Рефераты. Основи філософії

8.                Як слід розуміти зауваження Гегеля про те, що "...античні народи – греки та римляни – ще не піднесилися до поняття абсолютної свободи, адже вони не пізнали ще того, що людина як така – подібно до цього всезагального "я", як розумна самосвідомість" – має право на свободу. Скоріше людина тільки тоді визнавалася у них вільною, коли вона народжувалася вільною. Отже, свобода у них визначалася як дещо природне. Ось чому в їх вільних державах існувало рабство і у римлян виникали війни, в яких раби намагалися добитися для себе свободи – визнання за ними їх вічних людських прав" (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С.245)

9.                Обґрунтуйте твердження Канта: "Якщо з емпіричного пізнання виключити будь яке мислення (через категорії), то не залишиться ніякого знання про той чи інший предмет, так як за допомогою лише одних наочних уявлень ніщо не осмислюється..." (Кант И. Критика чистого разума. – С-Пб.: "ТАЙМ-АУТ", 1993. – С.188-189)

 

Література


Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 317-335.

Додаткова:

ФІЛОСОФІЯ. Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко, В.П. Розумний та ін. / за ред. І.Ф. Надольного. – К., 2001. – 457 с.

ИЛЬЕНКОВ Э. В. Диалектическая логика. – М.: Политиздат, 1984. – С. 26-55.

HЕЛЬГА О. Caмocвiдoмicть ocoбиcтocтi i її eтнiчний змicт // Фiлoc. i coцioл. думкa. – 1993. – № 7,8.

Першоджерела:

ГЕГЕЛЬ Г.В.Ф. Кто мыслит абстрактно?// Работы разных лет. В 2-х т.-Т.1-М.: Мысль,1970.-389-394.

ГЕГЕЛЬ Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С. 218-250.

КАНТ И. Критика чистого разума – С-Пб.: "ТАЙМ-АУТ", 1993. – С.188-189.

ФРЕЙД З. Психология бессознательного. - М., 1989. – С. 425-439.

ЭНГЕЛЬС Ф. Роль труда в процесе превращения обезьяны в человека.- Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.- С. 486-489.

ЮНГ К. Об архетипах коллективного бессознательного // Вопросы философии. – 1988. – № 1.


"Істина не є результат: істина є процес"

Г.В.Ф. Гегель


13. Пізнання та освоєння людиною світу


Метою даної теми є з’ясування студентами того, що таке пізнання, які його рушійні сили, задля чого відбувається пізнання, в чому полягає сутність істини, що складає зміст основних категорій діалектики: "суб’єкт" і "об’єкт". Задля досягнення цієї мети доцільно й доречно розглянути наступні питання:

1.Філософське вчення про пізнання.

2. Форми і методи наукового пізнання.

3. Пізнання та практика.

Філософське вчення про пізнання

Чи можна пізнати світ, в якому ми живемо? Здавалося б, які можуть бути сумніви з цього приводу, адже самий факт того, що ми живемо, є самим беззаперечним свідченням того, що, так, бо, якщо ні, то ми не змогли б орієнтуватись в цьому світі, отже, ми були б приречені на неминучу й негайну загибель у ньому. Взяте безпосередньо з життєвого досвіду, це очевидне положення знаходить і цілком відповідне йому, ясне й прозоре теоретичне підтвердження: пізнання є процес руху від незнання до знання, від знання менш глибокого і менш повного до знання більш глибокого і повного. Однак, у цього, здавалося б, безсумнівного визначення є могутня опозиція, аргументи якої настільки переконливі, що ними ні в якому разі не можна нехтувати.

Так ще в епоху ранньої античності Ксенофан проголосив, що, навіть якщо дійсне знання й існує, ми не зможемо її розпізнати: рухаючись уздовж ряду різних тверджень щодо одного й того ж предмета, ми, зіштовхнувшись із тим, що містить дійсне знаня, пройдемо мимо нього і підемо шукати істину далі, бо в нас немає жодної зачіпки, яка б допомогла нам збагнути, що те, з чим ми тільки-но зіткнулись, і є та сама істина, яку ми так напружено шукаємо.

Кратіл, якому Платон присвятив один із своїх "діалогів", не тільки підтримав думку Ксенофана, а й підсилив її своїм твердженням: оскільки все змінюється, остільки пізнання неможливо, бо безперервно змінюється і те, що ми намагаємось пізнати, і ми самі в ході цих наших спромог, і ті поняття, за допомогою яких ми намагаємось здобути істину.

Горгій, підхопивши твердження Ксенофана й Кратіла, логічно продовжив їх, сказавши: ніщо не існує (бо в нас немає жодного беззаперечного доказу того, що дещо існує інакше, ніж суто у нашій уяві); якщо ж дещо й існує, то його неможливо пізнати (див вище); якщо ж воно і є пізнаваним, то воно невиразимо.

В добу пізньої античності ранньо-античний скептицизм (див. нижче: словник) отримав подальше розвинення. Так Секст Емпірик сказав: "Я не знаю, чи можливе пізнання", бо, якщо, стверджувати, слідом за Кратілом, що пізнання неможливе, то тим самим ми будемо стверджувати протилежне, а саме, що ми вже дещо пізнали – те, що пізнання неможливе.

Піррон довершив скептицизм своєю тезою: "Слід утримуватись від будь-яких висловлювань, оскільки кожному прямому висловлюванню може бути протиставлене інше, прямо йому протилежне і в рівній мірі переконливе". Крайня ступінь скептицизму отримала назву агностицизму (див. нижче: словник).

Отже, широковідомий твердження про те, що основне питання філософії має другу свою сторону, а саме, чи є світ, в якому живемо ми, і в якому існує все, що існує, пізнаваним, не такий вже безпідставний, як це може здатись на погляд так званого "здорового глузду", незважаючи на явну суперечність ясному й прозорому твердженню про те, що пізнання безумовно є, й при тому воно є "процес руху…" (див вище).

Призначення гносеології, тобто, вчення про пізнання як одного з найважливіших і найскладніших розділів філософії саме в тому й полягає, щоб розібратись у причині наявності такої суперечності і визначити шляхи її розв’язання.

Для того, щоб процес пізнання міг відбутись, необхідна, в будь-якому випадку, наявність двох протилежностей, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, а саме: суб’єкта й об’єкта, тобто, того, хто є джерелом пізнавальної активності (суб’єкт), і того, на кого (на що) спрямована пізнавальна активність суб’єкта. Якщо, наслідуючи Томаса Гоббса, вважати, що об’єкт імманує (випромінює, виділяє) з себе певні флюїди, тобто, звукові, світові і т. ін. сигнали, а суб’єкт їх фіксує, регіструє, копіює органами свого сприйняття, то доведеться визнати, що, в такому разі джерелом активності в пізнавальному процесі є саме об’єкт, а суб’єкт є лише пасивним регістратором, фіксатором і копіювальником того, що імманує з себе об’єкт, що неможливо за визначенням. Насправді ж, навпаки, саме суб’єкт як дійсне джерело пізнавальної активності спрямовує свою увагу на той чи інший предмет, перетворюючи його тим самим в об’єкт своєї пізнавальної діяльності. Іншими словами, суб’єкт – не одержувач, а здобувач.

В будь-якому разі суб’єктом пізнання може бути лише той (чи те), для кого (чи для чого) це пізнання важливе й це пізнання потрібне. Оскільки неживому нічого не потрібно й ніщо для нього не важливе, остільки неживе не може бути суб’єктом (навіть якщо та чи інша "розумна машина" спрямована на здобуття тієї чи іншої інформації (див нижче:словник), то ця її функція є лише втіленням в неї певної програми, що закладена в неї живою й притому – мислячою істотою – тією, яка її створила й запрограмувала, тобто, дійсним суб’єктом пізнання). Інша справа – живе. Саме задля того, щоб живому бути живим, йому потрібно багато чого і, перш за все – інформація про те, що його оточує.

Все живе спроможне (в тій чи іншій мірі) здобувати інформацію з оточуючого середовища. Однак процес пізнання не вичерпується, не обмежується, лише одержанням інформації. Способи її обробки, застосування і використання рослинами, тваринами і людиною суттєво відрізняються одне від одного. Якщо всі рослини одного й того ж виду реагують на одну й ту ж саму, або ж однакову інформацію однаково (приміром, всі соняшники повертають свої суцвіття синхронно слідом за рухом сонця на небосхилі), то в різних тварин одного й того ж виду реакція на тотожну інформацію може відрізнятись досить суттєво (один й той же самий подразник у різних особин може викликати різний відгук, наприклад, один собака злякається нападу на неї і втече, інший – тієї ж породи – кинеться на свого нападника). Що ж стосується людини, то реакція різних людей на одну й ту ж саму інформацію може бути вкрай різною, включаючи непередбачувану.

Однак докорінність відмінності людини як суб’єкта пізнання від усіх інших живих істот полягає зовсім не в різноманітності реакцій різних людей на однаковий подразник, а в тому, що лише людина спроможна не обмежувати своє пізнання світу лише здобуттям інформації.

Інформація – це завжди відповідь (відгук, відлуння) на запит, що надсилається суб’єктом пізнання до об’єкту: "що?", "де?", "коли?", "скільки?", "який?" ("яка?", "які?") й таке інше. Спрямовувати – в тій чи іншій формі – запит, що стосується цих питань й одержувати – в той чи інший спосіб – відповідну інформацію з боку об’єкта спроможні різні живі істоти. Але жодна з живих істот, окрім людини, не має здатності задавати питання: "чому?", "навіщо?", "задля чого?", "кому це вигідно?" – і – як наслідок – не спроможна отримувати на них відповіді. Необхідним і достатнім доказом цього твердження може служити той факт, що серед дітей самим популярним питанням і при цьому саме таким, яким діти найбільш дошкуляють дорослим, є питання "чому?". Якщо ж позбавити дитину можливості задавати це питання і отримувати на нього відповідь, людина з цієї дитини не відбудеться. Саме це трапляється в кожному з випадків, коли людське немовля було вигодуване іншими ссавцями (вовками, шакалами, мавпами). Якщо ж суттєво обмежувати дитину щодо питання "чому?", то в подальшому її розумові здібності виявляються обмеженими.

Людину – настільки, наскільки вона – людина – цікавить не тільки явище як таке, а й його сутність. Тобто, процес пізнання людиною світу двоєдиний: він – і процес отримання інформації, і – процес осягнення сутності. Якщо перше досягається шляхом сенсорного контакту (безпосереднього або ж опосередкованого) з об’єктом, то друге – виключно розумовою діяльністю. Перше стосується фактів, стосовно до яких доречно поняття достовірність (недостовірність). Друге – думок. Саме лише по відношенню до думок, як це цілком слушно стверджував Аристотель, може застосовуватись поняття істинне, протилежністю до якого є хибне.

Факт не може бути ані хибним, ані істинним. Достовірність або ж, навпаки, недостовірність факту при певних умовах можна встановити цілком вичерпано й однозначно, але не існує таких умов, забезпечення яких дало б змогу вичерпано й однозначно, раз і назавжди, дати відповідь на питання "чому?", оскільки кожна відповідь на це питання породжує нове "чому?", і так до нескінченності.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.