Вперше на міжнародному рівні право людини на «сприятливі умови життя у навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя», було закріплене в ст.1 Декларації Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.) Водночас ця стаття закріплює відповідальність кожної людини за охорону і поліпшення навколишнього середовища в ім’я теперішніх і майбутніх поколінь.
Декларацією передбачено чимало заходів щодо охорони довкілля і раціонального природокористування, які рекомендуються державним і міжнародним організаціям, і по суті є гарантіями права на сприятливе навколишнє середовище.
На захист права громадян на сприятливе природне середовище тією чи іншою мірою зорієнтовані численні міжнародні правові акти, хоча це право в них прямо не передбачено. Це Конвенція про заборону військового та іншого ворожого впливу на довкілля (1976 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р.), резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і наступних поколінь» (1981 р.), Конвенція з морського права (1982 р.), Конвенція про оцінку впливу на довкілля у транскордонному аспекті (1991 р.) та інші міжнародні правові документи.
Концепція права на життя у сприятливих умовах довкілля посідає центральне місце у доповіді Міжнародної комісії з довкілля і розвитку «Наше спільне майбутнє», затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1987 році. Ця доповідь сприяла підготовці Конференції ООН з довкілля і розвитку в Ріо-де- Жанейро. У ст.1 Декларації Ріо як основний принцип закріплене право кожної людини жити в гармонії з природою.
З огляду на те, що Україна була прийнята до Ради Європи, українське екологічне законодавство слід привести у відповідність з європейським законодавством у галузі охорони довкілля.
3.2.Конституція та закони України
Найважливішим законом держави є Конституція, де закріплюються базові принципи всіх сфер суспільного життя. Це стосується і охорони довкілля.
Конституція України, прийнята парламентом 28 червня 1996 року, встановила ряд демократичних і концептуально важливих положень щодо охорони навколишнього природного середовища.
У ст.3 Конституції [1] «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю».Життя і здоров’я людини значно залежить від стану довкілля. А поняття безпеки охоплює поряд з іншими аспектами, – екологічну безпеку. Тому охорона довкілля і забезпечення екологічної безпеки пов’язані із найвищими соціальними цінностями.
Вперше на конституційному рівні проголошено (і виділено в окрему 16 статтю), [1] що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження ґенофонду Українського народу є обов’язком держави. Звідси випливає, що ці напрямки діяльності держави стають пріоритетними, виділяються в окрему функцію Української держави.
Згідно із статтею 13 Конституції України [1] всі природні ресурси в межах території України, її континентального шельфу і виключної морської (економічної) зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені народу повноваження власника здійснюються органами державної влади і місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися об’єктами природи відповідно до закону. «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству». Це означає, що народ, а також органи державної влади і місцевого самоврядування повинні забезпечувати таке використання природних об’єктів, яке б не завдавало шкоди людині і суспільству. Тут проглядається антропоцентриський підхід, упущено момент завдавання шкоди самій природі, навколишньому середовищу. Взагалі еколого-правова доктрина спрямована на охорону навколишнього середовища під кутом зору забезпечення інтересів суспільства, екологічно безпечних умов для життя і здоров’я теперішнього і майбутніх поколінь.
Дуже вагомим є проголошення в статті 50 Конституції [1] права кожної людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля та компенсацію завданої порушеннями цього права шкоди. Це право передбачено у конституціях кількох держав (Іспанії, Португалії, Польщі, Росії) у тій чи іншій редакції. У конституціях багатьох розвинутих країн воно безпосередньо не закріплене, хоча це не означає, що воно не охороняється і не гарантується законом. В Україні право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище проголошено прийнятим 25 червня 1991 року Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Цей Закон по суті є основним, стрижневим, комплексним у галузі охорони довкілля, оскільки містить у стислій (а часом – декларативній) формі основні, концептуальні, принципові положення, на яких базується вся система екологічного законодавства. Всі інші екологічні закони та підзаконні акти не тільки не повинні йому суперечити, але й мають розвивати, деталізувати і конкретизувати його положення. Наприклад, в окремому розділі Закону було закріплено принципи обов’язковості екологічної експертизи у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, встановлено види, об’єкти та суб’єкти екологічної експертизи. На базі цих положень 9 лютого 1995 року був прийнятий Закон України «Про екологічну експертизу», який врегулював ці питання більш детально.
Цей Закон проголошує основними принципами експертизи – гласність, незалежність, об’єктивність, врахування громадської думки. Законом передбачено проведення державної і громадської екологічної експертизи. Остання здійснюється шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-експертних колективів громадських організацій. Для інформування населення та узгодження дій з іншими об’єднаннями громадян через масової інформації оголошується заява про проведення громадської екологічної експертизи, яка містить склад експертної комісії, об’єкт екологічної експертизи і термін її проведення.
Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», затверджений 24 лютого 1994 року, містить спеціальний розділ про права та обов’язки громадян, серед яких є права на: . безпечні для життя і здоров’я продукти харчування, питну воду та навколишнє природне середовище; . участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів, програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів; . на участь у громадській експертизі, на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь; . на відшкодування збитків, заподіяних здоров’ю в наслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства.
Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», затверджений 8 лютого 1995 року, основними принципами державної політики у сфері використання ядерної енергії та радіаційного захисту вважає: . пріоритет захисту людини та навколишнього природного середовища від впливу іонізуючого випромінювання; . гарантування безпеки під час використання ядерної енергії; . відкритість і доступність інформації, пов’язаної з використанням ядерної енергії; . участь громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики у сфері використання ядерної енергії; . забезпечення відшкодування радіаційного впливу; . відповідальність за порушення правового режиму безпеки при використанні ядерної енергії; . створення правового та фінансового механізму відповідальності експлуатуючої організації та ліцензіата перед громадянами за заподіяну ядерну шкоду та інші.
Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами», затверджений 30 червня 1995 року серед основних принципів державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами називає пріоритет захисту життя та здоров’я персоналу і населення, навколишнього природного середовища від впливу радіоактивних відходів, прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ радіоактивних відходів з участю громадян, їх об’єднань, а також органів місцевої влади та самоврядування (стаття 3). Порядок розміщення, проектування, будівництва та введення у експлуатацію сховищ або об’єктів по переробці радіоактивних відходів передбачає проведення державної екологічної експертизи, висновки якої повинні бути доступними для ознайомлення громадян та їх об’єднань.
Закон України «Про охорону атмосферного повітря», прийнятий 6 жовтня 1992 року (стаття 41) передбачає громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря, який здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища. В переліку можливих тут правопорушень звертається увага на положення про порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря та відмову від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки, що склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря. Будь-яких інших можливостей громадськості брати участь у прийнятті рішень у цій сфері Закон, нажаль, не дає.
Деякі правила з цього приводу містять інші екологічні закони України: «Про тваринний світ», «Про природно-заповідний фонд», а також Зелений Кодекс, Лісовий Кодекс, Водний Кодекс, Кодекс про надра.
У Законі України «Про тваринний світ», прийнятому 3 березня 1993 року закріплені права громадян у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (стаття 9). Кожен громадянин України має право: . на загальне і спеціальне використання і відтворення тваринного світу; . мати у колективній або приватній власності окремі об’єкти тваринного світу; . на компенсацію шкоди, завданої диким тваринам.
У Законі також передбачений громадський контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, який здійснюється громадськими інспекторами охорони природи (стаття 53).
Закон України «Про природно-заповідний фонд України», прийнятий 16 червня 1992 року, надає громадянам такі права: . на участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку заповідної справи, формування природно-заповідного фонду; . на участь у розробці та реалізації заходів щодо їх охорони та ефективного використання, запобігання негативного впливу на них господарської діяльності; . внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фонду найбільш цінних природних територій та об’єктів; . ознайомлення з територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, здійснення інших видів користувань; . участь у здійсненні громадського контролю заповідних територій та об’єктів, внесення пропозицій про притягнення до відповідальності винних у порушенні вимог природно-заповідного режиму.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
