Гострій критиці піддав декларацію барон Б. Нольде, відомий юрист, головний експерт конституційно-демократичної партії з міжнародних відносин: "Нашвидкоруч, між двома поїздами, три російських міністри і проф. Грушевський домовились про утворення української держави". На думку Б. Нольде, "ні України, ні її Ради в російському праві до поїздки трьох міністрів не існувало" [32]. Декларація Тимчасового уряду від 2 липня та Універсал Центральної Ради від 3 липня нав'язали не тільки Раду Україні, але й Україну Росії. Російський юрист здивований розмахом політичної творчості цих документів, "в яких не тільки новизна і сміливість, а безсумнівний односторонній акт державно-правового обману, в якому, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського політичного борця, вихованого у школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби (М. С. Грушевський - Л. Щ.), а з іншого, недосвідчений і нічим не вишколений "революційний ентузіазм" [33]. Найбільше невдоволення у Б. Нольде викликав розподіл влади між Росією та Україною, оскільки він ґрунтується на повній ліквідації повноважень Росії, а також процес поповнення Ради новими членами.
Український дослідник В. Солдатенко розцінює українське питання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі скоріше як привід, а не причину для рішучого кроку кадетів. На його думку, урядову кризу зумовили політичні амбіції кадетів, оскільки вони "були проти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження з ними" [34]. Історики О. Рент і О. Рубльов вважають, що саме результати київських переговорів спричинили міністерську кризу [35].
Дослідник М. Якупов липневу політичну кризу називає центральною подією у відносинах кадетів з українським рухом. Вихід міністрів-кадетів із Тимчасового уряду в зв'язку з українським питанням викликав залишення лав партії деякими кадетами-українофілами, звів стіну непорозуміння між ЦК і Київським комітетом партії народної свободи. Липнева криза підірвала авторитет партії кадетів у масштабах усієї країни і послабила її позиції в самій Україні. Він робить висновок, що політична криза липня 1917 р. стала кризою ідеології кадетської партії, яка в своєму розвитку відставала від розвитку суспільної свідомості [36].
Ініціатор київських переговорів І. Церетелі пояснював виникнення кризи тим, що керівники кадетської партії перейшли на позиції великодержавного шовінізму та російського націоналізму. Висунувши гасло боротьби з автономістськими прагненнями народів Росії, "вони сподівалися пробудити націоналістичні інстинкти в російських народних масах і знайти серед цих останніх в царині національного питання більше співчуття, ніж у питаннях соціального законодавства чи аграрних законів, де їх класова позиція відштовхувала від них широкі трудящі верстви російського народу" [37].
Резолюція ЦК кадетів від 2 липня була затверджена як постанова на ІХ партійному з'їзді (23-28 липня 1917 р.), на якому знову актуалізувалось українське питання [38]. Доповідачем з цієї проблеми був П. Мілюков, який підкреслив, що такі самочинні відокремлення від Росії до рішення Установчих Зборів не є правильним вирішенням національного питання, тому позиція України викликала протести в середовищі кадетів. Він заявив, що "наші товариші і ЦК, який схвалив їх спосіб дій, вважали, що у всякому випадку вирішувати українське питання таким чином, як воно було вирішене, тобто шляхом санкції явочним порядком утворених установ невизначеної компетенції, установ, які захопили невизначену територію і перебували у невизначених відносинах з центральними установами й вимагали санкції тільки для того, щоб викликати такий самий явочний розвиток, що цей спосіб вирішення одного з найбільших національних питань Росії навряд чи правильний, що він може, у випадку якщо таким способом явочного порядку будуть вирішувати свої національні питання інші національності держави, спричинити вирішення шляхом доконаних фактів такого питання, яке може бути вирішено тільки Установчими Зборами одночасно для всієї Росії" [39]. Показовим є той факт, що у пресі був опублікований скорочений варіант промови Мілюкова, пом'якшений, а архівна справа містить весь текст доповіді, де висловлювання про українське питання набагато різкіші.
27 липня 1917 р. на вечірньому засіданні ЦК закладено принципи організації комісії з українського питання. До її складу мали входити члени ЦК і представники губернських комітетів партії (по 2 з кожного комітету) таких губерній: Київської, Волинської, Подільської, Бессарабської, Херсонської, Таврійської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської і від Кубанської області. Щодо участі представників партії в Центральній Раді вирішено визнати можливою участь партійних організацій від тих губерній, комітети яких вважають необхідною таку участь, насамперед Київського обласного комітету, але роботу членів партії в Генеральному секретаріаті визнано неможливою [40].
Таким чином, події Лютневої революції, повалення самодержавства змусили конституційно-демократичну партію внести корективи до своєї програми і, зокрема, змінити пункти, що стосувались національного питання. Однак зміни не містили вимог автономного устрою України, як на те сподівались кадети-українофіли та українці, враховуючи піднесення національно-визвольного руху, який вже не обмежувався тільки культурними вимогами, а висував гасло політичної автономії. У березні 1917 р. кадети визнали достатнім надання органам місцевого самоврядування права провінційної автономії, тобто можливості подання спільних клопотань з питань їх компетенції до центральних установ та видання нормативних актів у сферах господарської та культурної діяльності. Факт утворення Центральної Ради, проголошення І Універсалу негативно оцінювались кадетами як події передчасні, незаконні, небезпечні для цілісності Росії. Характерна для лібералів риторика про рівність прав націй на культурно-національне самовизначення була замінена закликами про збереження єдності і неподільності Росії, що було притаманне до Лютневої революції насамперед російським партіям націоналістичного спрямування. Вагомість України для збереження цілісності Росії підтвердила липнева урядова криза, причиною якої став вихід з коаліції міністрів-кадетів, котрі не погодились з принципом автономії України. Ставлення партії до українського питання протягом березня-липня 1917 р. засвідчило декларативність усіх попередніх національних вимог кадетів. Український рух розглядався конституційно-демократичною партією як реальний чинник розпаду Росії, небезпечний каталізатор загострення внутрішніх протиріч у державі.
Література:
1. Комин В. В. История помещичьих, буржуазных и мелкобуржуазных политических партий в России. - В 2 ч. - Ч. 1. - Калинин, 1970. - С. 196.
2. Минц И. И. История Великого Октября. - В 3 т. - Т. 2. - М., 1978. - С. 514; Славин Н. Ф. Из истории июльского политического кризиса 1917 г.// История СССР. - 1957. - №2. - С. 133.
3. Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Переговоры Временного правительства и Украинской Центральной Рады весной и летом 1917 года // Отечественная история. - 2002. - № 2. - С. 83-96; Кудлай О. Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового уряду (28-30 червня 1917 р.) // Український історичний журнал. - 1999. - № 6. - С. 43-54; Солдатенков В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К., 1999. - 976 с.
4. Съезды и конференции конституционно-демократической партии. - В 3 т. -Т. 3. - Кн. 1. - 1915-1917 гг. - М., 2000. - С. 551.
5. Там само. - С. 554.
6. Там само. - С. 559.
7. Там само. - С. 564-569.
8. Там само. - С. 660, 662.
9. VIII съезд партии Народной Свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 14-16. - С. 12.
10. Там само.
11. Там само. - С. 11.
12. Там само. - С. 15.
13. Там само. - С. 16.
14. Там само.
15. Милюков П. Итоги VIII съезда партии Народной Свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 2. - С. 1.
16. Там само. - С. 3.
17. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.,2003. - С. 93.
18. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 434.
19. Винниченко В. Відродження нації. - К.,1990. - Ч. І. - С. 167-168.
20. Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 2003. - С. 430.
21. Государственный архив Российской Федерации (дальше - ГАРФ), ф. 523, оп. 2, д. 24. - Арк. 1.
22. Там само. - Арк. 2.
23. Там само. - Арк. 3.
24. Там само. - Арк. 5.
25. Там само. - Арк. 7.
26. Протоколы Центрального Комитета и заграничных групп конституционно-демократической партии. - В 6-ти т. - Т. 3. 1915-1920. - М., 1998. - С. 380.
27. Там само. - С. 381.
28. Милюков П. Н. История второй русской революции. - Мн., 2002. - С. 202.
29. Милюков П. Н. Воспоминания. - М., 2001. - С. 630-631.
30. Воззвание Центрального комитета // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 8-10. - С. 10; ГАРФ, ф. 523, оп. 2, спр. 22. - арк. 3-3 об.
31. Мануйлова А. А. Почему кадеты ушли изъ состава Временного правительства // Народная Свобода. - 1917. - 17 июля. - С. 2.
32. Нольде Б. Э. Договоръ съ Радой // Речь. - 1917. - 7 іюля. - С. 1.
33. Там само.
34. Солдатенко В. Ф. Назв. праця. - С. 250.
35. Реєнт О. П. У робітнях історичної науки. - К., 1999. - С. 58; Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. - К., 1999. - С. 56.
36. Якупов М. Н. Діяльність конституційно-демократичної партії в Україні (1917-1918 р р.). Автореферат на здобуття ст. канд. іст. наук. - К., 1994. - С. 15.
37. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 442.
38. Постановления ІХ съезда партии народной свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 11-13. - С.12-13
39. ГАРФ, ф. 579,оп. 1, д. 745. - Арк. 1.
40. ГАРФ, ф. 523, оп. 2, д. 22. - Арк. 11.
Страницы: 1, 2, 3
