Рефераты. Основи філософії

Навернення до християнства освічених верств римського суспільства, необхідність захисту християнського віровчення у полеміці з язичницькими філософами поступово змінювало ставлення церкви до філософії. В ІУ ст. християнство стало панівною релігією Римської імперії. В такій якості вона вимагала філософського обгрунтування, тлумачення догматів, закріплення їх у свідомості віруючих, приведення християнства у відповідність до права, політики. Різке заперечення філософії змінилось її визнанням. Отці церкви приходять до думки, що філософія вказує шлях до істини, але відносної, бо справжня істина – лише в Богоодкровенні.

Найвидатнішим представником класичної патристики був Аврелій Августин (354-430). Вихідним положенням його філософії є креаціонізм, тобто вчення про створення світу Богом з нічого. І на цьому положенні філософ вибудовує онтологію, гносеологію, антропологію, соціальну філософію, етику . естетику – всі складові цілісної філософської системи.

Августин розумів буття як ознаку існування, і, навпаки – функція існування є ознакою буття. Воно ділиться на: нижчу форму – матеріальну; вищу – нематеріальну. Філософ підкреслює, що джерелом і причиною всього буття є буття Бога. Змінність створеного світу означає і створенність часу. Августин запровадив поняття динамічного часу, пояснив його природними, історичними змінами, здійснивши цім значний вклад у вирішення проблеми часу. Онтологія Августина переходить у теологію, філософські розкриваючи і аргументуючи ідею креаціонізму.

Антропологія августинізму є суперечливою. З одного боку, він розглядає людину як творіння Бога за своїм образом і подобою, а з другого – після гріхопадіння образ Божий у людині затьмарився пристрастями, гріхами, сама природа людини стала гріховною, смертною. Людину складають тіло й душа. Душа є світ, бо створена Богом, а Бог суть істина і освітлює темряву незнання. Істина потенційно закладена в душі і пробуджується світлом віри. Вірую, щоб розуміти – головний принцип Августина. Досягти спасіння людина може лише при умові підкорення тіла розумній душі, освітленій світлом Божественної істини. Але гріховність людини робить неможливим досягнення спасіння без допомоги Бога. Концепція передвизначення людини до спасіння протирічива у Августина. З одного боку, спасіння людини повністю залежить від волі Бога, а , з другої – людина має свободу волі.

В праці "Про град Божій" Августин протиставляє град земний, земні царства, граду Божому, тобто небесному царству, розгортає концепцію всесвітньо-історичного процесу як поля здійснення божественного плану спасіння людства. Громадян земного граду породжує природа, небесного – благодать. Історію людства складає їх боротьба. На землі видимим втіленням Граду Божого є церква. Тому філософ стояв на позиціях підкорення світської влади духовній, апелюючи до того, що земні царства охоплені матеріальними прагненнями, а вище завдання - провадити людей до спасіння – розуміє і може реалізувати лише церква

Вчення Августина визначило наступний розвиток середньовічної філософії Європи, було першою християнською філософською системою.

В цілому патристика створила засади християнського світогляду, на основі синтезу ідеалістичної античної філософії з християнським віровченням розвинула філософію християнську з притаманним їй способом філософствування, колом проблем. Філософія стала теологією, тобто катафатичною системою доказів буття Бога.

Схоластика як провідний напрямок середньовічного філософствування:

При розгляді третього питання студентам потрібно звернути головну увагу на провідні філософські проблеми цього періоду – співвідношення віри й знання; природу загальних понять – універсалій, їх значення для подальшого розвитку філософії.

Схоластика охоплює період з ІХ ст. по ХУ ст. Головне завдання схоластики - засобами філософії розкрити істини віри, щоб зробити їх доступнішими для розуміння віруючими; систематизація філософських й теологічних знань. Для неї характерна орієнтація на пізнання Бога за плодами його творіння і результатам його втручання у справи світу. Як інструмент доказів, доведення, обгрунтування церковних догматів використовується логіка.

Основні проблеми схоластики:

– співвідношення знання і віри, філософії та теології;

– природа загальних понять "універсалій";

– співвідношення сутності й існування

Перша проблема отримала в схоластиці три способи вирішення:

1. Знання і віра – антиподи. Віра не потребує знання, тому що вона має основою Божественне Одкровення. Бог є принципово непізнаваним. Такий підхід бере свій початок ще в апологетиці, зокрема, в творах Тертулліана з їх виразно антиінтелектуалістською спрямованістю. В схоластиці на такій точці зору стояв П. Даміані.

2. Знання і віра можуть співіснувати, тому що вони мають різні джерела. Знання базується на розумі, пізнанні світу, а віра – на Одкровенні. Філософські та теологічні істини не можуть суперечити одна одній, тому що мета філософії – істина, а теологія вказує віруючим шлях до спасіння. Розмежування філософії й теології не мало на увазі заперечення релігії, а лише звільнення філософії з-під впливу теології і контролю церкви. Основоположник цього вчення – арабський вчений Ібн-Рушд. У Європі погляди Ібн-Рушда розвивали Дунс Скотт, Вільям Оккам і інші.

3. Знання і віра, філософія й теологія мають скласти гармонійну єдність для розвитку міцної, осмисленої віри, що приведе людей до спасіння, навчить реалізовувати свої задатки, таланти, діяти у світі згідно з волею Бога. Така позиція передбачала, що провідною у тандемі "філософія – теологія" буде теологія, яка пов’язує розум людини з божественними істинами. Найвидатніший представник цієї концепції – Фома Аквінський.

Проблема природи загальних понять – універсалій - вирішувалась в боротьбі двох напрямів – реалізму і номіналізму.

Реалізм - філософське вчення, в якому реальне, правдиве існування мають не мінливі. тимчасові матеріальні речі, а загальні поняття, або універсалії, тому що вони існують до речей як ідеї у вічному Божественному розумі. Тобто єдина, справжня основа буття речей - загальні ідеї Божественного розуму, які існують в речах як їх сутність, в а після речей – як абстрактні поняття в людському розумі. Одиничне існує через .залучення до виду, а вид – до роду. Реалізм базувався на ідеалістичних ідеях Платона і неоплатоніків, розвивав їх з позицій християнського віровчення. Він відповідав основному принципу схоластики осмислювати і розкривати релігійні догмати засобами людського розуму. Чим загальнішим є поняття, тим реальніше, об’єктивніше його існування як особливої сутності. Самим загальним поняттям є поняття Бога. Представники реалізму – Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий. На позиціях поміркованого реалізму стояв Фома Аквінський.

Номіналізм демонстрував протилежний підхід до проблеми універсалій. Загальні поняття розуміли як імена, що визначають реально існуючи одиничні речі, які є творінням Бога. Видатний представник номіналізму Вільям Оккам трактував світ як сукупність одиничних предметів. Універсалії (загальні поняття) існують лише в людській свідомості. пізнанні, як знак, що заміщає предмети. або їх якості. що подібні між собою. Номіналізм орієнтував пізнання на одиничні речі емпіричного світу, й тому згодом цей напрям середньовічної філософії сприяв формуванню дослідницького, емпіричного підходу до пізнання світу Роджера Бекона, а пізніше, у ХУІ ст., став передумовою емпіричної філософії Френсіса Бекона.

В. Оккам ввів формулу, яка мала допомогти звільнитись від словесних псевдоузагальнень: "Сутності не слід примножувати без необхідності. Те, що можна пояснити через посередництво меншого, не слід виражати через посередництво більшого". Вона носить назву "бритви Оккама". Цим твердженням В.Оккам переносив проблему істини в гносеологію. На перший план в системі доказів він ставив докази на основі дослідів, спостережень, фактів, а не систему доказів на основі цитат.

Найвидатніший представник схоластики - Фома Аквінський, який створив цілісну теолого-філософську систему. Основні праці – "Сума філософії" та "Сума теології". Опрацював філософію Аристотеля в християнському дусі, й на її основі побудував цілісну філософську систему, що підсумувала досягнення середньовічної філософії і теології.

Одним з важливих аспектів його вчення є ідея гармонії віри і розуму. За методом досягнення істин наука і релігія повністю відрізняються одна від одної. Наука, представлена філософією, виводить істини, спираючись на розум, досвід, в той час як релігія черпає їх в Святому Письмі. Якщо істини філософсько - наукові суперечать вірі, то останнє слово має належати вірі, як морально вищій і більш значимій для людини. Вищій, перш за все, за джерелом своїх істин. Філософія на рівні вищих істин має визнавати вищість віри.

В онтології Фома виділяє категорію "причини". Бог "у кожній речі діє у відповідності з її особливістю" /"Сума теології" І ,83 , 1 ,3,/ як першопричина, що приводить в дію всі причини. Бог є "чистим існуванням", а все, що походить від Бога як першопричини, створене ним, а все створене визначене, детерміноване в своєму існуванні своїм змістом. Все складається з сутності і існування, причиною існування всього у світі є Абсолют, Бог. Загальне існує трояко: 1) "до" речей - як ідеальні архетипи божественного розуму; 2) в самих речах – загальне є сутність одиничного; 3)після речей – у розумі, який абстрагує загальне від окремих речей і фіксує його в понятті.

Фома висуває 5 філософських доказів існування Бога:

1. В світі все перебуває в русі, першопоштовхом якого є Бог.

2. Першопоштовх руху є одночасно і першопричиною всього. Першопричина всього – Бог.

3. Все у світі є випадковим, крім Бога. Бог забезпечує необхідність випадковостей.

4. Світ складається з більш чи менш досконалих речей. Ступінь досконалості задається абсолютною досконалістю, якою є Бог.

5. Все в світі є доцільним. Цю доцільність завдає Бог.

У розумінні людини Фома Аквінський звертає особливу увагу на проблему безсмертя душі. Людина постає як єдність душі і тіла. Душа організує матерію так, щоб та була людським тілом і людина складає повну субстанцію в їх єдності. Тіло є не в’язницею душі, а її необхідним доповненням. Земне життя неможливе без задоволення тілесних потреб і певних пристрастей. Людина має певну свободу волі, що передбачає відповідальність за вчинки. Метою пізнання є не просто істина, а істина. яка веде людину до вищого щастя.

У своєму вченні Фома Аквінський систематизував і узагальнив досягнення середньовічної філософії, намагався досягти гармонії віри й знання, окреслити гідність людини як активної одухотвореної пізнаючої істоти. З ХІУ ст. і до нашого часу його вчення є провідним філософським напрямом у католицькій релігійній філософії. В ХХ ст. його погляди були розвинені представниками неотомізму.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.