Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення”. Автор змалював занепад православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї -- це, залишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство папи і догмати римської церкви. Тим самим “руська” церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніяти ж одержать змогу обіймати державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої. Після обрання Сигізмунда ІІІ королем Польщі, якого підтримувала єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких і православних панів, і особливо православних єпископів подбати про укладення унії [19;149].
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Царгородський патріарх Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Олександрійського патріарха, кількох єпископів, митрополита Білгородського.
З українських владик, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський -- Осніковський, Луцький -- Мацейовський та Холмський -- Гомолицький, четверо видніших проповідників і крім того, воєводини: Троїцький -- Микола, Радзівілл -- Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейській староста Халецький. На боці православних були: 2 єпископи -- Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Олександрійський, Сербський митрополит Лука, архімандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства, воєводи: Київський -- князь К. Острозький, Волинський -- князь О. Острозький, каштелян Новгородський Полу ленський, депутати шляхти воєводств, багато без мандатів шляхти, міщан [32;390 - 391].
Собор одразу ж розколовся на два окремі собори -- православний і уніатський. Побоюючись вибуху народного гніву учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві, виставили для охорони королівських жовнірів, і протягом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда ІІІ вже не в Миколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з Потієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від патріарха вони не мали.
На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні 2 єпископи -- Балабан та Копистянський і інші. Собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору [19;151].
Представники православних старалися перенести свою справу на парламентарну арену. Острозький нав'язав зв'язки з протестантами, а також з іншими опозиційними елементами; шляхта вела тоді боротьбу з королем за демократичні права, і для української опозиції ситуація була сприятлива. Православні на сеймиках і різних з'їздах підносили свої домагання, і сейм натискав на короля, щоб не ламав релігійної толерантності. Але поза другорядними поступками, православним не пощастило здобути нічого важливого; Жигмонт ІІ продовжував свою католицьку політику, протегуючи всюду уніатську ієрархію [25;157].
Згідно з рішенням унії уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква, стала, по суті, незаконною.
Виступи проти унії набували активних форм. Наприклад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого покарання “будування там тої церкви і школи”. Налякані масовим опором міщан, власті змушені були відступити. У 1629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти закриття православних храмів. Між прихильниками унії та православ'я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита в полемічній літературі. Ширився рух за відновлення православної ієрархії [19;152].
Року 1599 у Вільні зібралася конференція протестантської і православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков -- Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі повстала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимості супроти православних та протестантів-“дисидентів”. Почалися “рокоші” -- бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 р. їх повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлисей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.
1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно “грецької релігії”. За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.
Проте, поступки ці не змінили справи: уніати продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. У малих містах та містечках вся влада була в руках католиків, а українські міщани не мали повних прав. У деяких містах не дозволено було будувати православні церкви, в інших -- церкви було передано уніатам. Навіть у центральних і східних землях України, де католиків було менше, мав місце національний гніт з боку польських панів. У Києві воєвода Тишкевич зруйнував православну церкву в замку, щоб побудувати костьол; частину земель міста передано домініканам на побудову їх монастиря. У Новгороді-Сіверському Спаський монастир з приписаними до нього селами 1635 р. був переданий єзуїтам, які готувалися організувати тут свою школу. Густинський монастир біля Прилук зазнав таких переслідувань з боку шляхти, що більшість ченців 1638 р. “отгонения ляхов на православную веру” переселилася за російський кордон. На західноукраїнських землях польська шляхта примушувала селян і міщан давати “мешне”, десятину на утримання католицьких костьолів і ксьондзів, що викликало величезне обурення, бо сприймалося як знущання над релігійними почуттями [24;35 - 36].
Отже, після Люблінської 1569 р. становище на українських землях погіршилося, тобто посилився не тільки феодальний гніт, а й національно-релігійний.
Правове становище українського селянства з 2 половини ХVІ ст. визначається в основному польським державним законодавством. У своїй праці дослідник І. Бойко зазначає: “За законами Речі Посполитої селянство як клас не мало будь-яких політичних прав. Воно позбавлене було права представництва як у загальному сеймі, так і в місцевих сеймиках, участі в центральних і місцевих органах влади” [5;12]. Також в цей період значно посилилось закріпачення селян, збільшилась панщина і грошовий оброк. Велика кількість українського селянства збідніла, про що зазначає Гильом Левассер Боплан у своєму творі: “Селяни тут дуже бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук... коли селяни потрапляють у ярмо до ... пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжники на галері” [6;28].
Що ж до релігійного гніту, то він посилився після Берестейської унії 1596 року, за якою православна об'єднується з католицькою. Дуже велика частина українського духовенства прихильно поставилася до цієї пропозиції. Але міщанство, селянство, частина шляхти протестували і відбувалися навіть окремі виступи.
Після цієї унії православна церква стала, по суті, незаконною. Це пояснюється тим, що більшою владою на території України користувалися уніати, тобто шляхта, яка прийняла унію, одержала право обіймати державні посади на рівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.
Селянський рух проходив у різних формах, співвідношення і роль яких залежали від конкретних обставин і часу. Він відбувався, зокрема, у скритій і відкритій формах. Скрита, або непряма, нижча, як правило індивідуальна, чисто економічна форма, джерелами майже невловима, -- це прихована від людського ока повсякчасна боротьба, головним чином застоєний саботаж при виконанні повинностей -- з метою збільшення продуктивності і доходності селянського господарства і тим самим зменшення відносного розміру частини селянських доходів, експропрійованих феодалами. Відкрита форма включала в себе протест, більш-менш висвітлений джерелами: 1) частковий опір і індивідуальну або колективну відмову від виконання тієї чи іншої вимоги, припису, порушення будь-якої наказної заборони, спір з феодалами з приводу окремих прав і обов'язків; 2) відхід і втечу, тобто опір не окремим вимогам феодала, а повний розрив з ним, пошуки кращих умов соціального буття в іншому місці; 3) повстання, тобто застосування колективного збройного виступу проти гнобителів [33;311].
Гуслистий зазначає, що втечі селян були пасивною формою їхнього соціального протесту, тому що відходячи, ці селяни відмовлялися від боротьби за покращення свого становища на старому місці. Велику групу втікачів складали ті, відносини яких з феодалами були більш-менш “нормальні, не набували тої гостроти, щоб покинути насиджені місця ці селяни переселялись виключно з особистих міркувань, переважно, просто шукачі кращих умов для існування” [14;12]. Стан джерел не дозволяє визначити питому вагу кожної з цих двох груп втікачів у загальній масі переселенців.
Втечі відчутно зачіпали економічні позиції феодалів, багатство яких залежало від кількості підлеглих їм селянських господарств, примушували феодалів бути обережними у відносинах з підданими, враховувати небажані протиріччя з їх боку. Для селян же, прив'язаних всім своїм життям до землі, відхід був крайнім кроком, зв'язаним з ризиком, і здійснити цей крок було тим тяжче, що звичайно селяни тікали з сім'ями, худобою та домашнім начинням [24;24].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
