В другій половині 50-х - початку 60-х рр. суспільно-політична ситуація в Росії загострилася у зв'язку з початком Кримської війни (1853-1856 рр.), яка стала зовнішнім каталізатором майбутніх внутрішніх суспільних змін. В цих умовах утворювалися різноманітні політичні напрями: консервативний (за основу бралося збереження існуючого ладу), ліберально-демократичний (пропагував суспільні зміни шляхом реформ "зверху"; найбільш прийнятною вважали конституційну монархію), революційно-демократичний (пропагував проведення суспільних змін шляхом революційної зміни влади; найкращою формою правління вважали демократичну республіку, розвивали ідеї ліквідації поміщицької власності та приватної власності зокрема, натомість пропагували встановлення суспільної власності; розвивали ідею ліквідації будь-яких національних утисків, а стосунки між народами розглядали в контексті співробітництва). Частина представників революційно-демократичного напряму сповідувала ідею бездержавного устою - анархістська течія.

Кожен з політичних напрямків висував власну програму соціально-економічних і політичних змін. Основною рушійною силою більшості рухів 60-70-х рр. були різночинці. Своїм ідеологом різночинці вважали Миколу Гавриловича Чернишевського (1828-1889рр.). На сторінках підцензурного журналу "Современник" М.Чернишевський розробляв програмні та тактичні аспекти перебудови суспільства. У 1858-1859 рр. долучився до обговорення питання про звільнення селян від кріпосної залежності у зв'язку з підготовкою царським урядом проекту селянської реформи. Він боровся за те, щоб максимально забезпечити інтереси безправного селянства внаслідок ліберальної реформи "зверху", виступав за звільнення селян з землею з мінімальним розміром викупу, за участь "всієї нації" у викупних платежах, за збереження общини. Якщо реформу "зверху" ліберали вважали кращим шляхом проведення перетворень в Росії, то Чернишевський реформу підпорядковував справі підготовки революції. Для проведення суспільних змін Чернишевський практично втілював тактику створення "єдиного" антикріпосницького опозиційного фронту, який би сприяв прогресу та єднанню суспільної думки. Такий опозиційний фронт являв собою союз частини представників революційно-демократичного напряму та лібералів. Після провалу розробки компромісного рішення Чернишевський почав пропагувати ідеї революційних змін. Після Маніфесту 19 лютого 1861 року Чернишевський закликав селян до підготовки повстання, а в листопаді 1861 р. сформулював ідею створення підпільної організації (1-ої "Землі і волі"), яка мала очолити селянські виступи. Після цих закликів він був заарештований 7 липня 1862 р.

Власне і в народницькій теорії спостерігалось два основних напрямки: ліберальний та революційний, які виникли після Маніфесту 19 лютого 1861 р, який неоднозначно сприйнявся різними політичними силами.

Ліберальний напрям народництва намагався спонукати "верхи" (владу) піти на поступки: звільнити селян з землею без викупу, скликати депутатів для розробки демократичної конституції. Дані тези були висвітлені на сторінках "Великоруса" у першому номері за липень 1861 р. Тактична лінія даного напрямку пропагувала мирні методи боротьби, а революцію вони розглядали як "запасний варіант" у разі невдачі мирного діалогу влади та освідчених людей (інтелігенції). Інтелігенція мала стати рушієм суспільних змін у діалозі з владою.

Революційний напрям народництва представлений прокламацією "Молода Росія", яка була створена в студентському осередку гуртка П.Зайчевського створеного на базі Московського університету. Дана прокламація проголошувала:

- Єдиним виходом з "кабального" становища селян - негайна революція та радикальна зміна основ суспільного устрою.

- На чолі революції - революційна партія керована інтелігентською меншістю на основі широкої народної підтримки.

- Основні завдання - знищення самодержавства, ліквідація поміщицького устрою, ліквідація приватної власності на землю, націоналізація церковного та монастирського майна, наділення селян землею, надання жінкам політичних прав.

- Найкраща форма державного устрою - федеративна республіка з загальним виборчим правом та виборними органами влади та суду.

- Передбачалось визнання незалежності Польщі та Литви. Дана прокламація через свій радикалізм неоднозначно була сприйнята ідеологами народництва. Так, М.Чернишевський та О.Герцен піддали критиці поспішний радикалізм авторів "Молодої Росії", який міг нашкодити підготовці революції. На думку О.Володіна та Ю.Карякіна, в народництві зароджуються думки про розмежування справжньої та уявної революційності, яка проявилася у засобах досягнення поставленої мети [38,с.74-77].

Питання про витоки ідеології народництва, періодизацію, причини зародження та розвитку народництва як політичного напрямку навіть на сьогодні є дискусійними. Частина науковців характеризує народництво як рефлексію на буржуазні, реформістські тенденції розвитку Росії, і вважають, що становлення народництва як політичного руху відбулось у 60-70-х роках XIX ст. Друга частина характеризує народництво як синонім різночинського етапу революційно-демократичного руху 50-60-х років XIX ст., який дотримувався антифеодальної ідеології. Власне обидві ці погляди не заперечують формування нового світосприйняття, нових поривань молодих людей, які прагнули змін.

Головною відмінністю у практичній діяльності народницьких гуртків були способи досягнення мети, які вражали своєю різноманітністю: від теоретичного обговорення суспільних проблем, та пропаганди своїх ідей до тактики терору на основі радикальних закликів.

З кінця 50-х рр. в Росії зароджується нігілізм, усередині якого виникають перші зародки анархістського руху. В основі нігілістичного руху лежав " безумовний індивідуалізм". "Філософський словник дає таке визначення": Нігілізму - (від лат. nihil- ніщо, нічого) - заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій. Особливого поширення набуває в періоди суспільної кризи. Ф.Ніцше характеризував нігілізм як "переоцінку цінностей", до яких він включав: рівність, справедливість, істину тощо. В Росії нігілістичні настрої набули поширення в період глибокої суспільної кризи, коли необхідність заперечення старого ясно усвідомлювалась, а нові ідеали ще не визріли. Такий підхід сприяв формуванню нового типу політичної свідомості, який грунтувався на звільненні від нав'язування будь-якого "суспільного зашморгу", обов'язку. Нігілізм сприяв формуванню нових підходів у розробці теорії революційної демократії [77,с. 445-446].

Ідейним провідником нігілістичного руху в 60-х років вважався

Дмитро Іванович Пісарьов (1840-1868 рр.). Друкованим виданням нігілістичного руху був журнал "Русское слово". Статті Пісарьова привертали увагу демократично налаштованих читачів. Пісарьов виражав настрої революційного нігілізму. Він спирався на теорію "розумного егоїзму" М.Г. Чернишевського, як на знаряддя боротьби проти "зовнішнього примусу та способу подолання обмеження людини" [38,с.122 ].

Нігілізм ще не мав чіткої програми і об'єднував людей радикальних поглядів на основі несприйняття існуючої дійсності. Він не міг бути прийнятий прихильниками Чернишевського, але після численних арештів його послідовників, нігілізм в Росії поширив свій вплив.

Нігілістичний рух не був однорідною масою, він поєднував людей різних поглядів. Типовим представником нігілістичного руху Пісарьов вважав героя романа І. С. Тургенєва "Батьки і діти" - Базарова.

Інший тип нігіліста представляв Микола Андрійович Ішутін (1840-1878 рр.) вільний слухач Московського університету, ідеолог підпільного таємного гуртка "Організація", що керувалася принципом: "Мета виправдовує засоби". Основною метою діяльності гуртка була підготовка селянської соціальної революції. Основним засобом досягнення мети була тактика індивідуального терору. Гурток був частково викритий царською жандармерією в 1866 р. після замаху Д.Каракозова на імператора

Олександра II.

До нігілістичних організацій цього періоду можна також віднести гурток "Вертепників" ідеологом якого був Павло Миколайович Рибніков (1831-1885рр.); катеринославський гурток Миколи Петровича Баліна "Общество самоусовершенствования " (з 1858 р. перейменований у "Пиквикский клуб").

Формування нігілістичного світогляду описав П.О Кропоткин у праці "Етика". Він характеризував нігілізм як спосіб звільнення від суспільних стереотипів, які неможливо подолати без певного світогляду: "... нигилизм объявил войну так называемой лжи культурной жизни. Его отличительной чертой была абсолютная искренность. И во имя ее… нигилизм отказался… от суеверий, предрассудков, привычек и обычаев, существования которых разум не мог оправдать. Нигилизм признавал только один авторитет - разум... По философским своим понятиям нигилист был позитивист, атеист, эволюционист или материалист… Он порвал, конечно, с суеверием отцов " [43,с.404,405]. Всі зовнішні форми вічливості нігілісти характеризували як лицемірство. Вони виступали проти сентименталізму, який був притаманною рисою "ідеального" устрою російського суспільства. Така поведінка на думку П.Кропоткіна, була "рефлексией против внешней полированности отцов… , что не мешало им быть настоящими дикарями по отношению к женам, детям и крепостным" [44,с.405]. Важливе місце у поширенні ідей нігілізму займали жінки - С. Перовська та В. Батюшкова, які були представницями аристократичних родів. Їх власний приклад продемонстував початок боротьби за рівність прав чоловіка та жінки. Вони виробили своєрідний "кодекс стосунків" між чоловіком та жінкою. Будь-які стосунки розглядалися як продукт любові чи хоча б дружби. Якщо батьки нав'язували шлюб з розрахунку, вони залишали родинний маєток та намагались здобути освіту з метою досягнення особистої незалежності.

До 60-х років в Росії остаточно сформувався індивідуалістичний анархізм, який був переважно нігілістичним. До його представників можна віднести М.В.Соколова, М.Д.Ножина, М.К.Михайловського, О.О.Козлова, що своїми публікаціями перенесли теорії П.Прудона та М.Штірнера на російський грунт. Так, М.В. Соколов намагався поєднати ідеї Прудона з ідеями селянської революційності. В його поглядах чітко простежується зв'язок з теорією Прудона: він розвивав ідею "безвідсоткового кредиту", який виступав засобом захисту селян від експлуатації капіталом. Основи своїх поглядів виклав у працях: "Гроші та торгівля", " Економічні ілюзії", які стали реакцією на реформу 1861р. В концепції Соколова важливе місце займає співвідношення політики та економіки. Він стверджував, що політика поступово буде втрачати свої домінуючі позиції, і назріє процес економічних перетворень, які стануть рушійною силою революційних змін. Соколов подібно Прудону критикував парламентаризм, конституціоналізм та принцип "сакралізованої" державної влади [38,с.75-78].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22