У другій половині 80-х рр. Саудівська Аравія повинна була захищатися від фундаменталістів підтриманих Іраном, а на початку 90-х рр. випробуванням стала кувейтська криза і дозвіл розмістити на своїй території 540 тис. солдат і офіцерів військ контингентів ООН, більшість християн. Ісламісти засудили дії уряду, але останній повівся жорстко, посадивши декого із них під домашній арешт. Війна коштувала Саудівській Аравії 55 млрд. долл., що зумовило припинення реалізації частини соціальних програм. Уже в середині 90-х рр. щоденний видобуток нафти в країні сягнув 8 млн. барелів на день, що було майже стільки як у 1983р. Під тиском релігійних громад король Фахд таки скликав Консультативну раду з 60 найавторитетніших представників родової аристократії та духовенства, у 1997р. її склад розширено до 90, а у 2001р. - до 120 місць.
Протистояння короля і фундаменталістів продовжується незважаючи на перестановки в уряді. Харизматичним лідером саудівських, а згодом і всіх мусульманських екстремістів став Осама бен Ладен (1957р. н), син заможного саудівського підприємця. Воював з радянськими інтервентами в Афганістані, створив велику фінансову організацію „Аль-Каїда” („Основа”), критикував короля Фахда, з 1998р. жив у Афганістані. Організував проти американців вибухи у Дахрані (Саудівська Аравія) 1998р., у американських посольствах в Дар-ес-Саламі і Найробі, а 11 вересня 2001р. у Нью-Йорку і Вашингтоні. Переслідування його прихильників у Саудівській Аравії, розрив відносин з урядом „Талібан” у Афганістані. Смертна кара у Саудівській Аравії існує. У 1993р. тут було страчено 85, 1994р. - 53, а в 1995р. - 191 особу в тому числі жінок.
Саудівська Аравія сьогодні займає особливе місце в регіоні Близького Сходу, тісно співпрацює з США, рівень життя населення досить високий і королівська еліта може зберігати саудівське суспільство від соціальних потрясінь.
Північна Африка.
Єгипет.
Криза королівської влади.
На час закінчення Другої світової війни Єгипет був однією із шести існуючих в той час у світі незалежних арабських країн. Однак, попри формальну незалежність, Лондон справляв великий вплив на зовнішню та внутрішню політику країни, а на її території розташовувалися британські війська. Король Фарук (1920 - 1965рр), якого західна преса називала „королем-плейбоєм", був відомий не тільки через свої якості політика, як завдяки великій колекції порнографічних листівок та схильності до азартних ігор. Він майже не втручався у політичне життя країни. Реально за владу в Єгипті суперничали три політичні сили: помірковано налаштовані до Великобританії політики із королівського оточення, радикальні ісламісти із організації „Брати-мусульмани" та зосереджені навколо партії „Вафд" арабські націоналісти. Конфлікт між цими політичними силами визначив характер розвитку Єгипту у другій половині 40-х - на початку 50-х рр.
Ключовою проблемою зовнішньої політики країни, яка випливала із внутріполітичного життя Єгипту було питання продовження дії британсько-єгипетської угоди 1936р. про режим перебування британських військ на єгипетській території. Нова угода від жовтня 1946р., яка зберігала англійську військову присутність у Єгипті викликала вибух незадоволення в країні і питання залишилося невирішеним. Партизанська боротьба загонів „Братів-мусульман" викликала репресії і вбивство засновника організації Хасана аль Банну (1906 - 1949рр). І лідер „Вафд", прем'єр Наххас-паша під час 16-місячних переговорів не досяг результатів.
Розчарований непоступливістю британців, єгипетський парламент 15 жовтня 1951р. прийняв рішення про денонсацію угоди 1936р., а також двох угод про британо-єгипетське співволодіння Суданом. Почалася військова ескалація конфлікту, демонстрації, були жертви. Король розпустив уряд, парламент запровадив надзвичайний стан, сам розпущений у 1952р., почалися арешти. Ситуацію не стабілізували, а за лютий-липень 1952р. в Єгипті змінилося шість урядових кабінетів.
Антимонархічна революція та „арабський соціалізм”.
Гамаль Абдель Насера.
12 липня 1952 р. у Єгипті відбувся антимонархічний переворот в результаті якого владу захопила група „вільних офіцерів". Фарука скинуто і він відплив до Італії.18 червня 1953 р. Єгипет проголосили республікою і головою держави став генерал-лейтенант Мухамед Нагіб (1901-1982). Звільнено політв'язнів, розпустили таємну поліцію, скасували цензуру і розпочали арешти корупціонерів. Для оздоровлення апарату почали призначати військових на різноманітні посади в цивільних міністерствах.
Серед військових енергійністю виділився полковник Абдель Насер (1918-1970), прихильник радикальних кроків у боротьбі з Британією та Ізраїлем. Протистояння Нагіб-Насер закінчилося усуненням першого від влади. Встановлено тоталітарний режим одноособового правління Г.А. Насера. І хоча „Брати-мусульмани" зробили замах на нього, 7 тис. їх членів було арештовано, ісламське підпілля було придушено.
Г.А. Насер отримав набір складних економічних і соціальних проблем.90% мешканців країни жили за межею бідності, близько 2 млн. селян взагалі не мали землі тоді як 1% місцевих землевласників володіли третиною всієї придатної для обробітку землі. Соціальні перетворення почалися із аграрної реформи.
Радикальний був курс Єгипту і на міжнародній арені. головним питанням була евакуація англійських військ із зони Суецького каналу. Ішли переговори, Ізраїль хотів їх зірвати. Результати переговорів: чисельність британськх військ в зоні каналу скорочувалась з 80 до 20 тис. чол. ., а 19 жовтня 1954 р. узгоджено графік повного виведення за 20 місяців. Дія британо-єгипетської угоди 1936 р. припинялась. У 1956 р. скасовувався воєнний стан, що діяв з 1952 р., оголошено амністію політв'язням на загальнонародному плебісциті, затверджено конституцію. У червні 1956 р. Г.А. Насера обрано першим президентом країни, США, які були зацікавлені в нормалізації ситуації. в регіоні, надали Єгипту фінансову субсидію в 40 млн. доларів.
Військові лідери Єгипту довгий час не мали визначеної та чіткої політичної програми, проголошуючи ідеологію єгипетського націоналізму. У 1953 р. опубліковано книгу Г.А. Насера „Філософія революції" в якій обстоювалися панарабські та панмусульманські гасла. Ліквідувавши того ж року всі політичні партії, військові створили громадсько-політичний рух „Об'єднання свободи" на чолі з Г.А. Насером. У внутрішньому житті реформи нового уряду полягали в націоналізації промисловості та ліквідації великого землеволодіння, а також у боротьбі з проявами західної ментальності та культури „єгиптизації” суспільного життя.
Ще одна проблема для Насера - це закупівля зброї для боротьби з Ізраїлем. Але ні Франція, ні Англія і навіть США не йшли назустріч Єгипту. У цій ситуації Насер звернувся до СРСР і йому поставили (СРСР, ЧСР, Польща) 128 реактивних літаків, 200 танків та 500 артсистем. На військовому параді в Каїрі 27 вересня 1955 р. взяли участь військові підрозділи з Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену, демонструючи загальноарабське єднання. На кінець жовтня 1956 р. створювалася антиізраїльська коаліція у складі Єгипту, Йорданії, Сирії, Саудівської Аравії та Ємену і спільне керівництво єдиних збройних сил.
Великі плани модернізації сільського господарства країни єгипетське керівництво пов'язувало з будівництвом висотної Асуанської греблі. Це була б значна площа зрошувальних систем. Вартість проекту оцінено в 1 млрд. доларів. У грудні 1955 р. США, Великобританія та МБРР розглянули прохання Єгипту про позику на будівництво греблі. Єгиптянам запропонували позику 270 млн. доларів (США 56 млн., Великобританія - 14 млн. і МБРР - 8 млн. доларів) щорічними квотами по 70 млн. доларів. Єгипет не був задоволений ні обсягами, ні графіком спланованого кредитуванням. На початку 1956 року під тиском єврейського лоббі, США відмовилися від узгодженого проекту, а 19 липня 1956 року остаточно відмовили Каїрові в позиці. Мотивація була, що економіка Єгипту не витримає освоєння таких великих коштів.
26 липня 1956 року на великому мітингу в Александрії Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Єгипетські збройні сили ввійшли в зону каналу. Міра Насера була справедливою, адже Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. доларів щорічних прибутків від експлуатації каналу. Якщо арабський світ сприйняв це з ентузіазмом, то західні країни та Ізраїль готували військовий акт, а спочатку „заморозили" авуари Єгипту у банках Англії.
США виступили з ідеєю „інтернаціоналізації” каналу через створення Асоціації користувачів каналу. Союзники-Великобританія, Франція та Ізраїль, домовилися про спільні дії, зосередили біля берегів Єгипту величезне військове угрупування, що налічувало 65 тис. солдатів, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців, 6 підводних човнів.
29 жовтня почалися військові дії нападом ізраїльтян на Єгипет. У війну включилися Англія і Франція. Рішуча позиція СРСР в ООН заставила агресорів в ніч з 6 на 7 листопада припинити військові дії. Війська їх були виведені у березні 1967 року. Для контролю над додержанням умов перемир'я на 56 кілометровий відтинок арабо-ізраїльського кордону в секторі Газа та 185 кілометрової лінії розмежування на Синаї уведено 3400 солдат із Норвегії, Швеції, Індії, Югославії, Бразилії та Канади. Окремий пост для забезпечення свободи судноплавства по Арабській затоці розташовано в Шарм аль-Шейху.
У 1958 році на переговорах у Римі колишнім власникам каналу Єгипет зобов'язався виплатити 28,3 млн. ф. ст. Президент Єгипту пішов ще далі завершив націоналізацію майна філії англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бельгійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 року за законом про „єгиптизацію” економіки, конфісковано майно 2,5 тис. британців та 3,5 тис. французів, яких змусили виїхати з країни. Загалом в країні до 1962 року націоналізовано 70% підприємств великого бізнесу.
Авторитет Насера в арабському світі дуже зріс, а сірійське керівництво пішло навіть на об'єднання двох держав, хоча воно виявилось нетривким, а військовий переворот 1961 року у Сирії роз'єднав цю державу на дві знову. До 1967 року Єгипет потроїв свій економічний потенціал.
Удару по Єгипту завдала арабо-ізраїльська війна у червні 1967 р., коли сили Єгипту, Сирії та Йорданії потерпіли поразку Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт вирішили щорічно виділяти Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. Авторитет Насера із-за поразки не зменшився. „Програма 30 березня" 1968 року націлювала країну на нові звершення. До середини 1969 року СРСР Єгипет відмовив в свої збройні сили, а до 1970 року в Єгипті перебувало близько 10 тис. радянських військових.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
