Але міжрелігійні протиріччя і поділ влади за Національним пактом 1943р. Не сприяли стабілізації обстановки Деструктивні процеси посилилися після перебазування в Ліван 1970р.400 тис. палестинців як „держава в державі”. Ліванське суспільство розкололось. Головними політичними силами були: християнський Ліванський фронт де головну роль грала партія „Катаїб" („Фаланга”) очолювана П'єром Жмайєлем, союз ряду мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значним впливом користувалися ОВП та про-сірійський рух „Амаль”. Заселені друзами райони Лівану контролювалися Прогресивно-соціалістичною партією Каміля Джумблата.

Ліванське суспільство розкололося з питання ставлення до палестинців. Християни, побоюючись посилення ліванських християн, виступали за жорсткий контроль за діяльністю ОВП на ліванській території. Більшість ліванців-мусульман активно підтримували анти ізраїльську боротьбу ОВП.

У квітні 1975 року почалася в Лівані громадянська війна, яка втягнула у бойові дії всі антагоністичні сили і палестинців. Армія теж поділилася за релігійним принципом. Ситуація ускладнилася у червні 1976р. коли в долину Бекаа для роз'єднання ворогуючих сторін було введено сирійські війська. До осені ж 1978р. продовжувалися бої між християнами і сирійцями. Додатковим фактором дестабілізації в Лівані стало введення військ Ізраїлю у Південні райони Лівану, які вони передали під контроль ліванської християнської міліції вороже налаштованої щодо ОВП. Громадянська війна, атаки ізраїльтян, продовжувалися аж до серпня 1982 року, коли палестинці погодилися евакуювати свої сили із Лівану до Іраку, Сирії та Північного Йемену, а штаб-квартиру ОВП до Тунісу.

Вбивство християнського президента сина П'єра Жмайєля Башира Жмайєля викликало різанину палестинських біженців у таборах Сабра і Шатіла загонами християнської міліції, причому ізраїльські війська, які оточили палестинські табори, не зробили жодної спроби припинити різанину. Було вбито понад 2000 цивільних осіб, жінок, дітей, стариків. Міжнародне співтовариство створило сили для підтримання миру в Лівані у складі підрозділів США, Великобританії, Італії та Франції. Але це не припинило терористичні акти проти вже миротворчих сил - загинуло 241 американця і понад 100 французів. До середини 80-х рр. Ліван опинився в стані повного паралічу, хоча війська Ізраїлю були виведені. За час війни загинуло 648 солдат і офіцерів, а ліванців 14 тис. цивільних осіб. А у 80-х рр. вже йде боротьба не тільки між християнами і мусульманами, а й між самими мусульманськими організаціями.

У травні 1989р. в Касабланці, за посередництвом ЛАД, досягнуто домовленості про припинення вогню в Лівані. Окремим пунктом порозуміння було зазначено домовленість про потребу конституційної реформи й виборів нового президента.

Для вироблення умов порозуміння у вересні 1989р. до Ет-Таїфу (Саудівська Аравія) було запрошено представників головних політичних сил країни, а також представників Сирії, Саудівської Аравії, США, ЛАД. Головні рішення мали прийняти вцілілі депутати останнього парламенту, обраного ще до війни. Серед обраних в 1972р.99 депутатів, до зустрічі в Ет-Таїфі дожили лише 62 особи, причому виявилося, що мусульман та християн серед них рівно по половині. Після трьох тижнів запеклих дискусій вирішено замінити Національний пакт 1943р.

Результатом зустрічі в Ет-Таїфі стало підписання Хартії національної згоди, що, між іншим, передбачала зрівняння чисельного представництва мусульман та християн у парламенті, а також розширення прерогатив уряду. Президентом країни і наділі мав обиратися мароніт, але водночас частина його повноважень передавалася прем'єр-міністру - суніту. Спікером парламенту мав бути друз. Також було вирішено, що сірійські війська, які на момент підписання угоди перебували у Східному Бейруті вийдуть із міста, але залишатимуться на сході Лівану ще два роки, поки триватиме виконання всіх умов мирного порозуміння.

І хоча домовленості були, миру в Лівані не настало. Зіткнення військових формувань продовжувалися аж до серпня 1991р. коли було оголошено амністію за злочини 1975 - 1990рр. Війна закінчилась.

Війна коштувала країні 30 тис. вбитих, 60 тис. поранених та 130 тис. біженців із країни. Розквітла наркоторгівля в долині Бекаа. У 1984р. турецьку коноплю вирощували на 150 тис. дунамів землі, що було в 10 раз більше від площі місцевих виноградників і в 20 разів більше від площ, засаджених картоплею. Армія охорони плантацій.

Ще одна проблема Лівану це збройні загони „Хезболлаху", які постійно робили напади на окупаційні війська в Лівані та ізраїльську територію. Ізраїль щоденно обстрілював території Півдня Лівану. У 1997р. відбулося 715 обстрілів. А в 1998р. понад 1200. У травні 2000р. останні ізраїльські підрозділи покинули Ліван, а в червні 2001р. близько 10 тис. військ із околиць Бейруту вивела Сирія. Однак релігійні концесії залишаються у напрузі. Свідченням цього є вбивство у лютому 2005 року колишнього прем'єра, яке викликало масові виступи де головною вимогою було остаточне виведення сирійських військ із Лівану.

Йорданія.

22 березня 1946 року в Лондоні було підписано англо-транс-йорданський договір про дружбу і союз терміном на 25 років. Мандат Ліги Націй оголошувався таким, який втратив силу. Трансіорданія проголошувалася незалежним королівством, хоча в країні залишалися англійські війська, радники, експерти. Конституція, прийнята у квітні, майже не змінила існуючої раніше системи влади. У країні створено двопалатний парламент, причому склад його верхньої палати повністю призначав сам король. Серед 20 виборних членів нижньої палати мусульманське населення представляли 12 депутатів, ще 4 обирались від християн, по два від бедуїнів та інших національних меншин. За новим договором Трансіорданія проголошувала незалежність, підтвердивши союз з Великобританією.

Зближення Йорданії з Великобританією викликало різку критику з боку арабських країн, а вступ її в ООН був заблокований Москвою. Становище Аммана дещо покращилося після арабо-ізраїльської війни 1948 - 1949рр. Участь у бойових діях йорданського Арабського легіону, який виявився найкраще підготовленою до війни збройною частиною серед усіх арабських армій, покращило ставлення до Трансіорданії з боку її арабських сусідів. Унаслідок успішного наступу легіону, під контролем йорданців опинилася більша частина Західного берега Йордану та східні мусульманські дільниці Єрусалима. Це значно змінило становище Трансіорданії. Із невеликої країни з населенням заледве 400 тис. осіб, без покладів корисних копалин, виходу до моря та особливого міжнародного авторитету, Трансіорданія в один момент перетворилася на впливового гравця великої політики. Разом із палестинцями населення країни зросло до 1,4 млн. осіб, з'явився вихід до Червоного моря. Крім цього на території країни опинилася третя за значенням після Мекки та Медини святиня мусульманського світу храмовий комплекс у Єрусалимі. Безпосередня заангажованість Аммана в близькосхідний конфлікт змусила західні держави більш уважно поставитися до своїх відносин з королем Абдаллахом.

Разом із позитивними надбаннями Трансіорданія отримала й значні проблеми, насамперед проблема палестинський біженців, яких було майже 500 тис. осіб, і ще до 100 - 200 тис. так званих економічних біженців, тобто жителів прикордонних районів, землі яких за умовами перемир'я залишилися в Ізраїлі. Більша частина з них не мали постійного житла та роботи. Жили в тимчасових таборах.

Король Абдаллах вирішив піти на зближення з Тель-Авівом розпочавши ще в 1949 році таємні переговори. Цим самим зрадив ідеї загально арабської єдності. Підписання мирної угоди з Ізраїлем викликало повне не сприйняття в арабському світі, але король, незважаючи на заперечення ЛАД, 16.12.1949р. приєднав окуповану під час війни територію Палестини і проголосив створення єдиної держави під назвою - Хашимітське королівство Йорданія і новий парламент 24 квітня 1950р. ратифікував це рішення. Араби не сприйняли це, а бойовики готували замах на короля.20 липня 1951р. під час відвідин могили свого батька на Оливній горі в Єрусалимі короля Абдаллах вбив 21-літній швець Мустафа Шукрі Ашу.

Владу успадкував Таляль (1907 - 1972), меланхолік, легковажна людина, нездатна керувати державою і у серпні 1952р. він добровільно передав владу своєму неповнолітньому синові Хусейну (1935 - 1999) і виїхав на лікування до Європи.

2 травня 1953р. у день свого 18-ліття, Хусейн був коронований королем Йорданії (1953 - 1999). Проводив поміркований курс, розвивав стосунки з Великобританією, а Лондон натомість щороку надавав Амману по кілька мільйонів фунтів стерлінгів фінансової допомоги.

Молодому монарху довелося зіткнутися із складною політичною проблемою - поширення в країні панарабської та соціалістичної ідеології, незадоволення цих кіл викликало і рішення йорданського уряду 13.12.1955р. про приєднання до Багдадського пакту. На хвилі анти-західних протестів уряд пішов у відставку як і головнокомандувач Арабського легіону Дж. Глабб. Його замінив Алі Абу Нувар, приятель Хусейна. Виявилось, що Нувар як і прем'єр Сулейман Нублусі підтримують насеристські ідеї за що Хусейн усунув останнього з поста прем'єра. Хусейн розірвав зв'язки з Сирією і уклав союз з Іраком де правив його родич з хашемітської династії Фейсала. Але цей союз тривав лише п'ять місяців до революції 1958р. в Багдаді.

У 50-х роках внутрішнє і міжнародне становище Йорданії було важким.75% фінансових надходжень до бюджету складала економічна допомога Великобританії, а сукупна вартість імпорту Йорданії переважала експорт в 11 разів. Уряд почав проводити заходи в сфері розвитку промисловості та сільського господарства - будівництво каналу із р. Ярмук, почалася розробка мінеральних родовищ Мертвого моря на американські інвестиції, зросли прибутки від туризму до місць зв'язаних з біблійною та античною історією. ВНП зростав в середньому на 8% на рік. До 1966р. майже повністю вдалося подолати безробіття.

Значним був науковий поступ країни. У 1962р. розпочав роботу університет в Аммані, 1968р. створено Королівське наукове товариство, а в 1976р. відкрився Ярмуцький університет в Ірбіді. На середину 70-х років у країні налічувалося понад 400 тис. студентів. Хоча телебачення в Йорданії з'явилося лише в 1968р. вже в 1990р. понад 90% йорданських сімей мали вдома телевізори. Таким великим відсотком телеглядачів не могла похвалитися на ой час жодна з країн Східної Європи.

Арабо-ізраїльська війна 1967р. протягом заледве двох днів відкинула Йорданію в її розвитку на кілька десятиліть назад. Амман втратив найбільш економічно розвинені райони Західного берегу Йордану з понад 650-тисячним населенням, отримавши натомість 300 тис. біженців. Зазнали втрати збройні сили. Саудівська Аравія, Кувейт та Лівія надали Хусейну фінансову допомогу, а Ірак свої військові частини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12