1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували фео-далам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники -- це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сіль-ського господарства ця категорія селянства поступово зни-кає.
2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ре-монт замків тощо).
3. Службові селяни - ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єд-нувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.
Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення се-лянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлен-ня кріпацтва.
Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і безземельних селян - підсусідків, городників, комірників, халупників та ін. збільшу-валася.
Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феода-ли швидко збільшували панщину та грошові і натуральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то в кінці століття - 2 дні на тиждень (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на пан-щині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття - 1 день на тиж-день, тобто в 4 рази більше.
Одночасно з обезземеленням селянства і збільшенням пан-щини феодали намагалися перетворити вільних і залежних селян, селян „похожих” на кріпаків, на „непохожих”, „отчичів” і юридично оформити кріпацтво. За загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литовський й король польський - Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а феодали не повинні були приймати втікачів з велико-князівських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.
Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селяна-ми, руйнували общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязів-ський або королівський суд. Ще в 30-х рр. XV ст. право вотчин-ного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за згаданим при-вілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали литов-ських, українських, білоруських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 - с.354-356
У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продук-ції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категорія-ми селянства, а його феодальна залежність поступово пе-реросла та юридичне оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в україн-ських землях у складі Польщі цей процес відбувався тро-хи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 рр. забо-ронили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця прожи-вання, тобто юридично закріпляла належність селян фе-одалові. Останню крапку в законодавчому оформленні крі-посного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським стату-том (1588). Відповідно до цих документів тривалість пан-щини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчу-жувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав пра-во карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів роз-шукували протягом 20 років.
Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та ли-товському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По-дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєт-ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, органі-зація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської во-лості на Поділлі, 1490--1492 рр. - повстання під прово-дом селянина Мухи).
Суспільні процеси XV--XVI ст. зумовили виникнен-ня в соціальній структурі принципово нової верстви - козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чин-ником історичного процесу.
Отже, в період XIV--XVI ст. під впливом кардиналь-них зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та техно-логії господарювання, а й у сфері форм земельної влас-ності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його фео-дальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утво-рення цехів; виникнення перших зародків мануфактур-ного виробництва тощо. Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам'янець-подільський, Абетка, 2002 - с. 189
3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.
Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли форму-ванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різ-них країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV - на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різни-цю між ступенями шляхетства, то в українських зем-лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі - невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широки-ми правами та привілеями: економічними (величезні під-владні території та значні резерви робочої сили), полі-тичними (можливість обіймати найвищі державні поса-ди - канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридични-ми (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівсь-ких намісників - воєвод та старост, раз по раз потерпа-ла від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовсь-кої держави із заздрістю дивилася на польську, яка ста-ла для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різ-ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і ли-товська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачу-вати податки на утримання війська (серебщину), а й від-бувати військову службу в загальношляхетському опол-ченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.
Неоднорідність української еліти в Литовській держа-ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558--1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла-ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адмі-ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві-леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про-відної верстви, литовські, українські та білоруські магна-ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува-ти це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місяч-них переговорів вони таємно залишили Люблін.
Проте Польща не розгубилася після такого демар-шу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра-їнську шляхту, яка бажала припинення постійних при-кордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користува-лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во-лині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включен-ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залу-ченням до них татарських формувань.
Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордона-ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли-товську унію, яка юридичне закріпила появу нової дер-жави - Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль-ний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня-зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер-жавності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій-сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.
Найдовше виступали проти унії чотири українські маг-нати - О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали при-вілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магна-ти змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релі-гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».
Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра-вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро-сповідання, збереження руської мови в офіційному діло-водстві) українська шляхта всупереч українським магна-там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во-лині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої-стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де-мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво-боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла-ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере-дині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Поль-щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності. Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 - с.284-287
Страницы: 1, 2, 3, 4
