У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово- промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е «Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на противагу основної праці Арістотеля «Органон»).
18.Філософські погляди Р.Декарта
Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі. Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий – правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
19.Проблема сутності буття і пізнання філософського вчення Б.Спінози
З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
20. Ідеалістична філософія XVIII ст. Г.Лейбніц, Дж.Беркалі Джордж Беркли (1685-1753)—английский философ,субъективный идеалист.С 1734 года епископ в Клойне,Ирландия.Основной труд—«Трактат о началах человеческого знания».
Исходя из того,что человек непосредственно воспринимает только свои «идеи» (ощущения),Беркли пришел к выводу,что существование вещей состоит в их воспринимаемоти (esse est percipi).Идеи,по Беркли,пассивны,они воспринимаются бестелесной субстанцией,душой,которая активна и может порождать идеи.Он признает множество духовных субстанций,а так же существование «бесконечного духа»,бога.Идеи потенциально существуют в божетсвенном уме,но актуальное существование они получают в человеческом разуме.
Позже Беркли переходит на близкие неоплатонизму объективно- идеалистические позиции,признав вечное существование идей в уме бога.С целью опровергнуть атеизм и материализм,Беркли подвергает критике понятие материи,как якобы внутренне противоречивое и бесполезное для познания.Основа его критики материи—идеалистический номинализм.Беркли опровергает локковскую теорию первичных и вторичных качеств(см.билет 10),объявляя все качества субъективными.Отрицая мировозренческое значение науки ,Беркли считал задачей ученого «научиться понимать язык творца,а не притязать на объяснение только своими телесными причинами» .С этих позиций он опровергает ньютоновскую теорию абсолютного пространства,выступает против теории тяготения,считая её учением о естественном движении материальных тел,тогда как сам Беркли признавал только движение духовных субстанций.
Со второй половины XIX века начинается оживление философии Беркли и заимствование её многими школами идеализма:имманентной школой,прагматизмом и т.д.
Лейбниц Готфрид Вильгельм
(1646-1716) Немецкий философ,объективный идеалист.Был первым президентом Берлинской Академии Наук.Лейбниц объединял знания математики (один из изобретателей дифференциального исчесления),физики (предвосхитил закон сохранения энергии);кроме того теолог,биолог,историк. Философию Лейбница следует рассматривать как попытку синтеза идей механистического материализма (Декарт,Гоббс) и аристотелевско- холастического учения об активных субстанцианальных формах.При объяснении действительности он стремился объединить механический принцип с учением о монадах,изложенным в его «Монадологии». Монады,по Лейбницу,представляют собой неделимые духовные субстанции,из которых складывается вся вселенная.Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и стремлением.
Лейбниц был одним из основоположников немецкой идеалистической диалектики.Через теологию он подошел к принципу неразрывной связи материи и движения.Однако в объяснении движения Лейбниц впадал в противоречие:монады,по его мнению,не взаимодествуют друг с другом ,и вместе с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир,который регулируется предустановленной гармонией,зависящей от высшей монады (абсолюта ,бога).Понятие предустановленной гармонии стало основой наиболее реакционной части философии Лейбница—его теодицеи. Теория познания Лейбница—идеалистический рационализм-направлена против сенсуализма и эмпиризма Локка(см.билет 10).К положению Локка «Нет ничего в уме,чего не было бы в чувстве»,Лейбниц добавил -- «кроме самого интеллекта ».Не разделяя мнения Локка,что ум—гладкая доска (tabula rasa),отрицая чувственный опыт,как источник всеобщности и необходимости знания,Лейбниц утверждал,что таким источником может быть только разум,и что душа искони содержит в себе начала различных понятий и положений,которые только пробуждаются внешними объектами. По существу он изменил декартово представление о врождённых идеях(см билет 9),которые,по Лейбницу,заключены в разуме,подобно прожилкам камня в глыбе разума. Критерием истинности от считал ясность,отчетливость и непротиворечивость знания.В соответствии с этим для проверки истин разума,по Лейбницу достаточны законы аристотелевской логики(тождества,противоречия и исключенного третьего),для проверки "истин факта" необходим закон достаточного основания. Лейбница считают основоположником математической логики.
21.Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо) Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства. Філософія просвітництва у Франції формувалася значною мірою під впливом англійської філософської думки, але якщо в Англії домінував емпіризм і сенсуалізм, то більшість представників фрінцузького Просвітництва надавали перевагу раціоналізмові. Ф. Вольтер (1694 – 1778рр.) справжнє ім’я Франсуа Марі Ауре у своїх творах «Кандід», «Філософський словники» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер – рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монархам, тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу. Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізова-ності, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25
