У першому розділі ми розглянули погляди на місце і роль людини в економічному житті суспільства і на трудові мотивації. Цей розгляд дав змогу відзначити, що в ході розвитку відбувалося розширення спектру суспільних відносин, засвоюваних та реалізовуваних людиною, у тому числі, й трудових мотивацій. Викладені попередньо та виокремлені найбільш важливі положення і тенденції є необхідними умовами та передумовами для конкретизації складників формованого ринкового механізму активізації трудової діяльності.
Всестороннє врахування всього того нового, що здійснила наука у попередніх десятиріччях з проблем трудової мотивації і тих магістральних напрямків розвитку економіки високорозвинутих країн, котрі чітко прослідковуються останнім часом, служить відправною теоретичною базою для виділення економічних відносин та структур, які в своїй сукупністі складають ринковий механізм мотивації. Сучасна соціально-економічна реальність утруднює вирішення цього завдання, тому що багато економічних форм та структур знаходяться у стані становлення, а деякі з них взагалі відсутні. Формована модель ринкової економіки в ході проведення економічних реформ в Україні виявилася несприйнятливою до багатьох найновіших тенденцій розвитку промислово розвинених країн зі зрілим ринковим господарством. Це перш за все стосується таких тенденцій, як соціалізація та гуманізація економіки, все більша її орієнтація на людський вимір, формування доходів не тільки за працею, але й за капіталом, подолання відчуження працівника від праці, її результатів та власності на засоби виробництва, демократизації економічного життя.
В країнах з розвинутою ринковою економікою вищеозначені та інші процеси мають неоднаковий перебіг і, що найголовніше, проходять з різною швидкістю. Однак обов’язковим є те, що вони не ігноруються, а в тій чи іншій мірі використовуються при вдосконаленні діяльності працівників, створенні умов для неухильного зростання їх освітнього і професійного рівня і більш повної реалізації здібностей кожного з них.
До розгляду формованого ринкового механізму трудової мотивації можна було б підійти традиційним шляхом, виокремлюючи, структуруючи трудові мотивації, визначаючи взаємозв’язки між ними. Але такий підхід вимагав би залучення великого літературного та фактичного матеріалу, відхилення уваги на наслідки, а не на конституціюючі моменти ринкового механізму трудової мотивації. Тому ми обрали другий підхід, засередивши зусілля на обгрунтуванні як наявних, так і ще недостатніх основ та ланок вказаного механізму, без котрих навряд чи можливо говорити про його дієвість і відповідність сучасній, зрілій ринковій економіці.
Враховуючи складність та об’ємність розглядуваної проблеми, недостатню увагу до основних “каркасів”, ланок ринкового механізму трудової мотивації, ми зупинимося, як нам видається за правильне і як це випливає із вищесказаного, на основоположних процесах подолання найманої праці, що визначають коли не найскладніший, то напевне формуючий механізм. Найважливішими з цих процесів є власність працівника, взаємозв’язок розподілу по праці з колективною працею і власністю на засоби виробництва і демократизація економічного життя.
Зміни, котрі спостерігаються в ринковому механізмі трудової мотивації високорозвинутих країн в останні десятиріччя, найбільш концентрованого виразу отримали в подоланні відчуження працівника від праці, її результатів і від власності на засоби виробництва. Цьому напрямкові не відповідали так звані соціалістичні системи господарювання і тим більш не є відповідною його вимогам нині формована у нашій країні ринкова економіка.
До переходу до ринкової економіки, панівною формою власності була державна, котра найчастіше називалася в останні роки загальнонародною. Форми реалізації цієї власності призвели до зникнення чіткого розуміння прав власності, а їх багатоманітність звелася до розподільчих функцій. Відносини між безпосереднім виробником і колективом, між виробником і державою (її органами) виражалися не стільки у відносинах товаристського співробітництва, на що розраховували при створенні нової системи і робили наголос у пропаганді, скільки у відносинах відчуження робочої сили від засобів виробництва і привласнення результатів праці виробника, перш за все державою. Трудова угода відображала не рівноправність договірних сторін, а диктат однієї сторони (держави). Умови праці, заробітна плата централізовано визначались державними органами і підлягали обов’язковому виконанню. Це стосувалося не тільки державних підприємств, але й колгоспів, щоправда, у останніх було більше можливостей для маневру ресурсами.
У цьому плані ринкова угода, контракт, побудований на класичному принципі “купівлі-продажу”, давав більше простору поторгуватися на переговорах з приводу продажу робочої сили, заробітної плати, умов праці обом сторонам. І за відомої професіональної та політичної організації трудящих, єдність їх дій допомогала добитися більш сприятливого клімату для роботи у порівнянні з неорганізованими загонами робітників.
Сьогодні можна відзначити, що процес поєднання робочої сили із засобами виробництва у командно-адміністративній системі був більш суперечливішим, аніж в ринковій економіці. Насправді, засвоєння індивідом з дитячих років ідеологічних символів, нібито всі засоби виробництва у нашій країні є загальнонародною власністю, що людина є господарем своєї долі, приходило у протиріччя з реаліями життя, особливо у процесі виробництва, де, по суті, працівник трудився за вказівкою згори (від найближчого начальника до керівників, що знаходяться на висхідній ієрархічної піраміди), результати ж праці не належали йому, а також розподілялися згори. Це протиріччя доповнювалося у сфері розподілу, коли проголощуваний принцип по кількості й якості праці фактично здійснювався у формі нееквівалентного обміну трудового внеску на заробітну плату, котра встановлювалася згори і була нерідко нижчою від витрат необхідної праці. Остання не завжди і не у всіх відшкодовувалася із суспільних фондів споживання.
До цього варто додати, що формально за Конституцією колишнього СРСР людині було визначено право вільно розпоряджатися своїми здібностями. Це створювало загальну юридичну передумову становлення до робочої сили як до особистої (індивідуальної) власності. Щоправда, заперечення власності на робочу силу, товарно-грошових відносин не пройшло безслідно для практики, воно породило байдужість до праці, загальмувало темпи прискорення НТП та підвищення ефективності виробництва. По суті, робоча сила залишалась поза економічними відносинами, в котрих вона трудилася. Все багатство трудових відносин зводилося переважно до відносин з державою. Це слугувало основою заперечення інституту приватної власності працівника на робочу силу і визнання права держави на цю власність.
З переходом до ринкової економіки офіційно проголошено свободу працівника і визнано його право на робочу силу. У новій Конституції України (стаття 43) підкреслюється: ”Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”.1 Це означає, що створено або створюються правові умови для вільного розпорядження працівниками своїми здібностями до праці включаючи їх продаж.
Для реалізації цього права існує два шляхи. Один з них пов’язаний з перетворенням робочої сили на товар. Другий – передбачає утвердження інституту приватної власності на робочу силу як домінуючу форму і подолання відчуження працівника від результатів своєї праці, колективної праці і засобів виробництва.
Як вже відзначалося, у тієї моделі народного господарства, котра склалася в колишньому СРСР у 30-ті роки, багато що було скопійовано іншими країнами, що ставали, як вважалося, на шлях будівництва соціалізму. Відповідь на питання про форму власності на робочу силу залишалася дискусійною. Існували уявлення про робочу силу як про особисту, суспільну, суспільно-особисту власність і про відсутність власності на робочу силу. Особливо активно стало обговорюватись це питання наприкінці 60-х – на початку 70-х років, коли розроблялись проблеми розвинутого соціалізму. Не дивлячись на велику увагу, яка приділялася проблемі власності на робочу силу у цей період, єдності думок з цього приводу не було. Одні, виходячи із визначальної ролі загальнонародного інтересу і одержавлення економіки як невид’ємної властивості економіки розвинутого соціалізму, обгрунтовували положення про суспільну власність на робочу силу. В цьому твердженні є значна частка істинного становища індивіда в суспільстві. Він був суцільно залежним від держави і, значить, у цьому сенсі рівним зі всіма іншими членами суспільства. Інші притримувалися позиції особистої власності на робочу силу, посилаючись на відсутність товарного характеру робочої сили і економічної свободи. Не вдаючись у деталі інших точок зору, відзначимо, що вони займали проміжне становище між першими діаметрально протилежними позиціями.
При короткій констатації вказаної теоретичної суперечки може видатися, нібито вона має надто віддалене відношення до ринкового механізму мотивації. Насправді це не так. З дискусії про власність на робочу силу можна, виходячи з нинішнього бачення цього питання, зробити кілька висновків, які мають принципове значення для формування мотивацій, що активізують трудову діяльність. Перш за все, слід визначити те, що працівник був відокремленим від засобів виробництва, які були власністю держави і якими розпоряджалася номенклатура. По-друге, значна частина результатів праці відчужувалася на користь держави і розподілялася переважно не у відповідності з працею. Така практика, що реально складалася безпосередньо у процесі виробництва, “переносилась” у сферу відносин “держава - працівник” і тим самим послабляла трудову мотивацію.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
