Сьогодні сформована велика трійка лідерів регіону, що складається з Аргентини, Мексики і Бразилії. Незважаючи на великомасштабність комплексних структурних перетворень у регіоні в середині 80-х років, жодна з держав, у тому числі і дана трійка, крім Чилі і Болівії, не забезпечили виконання стабілізаційних програм, і це призвело до глибокого шоку. Але ця ж велика трійка забезпечила економічні успіхи шляхом високих соціальних витрат.

У XX столітті на латиноамериканському континенті сформувалися нові економічні центри сили. Однак внаслідок нерівномірності розвитку можна зафіксувати неоднозначність процесів, що відбуваються в регіоні. Незважаючи на множину загальних моментів, конкретний аналіз економічного розвитку деяких із них дозволяє відзначити певну суперечливість.

Але Латиноамериканський континент багатий досвідом динамічності і росту економіки. Прикладом може служити Бразилія. Здавна іменована кавовою державою, вона має частку 1/3 світового виробництва кави, 60-і роки різко окреслили її положення на світовій арені і вивели в групу нових індустріальних держав. За обсягом ВВП тепер вона входить до двадцятки розвинутих країн світу. Через недостатність норм накопичення Бразилія широко використовує приплив іноземного капіталу, що надходить у формі прямих приватних інвестицій, позик міжнародних кредитних організацій, комерційних банків. [27,43]

Сприятливі стабільні умови, створені для іноземного капіталу, викликали небувалу експансію ТНК у Бразилії й адекватний потік міжнародного капіталу. Однак інвестиційна політика країни являє собою сполучення двох векторних явищ: по-перше, тенденція до активності співробітництва з ТНК і, по-друге, протиборство щодо росту експансії ТНК і зміцнення їх позицій в економіці. Модель економічної політики була такою, що створювала сприятливий інвестиційний клімат для припливу іноземного капіталу в країну й у той же час не являла загрози її національним інтересам. Це означає, що Бразилія обмежує його проникнення. Аналізуючи період розвитку Бразилії з 60-х років, варто визнати, що тільки в цій країні був створений найбільш сприятливий клімат у масштабі всього континенту. Практично у всі галузі бразильської економіки іноземний капітал мав доступ. Будь-яка компанія незалежно від частки участі в ній іноземного капіталу мала статус бразильської. У цьому відношенні іноземні інвестори були в однакових умовах з національними підприємцями. [27,43]

Це сприяло росту прямих приватних іноземних інвестицій у 7 разів, і навіть у роки економічних криз зниження припливу капіталу не спостерігалося. Капітал прибував з Німеччини, Японії, Швейцарії, Великобританії, Італії, Франції. Але пріоритет віддавався інвесторам США.

Незважаючи на те, що з $27,8 млрд. завезеного капіталу загальна сума прибутку, виплат у рахунок погашення позик і відсотків по ним досягає $15 млрд., Бразилія відноситься до країн, які активно його приваблюють. Уряд вирішував наступні задачі: нарощував обсяги капіталовкладень, стимулював створення великих підприємств, поновлював парк сучасним устаткуванням і новими технологіями, проводячи активне імпортозаміщення. Стимулом для ділової активності підприємств служили іноземні компанії, що впливають на технічні рівні національних фірм. Політика уряду в галузі притягнення капіталу була спрямована на вирішення регіональних задач, у тому числі у відсталих районах. [43]

Особливістю інвестиційної політики є те, що в порівняно короткі терміни і без істотно великих власних валютних засобів були створені багато галузей обробної промисловості, причому експортоорієнтовані. При цьому, не встановлюючи ніяких кількісних обмежень ввозу капіталу і вивозу прибутків, уряд розробив дуже гнучкі форми і методи обмежень. Так, у Бразилію не дозволяється ввезення товарів, що мають національний аналог, а при ввозі технологій Банк Бразилії повинен видати сертифікат на відсутність аналога. При ввозі патентів, ліцензій, ноу-хау Національний інститут промислової власності видає дозвіл, у якому повинно бути зазначено, що ввезена технологія не є застарілою і має високі якості.

Для дослідження інструментів інвестиційної політики принципово важливою є політика уряду Чилі. Прийоми і методи використання інструментів політики тут були відмінні від попередніх країн, вони своєрідні і тому становлять інтерес в тому числі для України. Вже в 70-і роки багато економістів фіксували відставання промисловості Чилі від світового рівня. Круті зігзаги в економічній політиці країни були значні і від планової моделі були використані регульовані моделі, доповнюючись інструментами аж до неконтрольованого ринкового господарства. [43]

Деякі кроки на шляху лібералізації ринку капіталу необхідно визнати. Цьому сприяла масштабна приватизація в країні, що дала поштовх поетапній приватизації комерційних банків. Процентні ставки, умови банківського депозиту все більше виходили з-під контролю держави, а нові фінансові інститути, що зароджувалися в країні, одержали можливість для нарощування ділової активності. Банки зарубіжних країн наділялися визначеними пільговими умовами, список обмежень був значно скорочений. У цей час держава робить селективну підтримку деяким традиційним галузям народного господарства, хоча інвестиційний потік у країну не досягав рівня 60-х років.

На другому етапі реформи у рівні інвестицій спостерігається поступове зростання, оскільки процес торгової лібералізації вже створив для цього ряд умов. Бюджетний дефіцит підтримувався на визначеному рівні, контролювалися темпи інфляції, обсяг інвестицій прибував істотним потоком. Однак зростаючі боргові зобов'язання досягли в цей період реформ $1 млрд. у рік, і в 1989 році сумарний борг майже дорівнював 80% ВВП поточного року.

Отже, у Чилі була обрана модель, що не вимагає значних капвкладень, а активізація припливу іноземного капіталу одержала розвиток лише наприкінці 80-х років. Експортна політика країни виробила визначену структуру потреби капвкладень і націлила на необхідність введення системи заохочення інвесторів, що працюють у сфері експортоорієнтованих виробництв, тобто додаткових пільг і гарантій. Закордонні інвестори могли вкладати свій капітал у будь-яку сферу економіки, а трансферт прибутку за кордон не мав обмежень за умови дотримання обов'язкових норм.

Інвестори одержали можливість стати повноправним суб'єктом валютного ринку, що формується, а також протягом 10 років мати гарантоване стабільне оподаткування. Це дозволило домогтися визначеного приросту обсягів інвестицій у країну, що у порівнянні з першим етапом реформ збільшилися в 2 рази. Крім прямих інвестицій іноземний капітал міг працювати на ринку цінних паперів, сума яких перевищила в 1994 році $2 млрд. [56]

Викладене вище дозволяє зробити висновок, що багато країн Латинської Америки щодо потоків інвестицій диференційовані за масштабами вкладень, часом і тривалістю інвестиційного процесу.

Чилі залишається, мабуть, єдиною країною, куди йде безупинне надходження капіталу. За даними 1993 року, воно дорівнювало $4,3 млрд., що складало 10% ВВП. Але найбільш потужний потік іноземного капіталу направляється в Мексику: на той же 1993 рік він у 5,8 рази перевищує вкладення в Чилі, і це дає підстави вважати країну лідером серед латиноамериканських держав. Основними характеристиками сформованого інвестиційного клімату є:

- обмеженість державного втручання в економіку, відкритість її і стимулювання приватних інвестицій;

- чіткість і реальність обраної економічної стратегії;

поздоровлення державних фінансів;

- іноземним компаніям дозволяється здійснювати розвідку родовищ і володіти ними протягом 12 років, не виплачуючи 7%-ну орендну плату, істотно скоротився корпоративний податок. [27, 43]

До 1995 року приплив прямих іноземних інвестицій у країни Латинської Америки і Карибського басейну склав 27 млрд. доларів. Як і раніше, вони привабливими залишаються для таких галузей, як виробництво автомобілів, розробка корисних копалин. В останні роки такою сферою стає і процес приватизації. Ці специфічні умови економіки можуть визначити нерівномірність потоків інвестицій не тільки по країнах регіону, але і по роках. [43]

Одним із чинників, що дозволили азіатським країнам перетворитися на промислові оазиси, стало вливання іноземного капіталу. Процес індустріалізації нових індустріальних країн поділяється на три етапи і має свої особливості: розвиток імпортозамінної стратегії; створення експортного потенціалу і базових галузей; розвиток наукомістких галузей.

У середині 80-х років тут біля $ 13 млрд. припадало на державні позики від Японії, США і ряду фінансових організацій (МБРР, Азіатський Банк Розвитку, МВФ), до 70% яких використовувалося на фінансування інфраструктури. На більш короткий термін і на більш жорстких умовах надавалися приватні кредити, що направлялися на розширення виробництва і забезпечення поточного відтворення. [43]

Складові "сеульського дива" формувалися з особливостей інвестиційної політики: 70% матеріальних цінностей країни залучені до каналів зовнішнього обміну, що забезпечує третє місце після Тайваню і Нідерландів. Нове виробництво в Південній Кореї базувалося на західній технології і менеджменті під прямим контролем переважно американських і японських фірм. За 30 років у корейську економіку було імпортовано біля 10 тис. іноземних технологій, а створення корейських зразків продукції вимагало притягнення іноземних ноу-хау, розумового потенціалу з використанням прямого несанкціонованого запозичення. [43]

Інвестиційна політика Південної Кореї сформувала найбільш закритий тип економіки. Частка СП з іноземним капіталом у загальних активах коливається в межах 2%, тоді як у Сінгапурі - 25% , а в Гонконгу - 15%. Південній Кореї властива найбільш жорстка і заплутана регламентація іноземних вкладень.

У всіх азіатських нових індустріальних країнах (НІК) експорт позичкового капіталу здійснювався по державній і приватній лініям на пільгових і комерційних умовах. Найбільшими донорами позичкового капіталу для країн НІК були США і Японія. У Південній Кореї сконцентровано 51%, у Тайвані - 23% американської допомоги. Приблизно 85% усіх японських кредитів і позик припадає на країни НІК, у тому числі, Таїланд - 44%, Малайзія - 23%, Південна Корея - 18%. У 1986 році азіатські НІК одержали від Великобританії позик і кредитів на загальну суму $ 166 млн., 91% із яких припадає на Малайзію. [ 43]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27