Майже те ж саме ісламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за „повагою до ісламу” в країні. Тому діяльність багаточисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону. В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників „іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу і тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головної організації „Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991р., з тих пір вплив ісламістів в Тунісі почав зменшуватись.
Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964р. тут була розпущена ісламістська організація „Аль-Киям" („Цінності”), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979р. серед молоді починається рух „братів-мусульман" і „сестер-мусульманок”, які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних „диких” мечетей, вимагали будівництво „ісламської держави". Після 1989р. вони легалізувались і утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах. Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів і 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію „всіх невіруючих на мусульманській землі". За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут „прославлялися” алжирські „ветерани Афганістану", які утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що „Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001р. загиблих більше 3 тис. чоловік).
У ході війни ІФП і його воєнний філіал і керівництво за кордоном стали проявляти з 1993 - 1994рр. прагнення вирішувати все шляхом переговорів. Але насправді вони вже втратили контроль над бойовиками і десятками підпільних організацій, польових командирів які займаються наркобізнесом, зв'язки з іноземною агентурою. У Алжирі відкрито звинуватили Саудівську Аравію, Іран і Судан, що вони допомагали екстремістам, особливо головорізам із Ісламської Військової Групи (ІВГ) де були і добровольці з Афганістану, Судану, Єгипта, Лівії, Тунісу, Марокко багато із яких потрапило в полон.
Військові дії на 1998р. дещо затихли, втрати від 62 до 100 тис. чоловік, еміграція з Алжиру. Дещо стабілізувалась ситуація (парламентські вибори -39 партій в кін. 1997р., вибори президента - квітень 1999р), але бійня продовжується і сьогодні. Більше того, друга за 40 років війна в Алжирі мала не менший міжнародний резонанс, ніж перша (1954 - 1962 рр); за те що Франція допомагала владі Алжирські екстремісти оголосили Париж „великим сатаною" і спробували розгорнути терор у самій Франції, де живе більше 4 млн. мусульман. Але удари французької поліції і спецслужб заставили їх перенести нелегальну сітку в Англію, Німеччину, Бельгію і Італію, де на них з 1997р. ведеться полювання.
Хоча, ефективність цього полювання завжди ставилась під сумнів. Наприклад, в Англії де живе більше 3 млн. мусульман, в т. ч.1,5 млн. арабів, видаються до 50 арабських газет і журналів, функціонує більше 40 мусульманських організацій, Лондон називають через капітал, сітку магазинів, жвавої торгівлі зброєю для ісламських бойовиків, „Бейрутом на Темзі". І якраз тут переховуються чимало ісламських бойовиків і якраз звідси „Хезболлах", Хамас, „Аль-Мухаджирун" і ін. їх об'єднання виступають із закликами вести боротьбу в Палестині, на Балканах, в Кашмірі і на Кавказі. Якраз тут ще в 1996р. розроблялись плани створення „всесвітнього ісламського халіфату” - держави з центром в Афганістані.
Як вважають ряд істориків, арабський націоналізм сьогодні переживає кризу. Останній пік активності панарабістів відноситься до другої половини 50 - 60-х рр. В той же час арабська громадськість з ентузіазмом сприйняла панарабістські лозунги. Це була реакція на гегемонізм великих держав, появу держави Ізраїль, розгром арабських країн у війні 1948р., гіркота поразки, жадоба реваншу. Успіхи національно-демократичної революції в Азії, провал англо-французько-ізраїльської агресії 1956р. проти Єгипту, утворення ОАР, здавалося б відкривали перспективи реалізації панарабістської ідеї, моделі.
З кінця 60-х років після поразки арабів в „шестидневній війні" з Ізраїлем (1967р) після смерті визнаного вождя панарабістського руху Г.А. Насера, після підписання сепаратного миру між Єгиптом і Ізраїлем в 1979р. вплив арабського націоналізму як політичної концепції загально арабських дій і ідеологічної зброї знову впав. Посилилась регіональність, власні інтереси переважили над загально арабськими і довготривалими. Навіть невирішеність палестинської проблеми не послабила гостроти кризи панарабізму.
Проблеми арабського націоналізму в сучасному варіанті, його соціальні, політичні, історичні аспекти найбільш повно висвітлені ідеологами ПАСВ, для якої він був теоретичною основою, перш за все в працях одного із засновників Мишеля Афляка. В центрі панарабізму - уява про арабів, як про народ, на якому лежить „вічна місія" оновлення людства, чиє життя - зразок для наслідування. Баасисти вважають, що національні зв'язки найважливіші. Вони виступають за утворення унітарної арабської держави, оскільки араби складають єдину націю - політичну, культурну спільноту, а також тому, що їх „вічна місія" може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо вони будуть об'єднанні.
Ідеї згуртованості інтересів арабських країн через спільність мови, культури і т.д. протистояв державний націоналізм, гегемоністські прагнення деяких лідерів, різниця політичних режимів, і невирішені міжарабські проблеми, різниця у рівнях розвитку, ідеологічні розбіжності.
Останні переважали. Хабиб Бургіба (колишній президент Тунісу) змушений був констатувати: „Єдність арабського світу - міф". Абдала Ларуи (марокканський ідеолог і історик) повторював: „Загально арабської національної ідеології немає - інтелектуальна еліта повсюдно різнорідна”. Єгипетський письменник Тауфик аль-Хаким завжди вважав: „можливим культурну єдність... Що стосується арабського Політичного об'єднання, то це не реально ні зараз, ні навіть через 50 років".
Разом з тим, для більшої частини націоналістів політичне об'єднання арабів в тій чи іншій формі залишається ідеальною метою. Після розпаду в 1961р. ОАР воно все більше уявляється як конфедерація. Навіть баасисти, для яких арабська єдність є політичною метою, визнали за необхідне врахування суверенітету кожної арабської держави. Сучасний панарабізм виконує функції інструменту в політиці арабських держав. Його девіз - „Необхідність”: необхідність об'єднання ринків, економіки, культури і військове співробітництво, спільних зусиль для захисту інтересів всіх арабських країн і кожної зокрема.
Навіть полум'яний прихильник арабської єдності лівий лідер М. Каддафі, відповідаючи на запитання кореспондентів „Правди": „Чи реальна сьогодні арабська єдність?", сказав коротко: „Єдність необхідна”. Він говорив не про реальне втілення дії, а про необхідність. Міністр іноземних справ Саудівської Аравії принц Сауд аль-Фейсал у травні 1995р. заявив: „Досягенню арабської єдності перешкоджає насамперед недооцінка значення ісламу для арабів, не розуміння ними значення єдності”, як найкращого способу протидіяти викликам, які історія кинула їх незалежності і розвитку.
Разом з тим, в результаті боротьби за незалеж6ність, свободу, національну гідність і прискореного росту національної свідомості у частини населення арабських країн склалася стійка уява про належність до єдиної нації, про „велику батьківщину" від Атлантичного океану до Перської затоки поряд з „малою батьківщиною”, де людина усвідомлює себе арабом (ліванцем, єгиптянином, алжирцем, марокканцем, лівійцем). Єдність араби розуміють як багатоликість в єдності, як взаємопереплетіння особистого і спільного, з'єднання релігійного націоналізму з панарабістською ідеєю.
На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван - республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані - французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав'язаних формально незалежним арабським урядам колишні метрополіями Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.
Ще в ході Другої світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загально арабського політичного об'єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944р. в Олександрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт.22 березня 1945р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансіорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягти лише в кінці 40-х років на ґрунті протистояння з Ізраїлем.
Завершення Другої світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національної самосвідомості, політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національно-визвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від „класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946р. незалежність здобула Трансіорданія (з 1950р. - Йорданія), в 1951р. - Лівія, 1956р. - Марокко та Туніс, 1961р. - Кувейт, 1962р. - Алжир. На зламі 60 - 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об'єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об'єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971р. із неї вийшли проголосивши незалежність Бахрейн і Катар. „Залишкова” федерація отримала назву об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
