Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.
В 1999 р. НАТО заставляє вийти з Косова сербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН. За період з 12 червня 1999 р. по 16 січня 2000 р. кількість викрадених і зниклих осіб склало 688 чоловік. З них: 630-серби, 36-албанці, 22-представники інших національностей. Доля 581 викраденого цивільного невідома, 69 убито, 6 втекло і 32 відпущено на свободу. Зареєстроване число зламаних і насильно зайнятих приватних квартир, що належать сербам, - 776 в Пріштині, понад - 200 в Косовській Мітровіні, 190 - в Гнілане, багато в Косовому Полі і Ліпляні [35, 60].
У кампанії етнічного чищення, після дислокації КФОР і УНМІК, з Косово і Метохії вигнано близько 350 000 сербів, циган, мусульман, турок і іншого неалбанського населення, з них 250 000 сербів. Члени терористичної «АОК» здійснювали особливо сильний тиск на територію Горе, де проживала автохтонна етнічна група - горянці, яким в школах і повсякденному житті забороняли користуватися рідною сербською мовою, з метою помилково представити цю групу як албанську національність.
Після встановлення в Косово тимчасової адміністрації місії ООН значне число біженців залишилося на території Сербії, головним чином з числа сербів і циганів. За сербськими даними, їх число в 2002 р. складало 277 тисяч чоловік.
23 жовтня 2004 р. під контролем тимчасової адміністрації пройшли вибори до парламенту Косова. Більшість голосів (47%) були віддані Демократичному союзу Косово (лідер - Ібрагім Ругова, помірні), Демократична партія Косово (лідер - колишній польовий командир Хашим Тачи) отримала - 27% голосів. Ще один колишній командир Армії Визволення Косова - Рамуш Харанднай - очолював парію Альянс за майбутнє Косово [15, 91].
Всі албанські партії виступали за незалежність краю. Переважна більшість косовських сербів вибори проігнорували -- проголосувало близько 900 чоловік, тобто менше 1 % сербського населення. На їх думку, в краї не було створено нормальних умов для проведення виборів, що призвело до чергового кровопролиття в березні 2004 р., коли в результаті безладів і погромів 19 чоловік загинули, 4 тисячі сербів і інших неалбанців втратили дах, були спалені сотні будинків і зруйновані десятки православних храмів і монастирів.
Кількість місць в парламенті Косово розподіляється за етнічною ознакою: етнічним албанцям належить 100 місць з 120, останні зарезервовані за національними меншинами, у тому числі 10 -- за сербами. Президента і уряд Косова - вибирає парламент. У веденні тимчасової адміністрації місії ООН знаходилися міліція і система правосуддя, цивільна адміністрація, формування цивільних інститутів і демократизація, відновлення господарства і економічного розвитку. Поступово функції внутрішнього управління були передані органам влади Косова [16, 21].
6 грудня 2004 р. уряд Косова очолив Рамуш Харадінай, обвинувачений в скоєнні злочинів проти мирного населення в роки війни. У березні 2005 р. він подав у відставку під тиском європейської громадськості і з'явився перед Міжнародним трибуналом. На зміну йому прийшов помірніший Байрам Косумі. Після смерті в 2006 р. Ібрагима Ругови президентом був вибраний Фатмір Сейдігу, а прем'єр-міністром знов став колишній польовий командир АЗК -- Агим Чеку. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Хашим Тачи, у минулому польовий командир Армії Звільненні Косова, підозрюваний в сприянні викраданням мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів в клініки Європи і Америки [16, 23].
Спочатку відносно Косова світова спільнота намагалася застосувати формулу «стандарти до статусу», яка передбачала досягнення консенсусу між всіма політичними силами і етнічними групами, і лише після цього -- визначення статусу краю. Проте ця політика, не привела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. У жовтні 2005 р. Рада безпеки ООН висловилася за початок переговорів про статус краю. 16 лютого 2008 р. Євросоюз схвалив розміщення місії EULEX в Косово.
31 січня 2006 р. на засіданні контактної групи по Косову, на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, конфліктів, що послідували за цим, етнічних чищень і подій 1999 р., а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244» [7]. Міністри висловилися за необхідність зробити всі зусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 р.. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були погоджені три основні принципи переговорів:
· Косово не може бути повернене під управління Сербії;
· не може бути розділено;
· не може бути приєднано до іншої держави.
Главою міжнародних посередників по врегулюванню проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі. Останнім часом, дуже часто почали проявляютися міжетнічні зіткнення між сербами і албанцями, що досягли кульмінації 2004 р. коли після загадкового вбивства албанського хлопця, маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції [17, 19].
Незалежність проголошена парламентом краю Косово 17 лютого 2008 р. Декларацію про незалежність прийнято відкритим голосуванням 109 з 120 депутатів косовського парламенту, некосовари участі в голосуванні не брали. Того ж дня презентовано офіційні символи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі [24, 19].
Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад п'ятдесят країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об'єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібним чином, як це відбулося з Косово.
Воїслав Коштуніца, прем'єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Євросоюз уже вислав до провінції свою поліцейсько-адміністративну місію, що має замінити миротворчі сили ООН (KFOR). Белград розкритикував такі дії, заявивши, що це демонструє визнання незалежності краю Косово, який є невід'ємною частиною Сербії. У самому Косово такі дії Європи оцінили як дозвіл на проголошення незалежності.
Десятки тисяч людей вийшли на вулиці Пріштини - столиці краю - для святкування, не дочекавшись спеціального засідання крайового парламенту. За вихідні місцевий аеропорт прийняв удвічі більше рейсів, аніж зазвичай. До провінції з'їжджаються албанці з усього світу. Серед приїжджих - і закордонні кореспонденти.
Тим часом інший настрій панує на вулицях Белграда. Там тисячі демонстрантів зібралися біля посольства Словенії, яка головує в Євросоюзі, щоб висловити протест діям влади Косово. Для жителів Сербії Косово - святиня, де є багато історичних пам'яток, зокрема монастирів, оскільки до XVIII ст. там був престол сербського патріарха [31, 6].
Глава уряду Сербії Воіслав Коштуніца вже назвав незалежне Косово “псевдо країною у складі Сербії». Крім того, Сербська влада підписала резолюцію, згідно з якою проголошення керівництвом Косово незалежності є незаконним і недійсним, а всі серби, які проживають на території краю, залишатимуться громадянами Сербії та матимуть право не визнавати незалежності, проголошеної косоварами. Також у Белграді пообіцяли послабити дипломатичні стосунки з країнами, які готові визнати незалежність Косово. Однак Президент Сербії Борис Тадіч заявив, що відносини з країнами не обриватимуть повністю, навіть у разі відправки із Сербії дипломатів цих держав.
Разом із Сербією акту незалежності Косово опозиціонує Росія. У міністерстві закордонних справ Російської Федерації повідомили, що визнання одностороннього проголошення незалежності Косово деякими країнами Заходу матиме вплив на ситуацію в Абхазії й Південній Осетії [30, 6].
Таким чином описова частина косовського конфлікту потребує істотного аналітичного дослідження і розгляду різних причин, що привели до кризи. Країна зіштовхнулася з проблемою міжнародного визнання. Вихід з ситуації, тобто проголошення незалежності, не знайшов багато прихильників. Це рішення не задовольняє в повній мірі всіх учасників конфлікту. Тим більше що це рішення розділило і міжнародну спільноту, до того ж досить важко спрогнозувати, наскільки довго протримається нове політичне утворення. Залишаються невирішеними низка проблем, це і демографічна, і соціальна, і політична.
ВИСНОВКИ
Югославська криза загалом є наслідком неадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і безпосередніх учасників конфлікту. В основі кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатних держав.
Подальше поглиблення Балканської кризи становить загрозу сучасній системі міжнародних відносин взагалі. Врегулювання конфлікту на Балканах принципово неможливе без радикальних змін політики Заходу щодо Югославії, а також і в самій СРЮ. Політика Заходу загнала її у глухий політичний кут, вийти з якого принципово неможливо без повної відмови від принципу постімперської легітимності й визнання гельсінських принципів такими, що не можуть бути застосовані до державних формацій, які утворилися в результаті розпаду Югославії. Тільки таке рішення відкриє шлях до формування життєздатних національних держав за участі світового співтовариства і дасть змогу досягти стабільності на Балканах.
Основні результати кризи на пост югославському просторі з погляду діяльності міжнародних організацій і системи європейської безпеки є такими:
зміна структури системи рівноваги сил, що склалася у повоєнні роки, призвела до зростання в міжнародних відносинах права і закону сили через відсутність партнерства між головними державами у вирішенні кризових проблем. Можливість застосування воєнних заходів при вирішенні конфліктів або нав'язування свого бачення внутрішнього устрою тій чи іншій країні стає нормою політики в Європі;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
