Піднесення уваги до проблеми взаємодії суспільства і природи в ХХ столітті було викликано публікацією другої доповіді Римському клубу «Межі росту», підготованого Медоузом, Месародічем, Пестелем на основі моделі Форестера[67]. Розрахунки показали, що якщо темпи розвитку виробництва збережуться, то на початку третього тисячоліття людство очікує колапс. В якості способу запобігання катастрофи автори висунули провокаційну концепцію «Нульового росту» за що зазнали критики і з права і зліва[див. 68, 67, 50]. Заклики обмежити промислове зростання, ріст чисельності населення, ріст споживання, викликали хвилю обурення. Але саме радикалізм авторів, їх послідовність примусили широкі маси населення замислитися про майбутній розвиток людства. (Доказом цьому є той факт, що опублікована двома роками раніше близька за змістом, але витримана в спокійних тонах робота Янча[91], практично залишилась непоміченою[67]). Якщо раніше проблема «Суспільство-природа» розглядалося в основному як проблема забруднення довкілля і звертала увагу переважно вузького кола спеціалістів, то зараз вона стала осмислюватися як глобальна проблема, від вирішення якої вже сьогодні залежить наше майбутнє. І автори, які розглядають цю проблему, приходять до розуміння того, що її вирішення лежить не стільки в області технології, скільки в області психологічної, в галузі створення.
Аналізуючи вороже ставлення людини до природи, Е.Фром бачить основні причини кризи людства в прагненні володіння, споживання, самовідчуження[82]. Вихід з кризи Е.Фром пов’язує з формуванням нової людини, з необхідністю переваги почуття буття над почуттям володіння, зі здоровим споживанням. Також А.Печеї [68] пише про необхідність нових людських якостей, про формування нового гуманізму, почуття глобальності, нетерпимості до насильства. Багато авторів говорять про необхідність усвідомлення людиною себе частиною природи, переживання зв’язку з природою як цінності[21, 79, 89, 52, 87, 76]. У формуванні екологічного імперативу вбачає спасіння людства Н.І.Моісеєв[57].
Висуваються ідеї формування нового типу створення (позначеного як екологічне [31] або екоонтологічне [87]). Багато авторів обґрунтовують необхідність екологізації навчання[77, 78, 58 та ін.].
У рамках християнської парадигми глобальної екологічної кризи розглядається як сучасний Апокаліпсис, покликаний змінити світогляд людини. Вихід з кризи пов’язується зі страхом неоднорідного, а останнього – смертного – гріха самознищення[40].
Активно розвиваються вже відомі і з’являються нові міждисциплінарні галузі наукового значення, які вивчають різні аспекти проблеми взаємодії і взаємовпливу людського суспільства і довкілля (загальна екологія, філософія техніки, психологія життєвого середовища, психологічна географія і под.)[див. 35, 32, 83 та ін.]. Могутній вплив на цей процес виявила теорія самоорганізації[69]. Системне бачення сучасних проблем стає все більш характерним для вченого-дослідника. Біосфера, людське суспільство все частіше розглядається як саморегульовані системи, частиною яких є людина[48, 27, 56]. Такий підхід спонукає переосмислити роль людини і приборкати антропоцентриські амбіції, оскільки саморегульована система не управляється із зовні і жодна з її частин не планує дій всієї системи[69]. Більше того, система, знаходиться у нерівномірному стані, схильна до непередбачених дифуркацій, у результаті навіть незначних до цих пір флуктуацій, і моделювання реґіональних екосистем показує, що антропоґенне навантаження на ці системи призводить до незворотних змін і руйнуванню екосистем заздалегідь до припущення екстраполяції загрозливого рівня, або інакше, результати антропоґенного впливу на екосистему принципово не прогнозуються[45].
Разом з тим дуже часто за формальним визнанням необхідності принципової зміни ставлення людини до навколишнього світу стоять старі антропоцентриські установки, уявлення про людину – господаря природи. Так, при розробці положень і задач екологічного виховання і навчання справедливо вказувати на необхідність системного виведення екологічних проблем, включення природи в систему цінностей особистості. Вміння екстраволіювати в наслідки своїх дій, але все це – на фоні впевненості в необхідності свідомого керування природою, ролі людини – дбайливого, а не бездумного господаря[66, 88], при цьому інші живі істоти розглядаються як умови життя, об’єкт любування, сировини, інакше кажучи – як істоти другого гатунку. Так само і типове для сучасної філософії визначення особливого місця людини в світі, незалежно від того, визначається воно тенденцією до досягнення досконалості[20], або можливістю самоінтерпретації в етичних термінах[70], або лікуванням культури, використанням символів[42] і под., частіше за все імпліцитис містить більш високу оцінку людини в порівнянні з іншими живими істотами, визнання його особливої місії. Але таке визнання повинно потягти за собою і визнання власної відповідальності за зроблене. У книзі «Принцип відповідальності. Досвід етики для технологічної цивілізації» Іонас обґрунтовує тезу про необхідність з огляду на підвищення технологічної могутності людини і перед лицем загрози екологічної катастрофи розширити з моральних міркувань концепцію відповідальності – перейти від закликів до відповідальності «після того» до своєчасної турботи про відповідальність і до попередження, до орієнтованої на майбутнє самовідповідальності[80]. Коментуючи цю тезу, Ленк підкреслює момент парадоксальності: з огляду на свою могутність людина повинна нести відповідальність більшу, ніж об’єм того, що він у стані оглядати[там же]. Однак етика приватних моральних зобов’язань повинна бути розширена, перетворена в етику, яка орієнтована на майбутнє, і розповсюджена також і на діючих колективно. Якщо ми визнаємо принципову неможливість передбачення наслідків наших дій, то це повинно спричинити переоцінку місця людини в світі. Перефразовуючи слова Ніцше[61] про те, що важливо не те, що і чому стверджує автор, а те, до чого це твердження прямує, ми б сказали, що важливо не те, чому ми бачимо людину, її місце в світі саме таким, а те, до яких практичних результатів призводить це бачення.
Результати антропогенної зміни довкілля такі, що примушують розглядати людство як ракову пухлину на тілі Землі. Невміння побачити руйнівні наслідки своїх дій, навіть коли вони стають очевидними, і збереження попередньої стратегії життя спонукають говорити про ірраціональні «канцерогенні нахили» людини, як результати помилок програмування[там же]. (В якості програм розглядаються вірування, мораль, уявлення про себе і свій пріоритет і под., тобто мова йде про різні форми суспільної свідомості). Дійсно, навіть усвідомлення глобальності сучасних екологічних проблем поєднується у багатьох авторів з розвитком ідей управління і перетворення довкілля[75, 89, 77, 54]. Як показують результати соціологічного дослідження, науково-технічний прогрес розглядається в якості найбільш реальної можливості вирішення екологічних проблем більшістю респондентів[62]. Разом з тим, значна частина опитаних погодилась з тим, що «екологічна ситуація, що склалася в світі, настільки складна, що важно уявити, як людина знайде з неї вихід»[там же, 51]. Локальні екологічні катастрофи, загальне погіршення якості життя, викликані невідповідністю могутності сучасного промислового виробництва можливостям управління ним, породжують прагнення простого природного життя, до гармонійних стосунків з природою. Це проявляється і в посиленні екологічного руху, і в зростаючому інтересі до традиційних суспільств, і в спробах реалізації екологічних утопій (наприклад, створення Ауровіля)[див. 63, 47].
У цілому можна сказати, що сучасні екологічні уявлення є в значній мірі суперечливими і неоднорідними. Практицизм і споживацьке ставлення до навколишнього світу поєднується з переживанням потреби спілкування з «недоторканою природою», віра в технологію як основне рішення проблем сьогодення межує зі страхом перед можливістю техногенних екологічних криз (наприклад, страх АЕС[19]). Домінуючою установкою при сприйманні стосунків з природою залишається антропоцентризм, який проявляється в найрізноманітніших формах: у ціннісних орієнтаціях – від прагнення удосконалювати природу до визнання людини господарем на Землі, в практичному відношенні – від невміння і небажання передбачати наслідки своїх дій до свідомого винищення живої природи, в етичному аспекті – від неусвідомленого ігнорування інтересами інших тварин до відкритого визнання і теоретичного обґрунтування їх підпорядкованого стану. Разом з тим, необхідність переосмислення своїх стосунків з природою виходить за межі вузько професійної теоретичної області і набуває нормативний характер[див. 59, 65]. Головна увага при спробах реалізації цієї вимоги приділяється таким проблемам, як формування системного бачення екологічної ситуації, виховання екологічної відповідальності, формування ціннісного і естетичного ставлення до природи[47, 58, 41, 71]. Головний наголос робиться на практичні аспекти негативних наслідків антропогенної дії на природу, на те, яких втрат може зазнати людство. Вважається, що бачення майбутньої втрати може зупинити людину від здійснення екологічно неадекватних дій[72, 64]. Тим самим закріплюється і посилюється характер взаємостосунків з природою. Тезис Швейцера про «благоговіння перед життям» у будь-яких її проявах, спрямований на виховання безпосередності та не упередженості сприйняття навколишнього світу, характерних для людини в архаїчний період, лишається частіш за все порожньою декларацією.
Розділ III
Правове регулювання у галузі захисту довкілля
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
