10 березня Острянин видає універсал, в якому він звертався до “по обоим сторонам реки Днепра в Малой России, отчизне своей, з предков своих, от давних времен мешкаючим, тут же и всему посполитому народу малороссийскому”. У відповідь на жорстокі переслідування з боку польсько-шляхетських властей, зазначалося в універсалі, козаки й селяни піднялися на боротьбу за “визволення при помощи божей вас, народа нашого православного, от ярма, порабощения и мучительства тиранського ляховского и для отмщения починенных обид, разорений и мучительских ругательств” [45;133].

Великі надії Острянин і Скидан покладали на допомогу донських козаків, до яких було виряджене посольство.

Між запорожцями і донцями був укладений договір про взаємодопомогу. Як говорили в 1632 році донські козаки стрілецькому п'ятидесятнику Угрюмову, -- “у нас де, у донских казаков, з запороским черкасы приговор учинен таков: как приходу откуды чаять каких… людей многих на Дон или в Запороги, и запороским черкасом на Дону нам, казакам, помогать, а нам, донским казакам, помогать запороским черкасом» [14;15].

В кінці березня - на початку квітня Острянин і Скидан рушили по суші й воді в Запоріжжя на волость. Українське населення з нетерпінням чекало появи запорожців. В багатьох місцях готувались до повстання. Окольський з цього приводу писав: “Одні готують порох, другі дають людей, гроші і провіант. Уже влаштовували лікарню в Трахтемирові, Межигірський монастир посилає їм благословіння і Печерський віддає часть. На водах уже готові переправи. Самі ріки Псел, Сула, Стариця і Дніпро несуть Острянину луку...” [41;140].

Виступивши з Запоріжжя, Скидан пішов по правому березі Дніпра під Чигирин, звідки частина його війська переправилась за Дніпро і підійшла до Іраклієва, де був розташований загін польського війська. Головні сили на чолі з Остряниним, що плили човнами по Дніпру, напали на Кременчук, заволоділи Хоролом і Ожельником, а даної повернули до Голтви, міста князя Єремії Вишневецького, зайняли тут зручну позицію і добре укріпились.

Все Наддніпров'я і Задніпров'я, територія Сули, Хорола, Псла, місцевість межуючи з Слобожанщиною, були охоплені вогнем повстання. Велике повстання спалахнуло на Чернігівщині. Тут повстанці розгромили війська чернігівського підстарости і його самого вбили [14;152].

Під Сніпородом на Острянина напали Потоцький і Вишневецький. Не одержавши вчасно підтримки від козацького загону на чолі з Сокирявим, Острянин відступив назад до Лукомля. Сокирянин, не знаючи про відступ Острянина, несподівано наскочив на польське військо і був розбитий.

3 червня 1638 р. повстанців на чолі з Остряниним було атаковано. Відбулася битва, в якій перевагу мало польське військо. Під час даної битви Острянин утік на Слобожанщину, де й оселився.

Після втечі Острянина повсталі обрали гетьманом Дмитра Гуню. Це дало змогу козакам протриматись до вечора.

На другий день битва знову відновилася. Почалися п5реговори, але вони не мали успіху. Оскільки прийшла звістка про повернення Скидана з боєприпасами. Довідавшись про це польське командування на зустріч йому вислало військо. У битві Скидан був взятий у полон.

Вночі з 11 на 12 червня (ст. ст.) Гуня відступив з-під Жовтина до гирла Сули і зайняв позицію при впадінні в останню р. Стариця. Тут він зробив свій табір. Окольський з подивом пише про винахідливість Д. Гуні при організації оборони: “Місцевість ця багата водою, лісом і пасовищами для коней, дніпровський берег неприступний, тепер же вона так добре була укріплена із середини і з боку поля, що ворота завжди лишалися відкритими. Не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа і його мистецтву в таких спорудах і дивлячись на міцні вали, шааці, батареї і бруствери” [41;35].

Коронне військо на чолі з Потоцьким після кількох невдалих атак почало облогу повстанського табору. Одночасно Потоцький розіслав загони польського війська по навколишніх селах з наказом знищити їх. Переконавшись, що взяти повстанського табору не можна, Потоцький запропонував повстанцям здатися, обіцяючи помилування. Гуня вступив з ним в переговори, вимагаючи поновлення козацьких прав і вольностей. Далі він погоджувався на мир на умовах поновлення Ку рухівських статей. Потоцький рішуче відмовився від пропозиції повстанців і розпочав нову атаку.

Повсталі 7 серпня вирішили здатися. Гуня з частиною козаків утік на територію Російської держави, а ті, що залишилися в таборі, присягли на вірність королю. З таким результатом закінчилось це повстання [14;153].

Таким чином, проаналізувавши козацько-селянське повстання 2 пол. XVI -- 1 пол. XVII ст. можна зробити такі висновки:

— причинами всіх повстань були посилення соціального та національного гноблення українського селянства, обмеження станових прав козаків;

— основну масу повстанців становило селянство, але головною боєздатною силою було козацтво;

— ході повстань були досягнуті певні результати, але вони не вплинули радикально на становище мас селянства і козацтва;

— причинами поразок цих повстань були:

а) стихійність і неорганізованість повстань;

б) суперечності між реєстровими (що перебували на службі в Речі Посполитої) і нереєстровими козаками;

в) відсутність єдиного командування, розрізненість селянських виступів;

г) погана озброєність;

— значення повстань у тому, що в ході повстань селянство та козацтво згуртовувались, набували досвіду боротьби проти соціального та національного гноблення, готували ґрунт для наступних подій, які розгорнулися під час визвольної війни українського селянства середини XVII ст.

ВИСНОВКИ

Після Люблінської унії 1569 р. до складу Речі Посполитої увійшли такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина. На цих землях встановлюється польське панування, яке супроводжується посиленням соціального гноблення і національно-релігійних утисків з боку як польських так і місцевих феодалів.

Становище селян після Люблінської унії значно погіршилося: по-перше, вони не мали ніяких прав; по-друге, збільшилася панщина, різні податки, а також посилювалося закріпачення основної маси селянства; по-третє, після Берестейської унії почалися утиски православної віри на території України.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне землеволодіння, за яким право користування землею мав шляхетський стан. Селянство на землях феодалів перебувало під їхньою “необмеженою владою”. В “Уставі про волоки” 1557 р. зазначалося, що селянин і його майно повністю належить феодалові. Протягом 2 пол. XVI ст. польський і литовський уряди видавали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника.

За литовським статутом 1588 р. остаточно селянство вводилося до закріпаченого стану. Селянин, який прожив 10 р. на землі феодала, ставав кріпаком. Шляхтич мав право розпоряджатися не тільки майном селянина, а й його життям.

Розвиток товарно-грошових відносин спонукав феодалів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто власного господарства, яке базується на постійній щотижневій панщині. Норма відробітків була неоднаковою у різних регіонах України. Якщо взяти Галичину і Волинь, то в них селяни відробляли 4 - 5 днів панщини, а на півночі Київського воєводства 2 - 3 дні на тиждень.

Крім панщини селяни сплачували різні данини -- натурою або грішми. Серед данин натурою на першому місці стояли данини хлібом. Також існувала данина худобою. Жителі лісових околиць постачали куниць, лисиць і іншу звірину, а ті, що селилися вздовж річок -- рибу. Сільські ж ремісники були зобов'язані доставляти до панського двору свої вироби. Бортники сплачували данину медом, а жінки давали прядиво, пшоно.

Грошова данина вживалася рідше. Тільки в 40-і рр. XVII ст. шляхта все частіше почала заміняти панщину грошовим чиншом.

Становище селянства погіршувалося ще й унаслідок здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендар мав право розпоряджатися на цих землях на свій розсуд, що ще більше посилювало експлуатацію селян.

Розвиток фільваркового господарства супроводжував зменшення селянських наділів та зростанням числа малоземельних і безземельних селян. Зростала кількість городників, за городників і комірників, у маєтках збільшувалася кількість “гультяїв”, які не мали ніякого майна.

Панство накладало на селян різні побори: за право випасати худобу, за помел зерна, за вола, за вулик на пасіці, за право ловити рибу в панському ставі, за вирубування лісу. Державі селяни сплачували також податки на утримання королівського війська.

За всякий непослух пани жорстоко карали селян: саджали в “колоди”, ув'язнювали, наказували бити, засуджували до смерті.

Все це привело до протесту селян проти феодалів. Найпоширенішою формою протесту були втечі від одного феодала до іншого та на вільні землі (Слобожанщина, Запоріжжя).

Селяни утікали як з сім'ями, так і по одинці. Кожен шукав кращої долі в іншому краї з іншими людьми. Вони знаходили захист у так званих слободах або волях. Це нові поселення, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і податків на 10 - 15 р. протягом цих років селяни розробляли цілинні землі, вели вільне господарювання, що давало, хоч на короткий час, селянству відчути себе вільним. Але такі поступки були вигідні феодалам. По-перше, селяни обробляли нові землі (цілинні), освоюючи лісові і степові “пустині” і пан міг використати ці землі пізніше для себе. По-друге, були випадки, коли пани, не дивлячись на волю селян, залучали їх до виконання другорядних повинностей у своїх маєтках.

Але, коли на Слобожанщині почали розвиватися слободи, водночас на західних землях почали занепадати феодальні маєтки. Це було зумовлене великою кількістю переселень селян. Були випадки, що залишалися пусті села -- жителі повтікали. Це привело до того, що велика кількість панів зверталася до польського суду для вирішення цієї проблеми. Для того, щоб зменшити кількість втікачів була запроваджена кругова порука на селі, тобто громада поручалася за селянина, а якщо він утікав, то повинна була сплачувати гроші або шукати його.

Крім втеч, селяни ще й відмовлялися відробляти панщину. Також без дозволу пана збирали врожай на полі, рубали ліс, косили сіно на луках. Пізніше ці протести перетворилися у сутички з урядниками і підпалення панських маєтків.

Втікаючи на Запоріжжя, селяни записувалися в стан козаків і жили за звичаями Запорізької Січі. Козаки також були не задоволені політикою польського уряду. Це привело до об'єднання їх в одну силу, яка має назву повстання.

Найвищого піднесення селянський рух досяг під час збройних виступів -- козацько-селянських повстань, під проводом Косинського, Наливайка, Жмайла, Федоровича, Павлюка, Острянина.

Основною масовою силою цих виступів було селянство, яке приєднувалося до козаків. Оскільки, козаки були більш організовані, ніж селяни і краще озброєні, то вони очолювали ці повстання. То ж, справедливо, на мою думку, їх називати козацькими. Але, оскільки селянство підтримувало козаків і масово приймало участь у цих виступах, то їх можна визначити як козацько-селянські повстання.

В ході даних повстань відстоювались у першу чергу інтереси козацтва і їх наслідки не мали впливу на становище основної маси селянства України.

Ці виступи мали велике значення в тому, що під час розгортання цих подій козацтво згуртовувалося, набувало досвіду боротьби проти гноблення з боку уряду Речі Посполитої, а також готувало ґрунт для наступних подій, які розгорнулися в середині XVII ст. і набули характеру національно-визвольної війни українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович В. Коротка історія козаччини.- Київ: Україна, 1991. - 158 с.

2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ: Видавництво художньої літератури. “Дніпро”, 1991. - 238 с.

3. Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - Київ: Київ: Видавництво художньої літератури. “Дніпро”, 1991. - 334 с.

4. Баранович А. И. Украина накануне освободительной войны середины XVII века (Социально-экономические предпосылки войны). - Москва: Изд-во АН УССР, 1959. - 209 с.

5. Бойко І. Селянство України в 2 половині XVI ст. - 1 половині XVIІ ст. - Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. - 332 с.

6. Боплан Г. Левассер Описание Украины от пределов Московии до границ Трансильвании, составленное Гельомом Левассер де Бопланом. - Київ, 1901. - 37 с.

7. Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба. - Київ: Наукова думка, 1995. - 688 с.

8. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. - т. 1, 1985. - 302 с.

9. Гарасимович В. Матеріали до історії козаччини XVIІ віку. - Львів, 1994. - 153 с.

10. Голобуцький В. А. Запорізьке козацтво. - Київ: Вища школа, 1994. - 539 с.

11. Грушевський М. С. Історія України-Руси в 11 томах, 12 книгах. - Київ: Наукова думка, 1991.

12. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - Київ: Левада, 1999. - 696 с.

13. Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 1997. - 64 с.

14. Гуслистий К. Нариси з історії України. Вип. ІІІ. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в 2 пол. XVI ст. і в 1 пол. XVIІ ст. - Київ: Вид-во АН УРСР, 1941. - 187 с.

15. Документи з російських архівів з історії України. т. 1. Документи до історії запорізького козацтва 1613 - 1620 рр. - Львів, 1991. - 442 с.

16. Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах. Київ: Глобус, 1991. - 238 с.

17. Історія України / ред. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - 488 с.

18. Історія УРСР у 8 т., 10 кн. - Наукова думка, 1979. - т.1. - 343 с.

19. Історія України. Курс лекцій. т. 1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. - Київ: Либідь, 1991. - 570 с.

20. Історія України: нове бачення: у 2 т. - Київ: Україна, 1995. - 496 с.

21. Історія УРСР в 10 т., т.2. - Київ: Наукова думка, 1995. - 496 с.

22. Кіку І. О. Актові книги 1638 - 1648 рр. як джерела з історії селянства Волині // Архіви України - 1986. - №2. - С.67-70.

23. Коли земля стогнала. 2 пол. XVI - 1 пол. XVIІ ст. / В. О. Щербак. - Київ: Україна, 1995. - 432 с. (Історія України в прозових творах і документах)

24. Крип'якевич І. Б. Хмельницький. - Київ: Вид-во АН УРСР, 1954. - 535 с.

25. Крип'якевич І. Історія України. - Львів: Світ, 1992. - 556 с.

26. Легкий В. И. Крестьяне Украины в начальный период освободительной войны 1648 - 1654 гг. - Львов: Изд-во АН Ленингр. у-та, 1959. - 175 с.

27. Леп'явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів: Сіверська думка, 1996. - 286 с.

28. Леп'явко С. А. Шляхетська анархія і становище селян Волині в к. XVI ст. // Минуле і сучасне Волині. - Луцьк, 1989. - С. 151 - 154.

29. Марочкін В. К. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в 1 чв. XVIІ ст. - Київ: Вища школа, 1989. - 111 с.

30. Між двох вогнів: 2 пол. XVI - 1 пол. XVIІ ст. / І. О. Ворончук. - Київ: Україна, 1996. - 413 с. (Історія України в прозових творах і документах).

31. Мишко Д. І. Северин Наливайко. - Київ: Вища школа, 1962. - 120 с.

32. Полянська-Василенко Н. Історія України у 2 т., т. 1. До середини XVIІ ст. Київ: Либідь, 1995. - 672 с.

33. Поршнев Б. Ф. Феодализм и народные массы. - Москва, 1964.

34. Рибалка І. Історія України. Дорадянський період. Київ: Вища школа, 1991. - 607 с.

35. Селянський рух на Україні 1569 - 1647рр. Збірник документів і матеріалів. Київ: Наукова думка, 1990. - 534 с.

36. Смолій, Степанков С. Українська національна революція XVIІ ст. (1648 - 1676). - Київ: Альтернатива, 1999.

37. Субтельний О. Україна: історія. - Київ: Либідь, 1993. - 720 с.

38. Ткачук А. П. Структура комплексу документальних матеріалів по вивченню історії селянських рухів на Волині в 2 пол. XVI - 1 пол. XVIІ ст. // Минуле і сучасне Волині: Проблеми джерелознавства. - Луцьк, 1994. - С.76 - 78.

39. Ткачук А. П. Роль Волині у козацько-селянських повстаннях XVI - XVIІ ст. // Велика Волинь: Минуле і сучасне. - Житомир, 1993. - С. 34 - 36.

40. Україна перед визвольною війною 1648 - 1654 рр. Збірка документів. - Київ: Вид-во АН УРСР, 1946. - 256 с.

41. Феодалізм на Україні: Збірник наукових праць / Смолій. Київ: Наукова думка, 1990. - С. 193.

42. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. - Київ: Томі ріс, 1993.

43. Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648 - 1654 рр. Київ, 1975.

44. Щербак В. О. Антифеодальна боротьба народних мас Волині в 40-х рр. XVIІ ст. - Луцьк, 1998. - ч. 1. - С. 163.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11