Щербак в своїй статті також зазначає, що проявами боротьби селян було захоплення панської землі, хліба і худоби, порубка лісу, самовільна оранка земель, виколення панських луків тощо. В документальних джерелах зафіксовані аналогічні факти соціального протесту в с. Вільшані, Ту мечах, Суходолі, Заліссях, Тагачині, Жолобові та багатьох інших [44;165].
Більшість скарг належать підданим державних маєтків: селяни, які їх населяли, мали неспівмірно кращі можливості для опротестування і оскарження спрямованих проти них дій феодалів (старост і державців, інколи й орендарів), ніж їх побратими в приватних володіннях. Вони могли спершу жалітися в надвірний королівський суд, а з 1580 р. -- у створений тоді в Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарний суд.
Селянам приватних маєтків не було кому жалітися на своїх дідичів -- власників цих володінь. Вони могли скаржитися тільки на орендарів і заставників самим дідичам і тоді, коли орендно-заставні угоди між цими панами передбачали таке право, причому і в цих випадках селяни наважувалися подавати скарги при умові, коли обидві сторони -- феодали були у спорі між собою. Не дивно, що таких скарг з'являлося порівняно небагато.
Відомості про скарги приватновласницьких селян обмежуються тільки їх змістом, в той час як інформація про супліки королівських підданих значно багатші, бо виходять далеко за рамки самого факту писемного протесту, хоч би й дуже широкого змісту; для цих селян складання і внесення в актову книгу скарг часто означало початок або продовження судових процесів проти своїх безпосередніх гнобителів, процесів, які, бувало, тривали довго, навіть десятиліттями і в яких селяни проявляли неабияку наполегливість і впертість, щоб досягти своєї мети -- добитися видання референдарським судом декретів, які б визнавали старост і державців винними і при допомозі призначених цим судом комісарів примусити їх відмовитися їх від нав'язування підданим надмірних повинностей та ще й відшкодування понесені ними втрати під час виконання цих завищених повинностей.
Будучи шляхетським за своїм складом і характером діяльності референдарський суд захищав інтереси старост і державців. Але діючи водночас в інтересах державного скарбу, який в немалій степені наповнювався грошовими надходженнями від селянських повинностей і податків суд змушений був чинити певні перешкоди для руйнівного господарювання феодалів і тому виносити вироки на користь селян (дуже рідко). Виконання вироків, однак, з огляду на слабкість центральних і місцевих властей та запеклий опір старост і державців зустрічалось в більшості випадків з непереборними труднощами. Не домігшись бажаними реакціями на одну скаргу, жителі одного й того ж села подавали другу, третю і т. д. Наприклад, громада с. Бортятина Вишненського староства, що у Перемишлянській землі Руського воєводства подано у 1625 - 1633 рр., виходячи з матеріалів документів 6 скарг [14;18].
Що ж до скарг приватновласницьких селян на орендарів і заставників, адресованих дідичам, то останні реагували на тих же панів. Результати дідичних скарг в документах не вдалось вивчити.
Великий опір чинили селяни проведені волосної поміри. В останній третині ХVІ ст. феодали почали передати селян на волоки і в деяких місцях Київського воєводства. В 1593 р. власник містечок Старого і Нового Слободи (на Житомирщині) Пишкевич вирішив провести волочну поміру і послав для цього в згадані містечка ревізора. Ревізор, зібравши “міщан” (в дійсності це були селяни), запропонував їм погодитися дати переміряти свої землі на волоки і господарювати кожному на волоці, а також вписати їх з дітьми і з усім майном у реєстр. У відповідь на це “ця громада закричала: боже борони, щоб ми це зробили і по волоках свої землі розібрали, а свої родини дали вписати в реєстр. Це неможлива річ, щоб пани наші записували нас, людей вільних, наших дітей, наше майно і заводили собі в неволю. Батьки наші і ми самі, живучи, постарілись, а того не тільки не бачили, але про те й не чули, щоб нас так підступом перевели на волоки. А то ми зараз, як люди вільні, дамо нашому теперішньому панові по 20 грошей, вийдемо і підемо куди схочемо, а тут жити не будемо, імен наших записувати не дамо і, як люди вільні, в неволі бути не хочемо.” А коли пан почав заспокоювати їх, вони не слухались і “почали всі бунтувати, отже, поміру і реєстр довелося відкласти”. Проте пізніше опір селян був зломлений і поміра в згаданих містечках була проведена” [14;29].
Отже, основною формою пасивного протесту селян 2 пол. ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. були втечі. Це засвідчує ряд документів, які опубліковані в збірниках. Втечі дуже негативно впливали на економічний стан господарства феодала. Більшість селян утікали на вільні землі, де створювали свої господарства. На цих землях вони утворювали слободи. Створення слобод було вигідним і для феодалів. Це пояснюється тим поселялися на цілинних землях, викорчовували ліси і обробляли землі, які пізніше забирав феодал.
У період Люблінської унії були втечі від одного феодала до іншого, де можна було на більш вигідних умовах господарювання: звільнення від сплати податків на деякий час, надання більше землі, вольностей і втечі на вільні території такі, як Слобожанщина і Запоріжжя, де селянин відчував себе вільним землевласником і користувачем.
Крім такого прояву пасивного протесту, були ще й інші. Це такі, як підпали панських маєтків, вирубування лісу, збирання збіжжя, оранка земель без дозволу феодала.
Але ці форми опору могли лише в локальних масштабах вплинути на становище селянства, послабити гноблення з боку одного або кількох феодалів і майже не впливали на урядову політику щодо феодально залежних селян.
Розділ ІІІ. УЧАСТЬ СЕЛЯНСТВА У КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАННЯХ
3.1. Виступи 90-х рр. ХVІ ст.
Найвищого піднесення селянський рух на українських землях досягав під час збройних виступів -- селянсько-козацьких повстань під проводом Косинського (1591 - 1593), Наливайка (1594 - 1596), Жмайла (1625), Федоровича (Тряска, 1630 р.), Павлюка (1637) і Острянина (1638) -- перших великих соціальних битв українців і водночас битв від іноземного панування.
З огляду на соціальну природу і виробничу розосередженість селян вони не могли охопити повстання. Керівним ядром у повстання було козацтво -- військово-політично організоване часи важких випробувань, згуртоване плоть від плоті українського народу, виражаючи його прагнення, волелюбне, -- а тому здатне очолити його соціально-визвольну боротьбу. Королівські комісари, говорячи 1638 р. про повстання 1637 р. мали рацію, коли писали: “хлопи не бунтувалися б, якби вони (козаки) не були їхніми керівниками... ні хлопи без козацького імені і породи, ані козаки без хлопської сили вистоять не можуть” [35;284].
Лави козацтва, реєстрового і нереєстрового постійно поповнювалися вихідцями з селянства (в меншій мірі -- міщанства), особливо в повстанський періоди козацтво була притягальною силою для селян, невдоволених наростанням соціального і національно-релігійного гніту, і шукаючих його послаблення; самим своїм існуванням козацтво показувало селянству як можна уникнути, позбутися панської сваволі і стати вольним; попадаючи в козацьке середовище, селяни вибували із старого юридичного статуту -- кріпацтва, підданства. У бажанні вжитися в ряди козаків їх не стримувало те, що козацька старшина нещодавно гнітила голоту.
Боплан, говорячи про те, що в умовах “рабства”, багато селян України тікає від панів зазначає: “Найвідважніші х них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені... За рахунок таких селян-втікачів козацькі загони вельми зростають” [6;29]. Пануючі кола Речі Посполитої всіляко противилися селянському відпливу до козаків, наказували перехоплювати і карати всіх тих, хто покидав своїх панів заради того, щоб вливатися в козацьке середовище. Про втечі до козаків, покозачення свідчать, поза Бопланом, майже виключно попередні дані, коли селянам вдавалося дістатися до теремів, контрольованих козаками, пани вважали справу їх розшуку практично програною і не чинили старань, щоб повернути втікачів у свої маєтки. Цими посередніми даними є, зокрема, погрози підданих феодалам піти геть до козаків, якщо не буде припинено зловживань у повинностях [35$191]. До речі, наявність козацтва як військової організації значною мірою зумовлювала великий розмах народної колонізації південно-східних окраїн українських земель, бо тамтешнє населення, серед якого бачимо і чимало козаків-землеробів, знаходилось немов під захистом козацтва як від панської сваволі, так і від руйнівних татарських набігів [42;34].
Прямі і непрямі свідчення участі селян спільно з козаками у повстаннях містяться в листах і зверненнях керівників повстань та іншої козацької старшини. Зокрема: універсал полковника Карпа Скидана до козаків і селян на Задніпров'ї, в якому наказується виступати до м. Мошин Київського повіту і воєводства, а також лист старшини реєстрового козацтва до короля Владислава IV про хід селянсько-козацького повстання. Інформація щодо повстань міститься в реляціях і листах польських гетьманів, багатому на документи “Щоденнику” Ш. Окольського -- сучасника описаних у ньому подій, російських джерелах.
Шимон Окольський супроводжував коронне військо під час каральних експедицій на Подніпров'ї в 1637 та 1638 рр. і згодом опублікував в Замості свою працю двома окремими випусками. Автор прикрасив розповідь різноманітними моральними сентенціями, цитатами з античних авторів, поетичними епітафіями. Водночас в ній міститься велика кількість описів військових дій, наводяться окремі цифрові дані. Особлива цінність щоденника полягає у наявності в ньому документальних матеріалів.
Ш. Окольський занотував насамперед свої спостереження. Він детально описує шляхи просування коронного війська, зазначаючи в окремих випадках чисельність загонів та їх озброєння, хід найважливіших битв з повстанцями. Крім того, автор використовував донесення розвідників, а також чутки, що не могло не позначитися на достовірності зафіксованих у щоденнику подій [41;133].
Всі заходи польського уряду, скеровані на придушення “української сваволі”, не досягли своєї мети. Маса селянства продовжувала покозачуватися, число козацтва зростало, територія поширення його збільшувалась, а одночасно зростав і селянсько-козацький рух проти шляхти. В кінці 1591 і на початку 1592 року цей рух переріс у велике козацько-селянське повстання. Цьому до певної міри сприяв голод на Україні в 1591 р. інтенсивно розгорнувшись, повстання це охопило значну частину України і являло велику загрозу для шляхетства, для панування Польщі на Україні. Королівський універсал від 16 січня 1592 р. свідчить про широкий розмах руху, який охопив воєводства Волинське, Брацлавське і Київське, де “великі і нечувані шкоди, кривди, грабунки і вбивства як у містах і містечках, так і в селах починено від деяких людей свавільних” [14;54].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
