Проте в 50-і рр. анти - югославська діяльність в краї не носила масового характеру. Вона виявлялася в створенні мережі підпільних груп, залученні в них відданих людей, пропагандистській діяльності, особливо серед молоді, налагодженні зв'язків в керівництві республіки і країни. Албанські націоналісти так і діяли по етапах: пропаганда націоналізму - в 50-х, демонстрації і провокації - в 60-х, озброєна боротьба - в 70-х, повстання - на початку 80-х, війна за незалежність - в кінці 90-х роках. Підпільні організації усередині країни були підтримувані албанськими організаціями по всьому світу: “Союз косоварів” з центром в Римі, пізніше - в Туреччині, третя «Прізренська ліга», з центром в Нью-Йорку і філіями в Туреччині, Австралії, Канаді, Франції, Бельгії, ФРН.
В 1963 р., за новою коституцією створено Соціалістичний Автономний Край Косово, як частина Соціалістичної Республіки Сербія в складі колишньої СФРЮ. Албанське керівництво цієї провінції намагалося будь-що змінити назву Метохія, оскільки це було беззаперечним доказом того що ця територія вже з ХІІ ст. є складовою сербської держави, її релігійним та культурним осередком [42, 112]
Конституція була беззаперечно суперечливим законом: з одного боку, піднімався статус національних меншин, які стали називатися народністю, а автономні області, зокрема Косово, отримали статус країв. З іншого боку, принижувалося значення нації в політичній системі. Керівництво країни намагалося побудувати нове, так зване самостійне суспільство, тому в зміненій структурі парламенту не знайшли віддзеркалення принципи обліку інтересів народів і народностей, що населяли Югославію.
Але в багатонаціональній країні не можна було не враховувати вимоги народів, що населяють її. Тому з 1967 р. по 1971 р. було прийнято 42 поправки до Конституції. Які збільшували суверенність прав республік і країв, та звужували компетенції федерації. Передбачалося, що такими змінами будуть зняті причини міжнаціональних конфліктів. Проте запобігти розвитку націоналістичних виступів в країні не удалося [42, 130].
Тому в 1968 р. албанськими комуністичними лідерами подвійну назву Косово і Метохія трансформовано в Косово. Цю зміну з тодішнім керівництвом Сербії ніхто не узгоджував, отже воно й не підозрювало, чого домагаються албанці [42, 115]. У 1968 р. в краї сталися масові виступи, демонстрації націоналістичної албанської молоді, які були розігнані поліцією, албанці діяли вже активніше - влаштовували провокації та диверсії, руйнували сербські церковні і культові пам'ятники, залякували православне населення.
Хвилі заворушень і вандалізму охопили не тільки міські, а й сільські райони Косова і Метохії, що посилило відплив сербського населення до центральних частин Сербії. На території Косова і Метохії, жителі залишили 800 сербських і чорногорських селищ, які згодом заселили албанці [39, с.49].
Югославська влада на чолі з Тіто -- Карделем -- Бакаричем, тобто без єдиного серба у вищому керівництві, після виходу з нього Олександра Ранковича в 1966 р., не вживала заходів щодо припинення масового відпливу сербського населення з Косова, а всі, хто намагався говорити про це, звинувачувались у «сербському націоналізмі» і зазнавали жорстоких репресій. Після того як Ранкович пішов з посади, албанці стали сміливішими, а їхній націоналізм -- войовничішим і непримиреннішим.
Вони почали вважати себе переможцями щодо сербів. У 70-ті рр. почастішали випадки, коли навколо сербського населення створювалася нетерпима обстановка, і воно змушене було залишати власне майно і тікати до Сербії. У 1971 -- 1981 рр. (між роками переписів населення) 50 тис. сербів) залишили Косово [42, 137].
Албанізації цього краю багато в чому сприяв і зовнішній чинник: втручання, підтримка сецесіоністів, заклики до бунту і підриву сербської державності. Згідно з конституцією тодішньої СФРЮ, 1974 р., автономний край Косово не тільки входив до складу Соціалістичної Республіки Сербії, а й наділявся ще ширшими повноваженнями, набував політичної і економічної самостійності. Отримавшии повноваження за рішенням всіх питань внутрішнього життя, Косово почало володіти широким подвійним статусом: з одного боку, воно були складовою частиною Сербії, а з іншої - фактично мали ті ж права, що і сама республіка в рамках СФРЮ.
Сербія не могла прийняти жодне рішення без схвалення автономного краю, а він у свою чергу міг не вважатися з думкою керівництва Сербії. На практиці при вирішенні господарських або політичних питань важко було досягти єдності республіки - керівні органи краю підкорялися республіканським лише в тому випадку, якщо вважали це вигідним для своїх інтересів. Автономний край володів рівними правами з республіками, окрім одного - не міг відокремитися від Сербії. Тому в Косово з перших днів виступу албанців звучали вимоги надання краю статусу республіки. Оскільки албанці за чисельністю були четвертою нацією в СФРЮ після сербів, хорватів і мусульман, вони вважали свої вимоги обгрунтованими [42, 222].
Керівництво Сербії боялося «контрреволюційного підпілля» в Косово, тому продовжувалась його діяльність по албанізації краю, і підсилювалась робота міністерства внутрішніх справ і служби безпеки. Але з боку керівництва країни і інших республік дії Сербії часто розцінювалися як унітаристські і піддавалися різкій критиці.
В 1974 р. були розширені автономні права САК Косово, та прирівнено до інших республік Югославії. В 1980 р. албанці розпочинають рух за визнання Косово окремою республікою СФРЮ, а далі і за повну незалежність. Але в 1990 р. (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена, заснуванням Автономного Краю Косово, та «деградацією» головного статуту, з Конституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції. Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламент Косова [42, 150].
У березні 1981 р. в Косово спалахнуло повстання. Дуже швидко соціальний протест переріс в постійну політичну акцію, яка тривала 10 років, підсиливши напруженість усередині Сербії і загостривши міжреспубліканські відносини. Вже через кілька днів демонстранти несли транспаранти з відкрито політичними вимогами: «Косово республіка», «Ми албанці, а не Югослави», «Косово - косоварам». Албанці, боячись втратити високий рівень автономії, заявили про себе як про силу, яка готова відстоювати свої цілі. Поступово мітинги стали носити антидержавний характер - все частіше звучали вимоги про об'єднання з Албанією, з флагштоків скидалися югославські прапори. Сепаратистів активно підтримувала Албанія, радіо - і телепередачі якої приймалися майже на всій території Косово [45, 40].
Демонстрації в краю супроводжувалися саботажем на окремих підприємствах, поширенням листівок, активізацією діяльності по перетворенню Косово на «етнічно чистий край». Націоналісти використовували будь-які методи, аж до погроз фізичного винищування в адресу сербів і Чорногорії. Албанці поганили пам'ятники культури, православні церкви і кладовища, підпалювали будинки, та людей, насильницьки займали чужу землю, обмежували свободу пересування
Подальший розвиток подій пов'язують з ім'ям Слободана Мілошевича, обраного в 1986 р. головою ЦК Союзу комуністів Сербії. У 1987 р. популярність цієї людини нестримно зросла - його виступ в квітні в Косово-полі, де він вперше відкрито говорив про несправедливе положення Сербії в югославській федерації і пообіцяв сербському народові захист, було сприйнято як національна сербська програма. У Мілошевичі серби побачили національного лідера [12, 144].
У 1988 р. він організував ряд маніфестацій і так званих «мітингів істини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове, Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралося від 100 до 300 тис. чоловік. Натхненні можливістю вперше говорити про свої національні почуття, проблеми влади, люди скандували ім'я Мілошевича, несли його портрети. До кінця 80-х р. він виділився з партійно-державної олігархії і став незалежним носієм політичного суверенітету, фактично «недоторканним політичним правителем Сербії», перестав ділити владу з «залишками олігархії», створив свій штаб близьких радників, «інтимне коло посвячених», підкреслювали югославські учені [12, 147].
У березні 1989 р. Сербською Скупщиною було прийнято поправки до Конституції Сербії, які позабавляли автономний край Косово права вето щодо конституційних змін у Сербії (як і іншого автономного краю -- Воєводини). Ці поправки албанці Косово зустріли у штики. Починаються негаразди з югославським та сербським керівництвом, та заворушення на етнічному ґрунті, більша частина албанців в Косові бойкотує перепис населення 1991 р., як і всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992 р., більшість каже «так» незалежності Косова.
В 1992 р. стає частиною Республіки Сербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загостряються 1996 р. і перетворюються на відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова (алб. Ushtria Зlirimtare e Kosovлs) та албанських військових одиниць з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Призводить до виїзду Косова коло 500.000 албанців та 12.000 загиблих.
1998 р. розстановка сил у краї кардинально змінилася: почалася «радикалізація позицій косоварів» щодо надання Косову державного статусу. На початку 1998 р. бойовики ВАК, що пройшли підготовку в албанських таборах, спровокували поновлення конфлікту, що вилилося у збройні сутички із сербською поліцією, вибухи в македонських містах Гостівар, Куманово та Прилеп і вбивства мирних жителів, що не припинялися. Крім насильницького витіснення сербів із краю, і блокади сербських сіл серед методів, до яких вдавалися терористи, були вбивства і погрози на адресу лояльних албанців, які не бажали воювати [12, 150].
Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв'язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності [12, 152].
Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10