система зовнішніх боргів: перший – на рівні політичної влади, другий – на рівні підприємств.

    На рівні політичної влади зовнішній борг формується, головним чином, за рахунок запозичень в міжнародних фінансових установах.

    Структура державного боргу України (%) станом на 01.03.2002 року наступна:  Світовий банк та МВФ –27,24;  ОВДП – 28,01;  Фідуціарні запозичення – 1,07;  США – 3,8;  Німеччина – 3,81;  Японія – 1,98;  Туркменістан – 3,63;  Росія – 24,18;  Європейське співтовариство – 3,81;  ЄБРР – 0,17;  Інші країни – 1,4.

    Протягом 2000-2001 років Україна вжила ряд заходів, які дозволили зменшити розмір зовнішнього боргу на $2 млрд. При цьому, найбільш вдалим фінансовим рішенням вважається реструктуризація зовнішньої заборгованості. В міжнародній практиці використовуються різні варіанти реструктуризації зовнішнього боргу. Основними формами реструктуризації зовнішньої заборгованості є: угоди про відстрочку платежів, пролонгація коротких кредитів, конверсія боргів, обмін державних боргів на акції національних підприємств, конверсія боргу у національну валюту, сек'юритизація. Один з цих варіантів – реструктуризація міжурядових позик і пози, гарантованих урядом у рамках Паризького клубу кредиторів. У липні 2001 року Україна підписала угоду з Паризьким клубом щодо реструктуризації зовнішніх зобов'язань на суму 580 млн. доларів строком на 12 років. У відповідності з умовами цієї угоди пільговий період платежів становить 3 роки. Аналітики оцінили цю угоду як найбільш успішну за весь час управління зовнішнім боргом. Вона дозволила не лише запобігти дефолту, але й суттєво поліпшила інвестиційний клімат в країні. Однак, незважаючи на всі позитивні сторони цієї угоди вона не розв'язала проблеми зовнішнього боргу в цілому, а тільки відстрочила її вирішення. В кінцевому результаті загальна величина боргу з урахуванням майбутніх відсоткових виплат ще більше зросла.

     За рахунок кредитів МБРР в Україні фінансується 18 проектів на загальну суму більше ніж 2,8 млрд. доларів та 15 млн. DM, в тому числі 6 системних проектів та 12 – інвестиційних.

    Системні проекти спрямовані на здійснення економічних реформ в Україні. Ме-та цих пректів – підтримка платіжного балансу та фінансування дефіциту держав-ного бюджету. Погашення цього боргу здійснюється за рахунок державного бюд-жету.       

    Інвестиційні проекти – це проекти розвитку окремих галузей, секторів економі-ки, виробництв, фінансування яких здійснюється на умовах самоокупності та обов'язкового внутрішнього спільного фінансування. Україна повинна була отри-мати в рамках фінансування інвестиційних кредитів МБРР 820 млн. доларів та 15 млн. DM. Але 30% всієї суми Світовий банк анулював через порушення Україною умов договорів.

     У 2001 році Рахункова палата перевірила, яким чином використовуються кредити МБРР, в результаті чого були виявлені факти систематичного нецільового використання цих коштів. Наприклад, державне казначейство не змогло підтвердити витрати на навчання та стажування працівників на суму 200 тис. доларів. МБРР надав декільком державним установам кошти на розробку Національної програми економічної реформи. Незважаючи на те, що програма не розроблена, кошти в розмірі 28 млн доларів державні установи використали за нецільовим призначенням.

     Міжнародний валютний фонд почав надавати Україні кредити у 1994 році. За період з 1994 по 1999 рік борг України перед МВФ зріс до 2,5 млрд доларів. У 1999 році Україна повинна була розпочати повернення кредитів, але з цього часу МВФ перейшов на рефінансування власних кредитів, тобто він надав такі суми, які Україна повинна була сплатити для погашення раніше одержаних кредитів. Починаючи з 2000 року МВФ повністю відмовив у наданні кредитів, тому що Нацбанк надав недостовірні дані щодо валютних резервів у 1997-1998 роках.

     Існує розповсюджений міф про те, що співробітництво з МВФ покращує інвестиційну привабливість країни і сприяє надходженню прямих іноземних інвестицій, але досвід інших країн не підтверджує цю гипотезу. Так, у 1994 році Чехія достроково погасила борги перед МВФ і відмовилася від подальшого співробітництва з цією установою, у 1995 році так саме зробила і Польша. Незважаючи на цей факт, економіка названих країн продовжувала розвиватися, і відсутність співробітництва з МВФ не вплинула на обсяг прямих іноземних інвестицій і на вирішення питань про надання кредитів іншими міжнародними фінансовими установами. Теж саме відбувається і в Україні. Наприклад, у жовтні 2000 року Світовий банк надав Уряду кредит у розмірі 70 млн доларів на реструктуризацію вугільної промисловості, незважаючи на те, що МВФ в цей період відмовився від надання кредитів. Отже, припинення кредитування МВФ не впливає на динаміку надходжень інвестицій та на динаміку економічного розвитку країни.

     Останнім часом все частіше на сторінках періодичних видань дискутується питання про доцільність продовження співпраці України з МВФ. Сьогодні Україна не може припинити цей процес, тому що фінаансування з боку МВФ є умовою реалізаації угоди між Україною та Паризьким клубом кредиторів про реструктурізацію українського боргу обсягом 580 млн. доларів строком на 12 років. Ящо Уряд прийме рішення про відмову від співробітництва з фондом, то для погашення віплат по зовнішнім боргам , які у 2003 році становитимуть $1,6 млрд., Україні треба буде шукати альтернативні джерела фінансування. Одним з таких льтернативних джерел є отримання коштів на зовнішніх ринках капіталу. Привабливість цього варіанту фінансування в тому, що Україна має шанс отримати відносно дешеві (10% річних) та “довгі” кредитні ресурси. Але, перш ніж Україна отримає можливість виходу на міжнародні ринки, вона повинна завершити реструктурізацію заборгованості перед країнами-членами Паризького клубу кредиторів. Зокрема, Уряд планує обміняти свої зобов язення, які не були реструктуризовані у 1999-2000 роках, на єврооблігації загальною сумою $250 млн.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9