Студенти мають розкрити тезу, що філософська думка в українській діаспорі зробила значний внесок в національно-державницький поступ українського народу: В.К.Винниченко (1880-1951), В.К.Липинський (І882-1931), Д.І.Донцов (1883-1979), Д.І.Чижевський (1894-1977), О.Ю.Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895-1980). Центральні теми їх творчості пов’язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-етичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації.
Обґрунтувати, що філософія в Україні в 20-90-х роках XX ст. є чи не найскладнішим її періодом. Однак навіть в умовах системи тоталітарного мислення філософська думка України не згасала повністю. В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне і для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та ін., які прагнули зберегти українську національну культуру. Але ці процеси українського відродження тривали недовго - уже з середини 20-х років почалися репресивні заходи, викликані звинуваченнями у "зраді", в "шпигунстві", у "відступництві" від марксизму-ленінізму тощо. На початку 30-х років почався наступ і на філософів. Культурне відродження, яке почалося в 20-х роках, закінчилось трагічно і ввійшло в історію під назвою "розстріляне відродження". Але певні зрушення у філософському житті України все ж таки були: 1944 p. був відкритий філософський факультет у Київському університеті, 1946 p. створюється Інститут філософії АН УРСР, 1950 p. - ІПК викладачів суспільних наук (з кафедрою філософії) при КДУ ім. Т. Шевченка. 1958 p. із Москви до Києва приїздить Павло Васильович Копнін (1922-1971), який спочатку очолює кафедру філософії КПІ, згодом - кафедру філософії КДУ, а 1964 p. стає директором Інституту філософії Української академії наук. Школа Копніна почала розробляти тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на проблемах людського буття. Написана разом із однодумцями праця "Логика научного исследования" (М., 1965) стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як Київська філософська школа. До авторського колективу книги входили П. Копнін, А. Артюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, С. Кримський, В. Косолапов, М. Попович, В. Черноволенко, О. Панкратов, інші. Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою піднесе престиж української філософії та культури у світі.
Програмне теоретичне обґрунтування світоглядно-гуманістичної переорієнтації філософії здійснене у 1968-1969 pp. В.І.Шинкаруком. Творчий колектив київських філософів (головним чином працівників Інституту філософії) видає серію праць виразно антропологічної спрямованості "Людина і світ людини" (К., 1977), "Соціально-історичні та світоглядні аспекти філософських категорій" (К., 1977) та ін.
Обґрунтувати тезу, щонове відродження української духовної культури, в тому числі й філософії, наступає з кінця 80-х - початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.
Основні терміни.
Дoклacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї – прадавня історія культури українського народу – ХVII ст.
Клacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї - ХVIIІ ст. – перша чверть ХХ ст.
Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя – 20-ті рр. ХХ ст. – сьогодення.
Питання та завдання для самоконтролю.
1. Опишіть характерні риси світогляду українського народу.
2. Розкрийте зв’язок міфологічної свідомості слов’ян із християнськими нормами.
3. Розкрийте соціально-політичні умови культурного розвитку в Україні наприкінці XIV-поч. XV ст.
4. Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії ?
5. Розкрийте місце й суть серця як символу людського існування в українській філософській традиції.
6. Якою мірою М.Гоголь дотичний до історії української культури ?
7. Порівняйте погляди І. Франка (праця "Наука і її взаємини з працюючими класами") і К. Маркса на рушійні сили історичного процесу.
8. Які чинники, на думку Л. Українки, мають визначати волю людини? В чому роль держави як гаранта прав і свобод громадян ?
9. На ґрунті ідейної спадщини М. Хвильового, Д.Донцова, В. Липинського, Д. Чижевського проаналізуйте характер зв’язку філософії та політики.
10. Які проблеми дослідження історії української філософії потребують, на Вашу думку, особливої уваги?
ГОРСЬКИЙ В.С. Історія української філософії. Навчальний посібник.-К., 2001.-376 с.
ІСТОРІЯ філософії України. Підручник (Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю. та ін.). – К., 1994. – 561 с.
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С. 305-405.
ОГОРОДНИК І.В., ОГОРОДНИК В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. Навчальний посібник. - К., 1999. – 543 с.
ФЕДІВ Ю.О., МОЗГОВА Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Україна, 2001. – 512 с.
ІСТОРІЯ української культури. - В 5-ти т. - К., 2001.
ОГОРОДНИК І. В., РУСИН М. Ю. Українська філософія в іменах. К., 1997.
УКРАЇНСЬКА та зарубіжна культура / за ред. Заковича М.М. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. – 622 с.
УКРАЇНСЬКІ гуманісти епохи Відродження: В 2 т. / За ред. В.М.Нічик. – К., 1995. – 860 с.
ЧИЖЕВСЬКИЙ Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 230 с.
ICTOPIЯ фiлocoфii Укpаїни. Xpecтoмaтiя: Haвч. пociбник /Kep. aвт. кoл. М.Ю.Pуcин. K., 1993.
"Одне й те ж в нас: живе і мертве; те, що спить,
і те, що не спить; молоде й старе, бо ЦЕ, що
змінилось, є ТЕ, і навпаки, ТЕ, що змінилось, є ЦЕ".
Геракліт.
9. Діалектика як вчення про розвиток
Метою даної теми є: засвоєння студентами найбільш важливих положень діалектики як теорії розвитку через з’ясування того, що таке діалектика і які її історичні форми; на яких принципах побудована діалектика; в чому полягають її закони; що таке категорії діалектики і що вони собою виражають. Тому розкриття теми відбуватиметься через розгляд наступних питань:
1. Діалектика та її історичні форми.
2. Принципи і закони діалектики.
3. Категорії діалектики.
Діалектика та її історичні форми
Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали "мистецтво задавати питання й давати на них відповіді", мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.
Нового змісту надав діалектиці Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв’язок усього, що існує, з усім існуючим іншим. Саме такий підхід надає змогу розглядати і природу, і суспільство, і людське мислення не відриваючи їх одне від одного, а в їх органічному взаємозв’язку. Вчення ж, що базується на запереченні наявності в дійсності зв’язків усього з усім, Гегель назвав – на противагу діалектиці – метафізикою, запозичивши це слово також з античної філософії.
Слід зауважити, що гегелівська діалектика не була якимось абсолютно новим філософським вченням. Майже за дві з половиною тисячі років до Гегеля Геракліт Ефеський (від назви міста, в якому він народився) фактично створив підґрунтя для формування і гегелівської, і наступних за нею типів і форм діалектики як вчення про зв’язок усього з усім.
Подвійним змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика – діалог (розмова) – дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) – дискурс (логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.
В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав Геракліт, "світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов" (История античной диалектики. – М.: Мысль, 1972. – с. 88).
Діалектика у всіх трьох її названих формах заснована на вимозі розглядати всі існуючі речі (предмети, явища, процеси) у їхньому взаємозв’язку, у русі та у розвитку. Метафізика ж – ізольованими одне від іншого. Відповідно, й способи (методи) мислення, якими керуються люди в своїй діяльності, поділяються за своїми засадами на діалектичний і метафізичний. Обидва вони мають право на існування, оскільки кожен із них здатний давати позитивний, тобто, ефективний реальний результат. Однак метафізичний спосіб мислення може призвести людину, яка ним керується до бажаного нею результату лише на обмеженому відрізку простору й часу. Тобто, цей спосіб (метод) мислення придатний для вирішення лише локальних задач, в яких ігнорування наявності дійсно існуючих зв’язків, руху й розвитку не веде за собою негативних наслідків. Для задач же, вирішення яких розраховане на більш віддалену перспективу, метафізичний спосіб (метод) мислення непридатний. В цих випадках необхідно керуватись не метафізичним, а діалектичним способом (методом) мислення.
Принципи й закони діалектики
Діалектика, як і кожне інше вчення, що претендує бути теорією, тобто, системою наукових знань про певну сукупність предметів, явищ, процесів, має спиратися й дійсно спирається на певну систему принципів. Під принципом в даному випадку розуміється первоначало, те, що лежить в основі. Такими принципами для діалектики як вчення про всезагальний зв’язок, рух і розвиток є:
– принцип єдності світу (весь світ – єдиний в своєму існуванні і в своєму походженні);
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48
