У боротьбі проти турецько-татарських нападів на українські землі, як і в боротьбі проти польсько-литовського гноблення, народні маси України діставали допомогу від Російської держави. Російська держава з самого початку свого виникнення стала центром притягання для українського і білоруського народів у їхній боротьбі проти іноземних загарбників і поневолювачів. Рятуючись від гніту литовських феодалів, українські селяни, міщани часто переселялися в прикордонні райони Російської держави. Уряд підтримував як переселення простих людей, так і перехід із землями з-під влади Литви під владу Москви русь-ких князів з прикордонних, зокрема чернігово-сіверських земель.
Так, наприкінці XV ст. під владу Москви перейшли із своїми володіннями чернігово-сіверські князі -- Новосильські, Одоєвські, Воротипські та ін. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям між Російською державою і Литвою, яка зазнала поразки у війні, вся Чернігово-Сіверщина була закріплена за Російською державою.
У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очо-лив цей виступ один з найбагатших князів Михайло Глинський, який мав великі володіння на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі). У 1508 р. Глинський і його прихиль-ники підняли повстання в Білорусії і на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глин-ський утік до Москви.
Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смо-ленськ, населення якого відкрило ворота російським військам. Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).
На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які ра-зом з місцевим населенням, зокрема за участю українських коза-ків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.
Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, росій-ські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канів-ських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька років перебував па службі у російського уряду здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. В наступному році загони російських військ під начальством окольничого Дани-ла Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників. Боплан Г. Опис України. - К.: 1990 - с. 145-146
У цілому ж українське і білоруське населення, що перебувало під владою Литви і Польщі, діставало підтримку російського народу у боротьбі проти турецько-татарської і польсько-литов-ської феодально-католицької агресії, у відстоюванні своєї на-ціональної самобутності.
2. Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу.
Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей про-цес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій поло-вині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основни-ми джерелами такого зростання великого феодального зем-леволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.
Про масштаби магнатського землеволо-діння свідчить статистика: у XV--XVI ст. в Руському во-єводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх посе-лень краю. Особливо процес зростання феодального зем-леволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.
Концентрація земель у руках магнатів зумовила ши-рокомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV--XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе-мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середи-ні XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.
Кількісне зростання феодального землеволодіння суп-роводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV--XVI ст. прогресував розвиток товарно-гро-шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо-дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар-ки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базували-ся на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 - с. 149-150
За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV--XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аг-рарний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгів-лею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбу-валися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ре-місництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. -- 200, а на початку XVII ст. -- до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внут-рішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання - цехи, виникають перші зародки мануфак-турного виробництва; у містах запроваджено Магдебур-зьке право. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури -- набуває поширення продаж товарів у кредит, під заста-ву, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під зас-таву).
Зрушення в економіці XIV--XVI ст. були тісно пов'я-зані з соціальними процесами. В соціальній сфері україн-ських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, приві-леїв та обов'язків.
На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представни-ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму-вання шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридичне невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавче, майже замкнутого привілейо-ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівс-тва Литовського, були майже 30 княжих родів литовсь-кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі).
Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів-ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно-вою для формування верхівки державного апарату і під-лягала тільки суду Великого князя.
Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве-ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вот-чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем-лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій-ськово-служилої верстви. У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова-ний стан вступив у вирішальну фазу.
Важлива роль та особливе місце в українському сус-пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус-пільну верству населення. «Церковні люди» не підляга-ли світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (пара-фіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).
Третім станом, що в XIV--XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була одно-рідною. На вершині міської піраміди перебував патриці-ат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Се-редньою ланкою міщанства було бюргерство -- цехові май-стри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни). Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання - Прес, 2002 - с. 190-194
Характерною рисою міського життя була цехова орга-нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе-лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста-тут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. -- у грамоті йде про цех шевців Перемишля.
Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се-лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуата-ції, характеру повинностей його поділяють на три групи:
Страницы: 1, 2, 3, 4
