Історик Д. Яневський вважає, що взаємовідносини між центром - Петроградом - і так званими "національними районами" не могли не загостритися внаслідок рішень щодо права на автономний устрій та інші права національностей, ухвалених з'їздом кадетів [17]. З цією думкою важко не погодитись, адже, займаючи провідні місця в органах влади, свої програмні принципи вони ставили в основу державної управлінської політики. Це простежувалось і у ставленні кадетів до політизації суспільного життя на Україні, до процесу формування українських органів влади.
Яскравим прикладом ставлення російських кадетів до прагнень українців стала реакція урядової комісії у складі лібералів на делегацію Центральної Ради, яка на чолі з В. Винниченком у травні 1917 р. відвідала Петроград, маючи на меті представити на розгляд уряду свої вимоги і, насамперед, автономію України. Голова уряду кн. Львов, відмовившись розглядати прохання делегатів, передав їх на розгляд спеціальної урядової комісії, до якої увійшли Д. Щепкін, С. Урусов, С. Котляревський, М. Лазаревський [18]. Закінчилися зустрічі комісії з делегацією заявою урядовців, що потрібен час на вирішення питання, тобто безрезультатно. Своїми враженнями від перебігу столичних переговорів поділився В. Винниченко: "В цій комедії в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з-під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло. Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецьке і херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія обніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму" [19, с.167-168].
Отримавши чергову відмову уряду щодо автономії України, оскільки Тимчасовий уряд не є правочинним вирішувати надання такого статусу, а Центральна Рада не є представником всього населення України, 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила І Універсал. Цей документ викликав реакцію різного характеру: від щирого, патріотично-ейфоричного захоплення українців до осуду, гнівного заперечення російським суспільством.
У кадетській газеті "Речь" проголошення І Універсалу розцінювалось як "виконання ще однієї ланки німецького плану розкладу Росії, прямий злочин проти закону, який вимагає проти себе негайного застосування суворих законних покарань" [20].
У Державному архіві Російської Федерації міститься цікавий документ - запис наради членів конституційно-демократичної партії з питання щодо ставлення до І Універсалу Центральної Ради. Серед учасників наради були П. Новгородцев, Ф. Родічев, Я. Імшенецький, П. Гронський, І. Демидов, Д. Гримм, О. Мануйлов, В. Вернадський, Ф. Кокошкін, З. Френкель, М. Некрасов, А. Шингарьов. Документ не датований, але за змістом можна припустити, що засідання присвячене саме обговоренню проголошення І Універсалу.
Ф. Кокошкін підкреслив, що "незадоволення викликає територіальний аспект і права Ради, компетенція якої безмежна, хоча навіть в штатах є обмеження певними сферами. А тут вся влада належить парламентському уряду". Він застерігав, що проект неприйнятний: "Ми перед історичною межею, здаємо свої позиції. Вимога України тільки (курсив у документі - Л. Щ.) перша: зараз інші народи поставлять питання в тій же формі і будуть вимагати поступок в таких самих виразах" [21]. Серед майбутніх вимагачів назвав Литву, Грузію, Естонію, Латвію, мусульман. На його думку, "треба прийняти документ, який визнає повноту права національної культури, самовизначення, мови - негайне запровадження в діловодство місцевих установ на рівних правах із загальнодержавним визнанням і здійснення автономних місцевих установ у місцевостях, заселених українцями, управління повинно здійснюватися Тимчасовим урядом через місцевих людей, які користуються довірою місцевого населення (не організації) і можуть об'єднати декілька губерній і створити орган, повністю залежний від Тимчасового уряду, - генеральний комісар з радою із 7 осіб, із ширшими повноваженнями, ніж звичайно, при розбіжностях комітету і ради питання вирішуються урядом. Далі йти не можна: це порушення навіть перед українським народом, бо Рада ніким не вибрана" [22].
Пропозиція Ф. Кокошкіна не влаштувала П. Новгородцева, тому що все одно створюються форми обласної автономії. Він запропонував визнати Раду тільки громадською організацією.
Ф. Родічев у питанні відновлення Росії покладав надію на воєнні успіхи: "пропала єдність Росії, але, якщо будуть успіхи армії, ми повернемося. Українці вже тепер тверезіють. Поступку можна забрати назад, коли вони одумаються" [23].
Я. Імшенецький вважав, що "уряд не здатен подолати революційний акт. Він шкідливий, але немає сил виправити хід подій, як ми хочемо" [24].
П. Гронський наполягав на тому, що "ця нісенітниця не може бути визнана як акт уряду. Це нічого з точки зору державного права, але якщо на цей шлях переговорів стали, то треба домовлятися про цей документ і внести редакційні виправлення, оскільки в даній формі - документ зовсім неприйнятний. Треба наполягати, щоб Універсал відповідав документу: не говорити про відповідальність. Все приймати - нижче гідності уряду" [25].
Отже, кадетів лякала можливість втрати України, факт проголошення автономії розглядався як явище негативне, тимчасове, малоприйнятне.
Для пошуку компромісного рішення до Києва прибула урядова делегація: О. Керенський, І. Церетелі, М. Терещенко. Наслідком переговорів 28-30 червня 1917 р. стали Декларація Тимчасового уряду, у якій Генеральний секретаріат визнавався вищим органом для управління крайовими справами, і ІІ Універсал Центральної Ради.
На засіданні ЦК кадетів 2 липня обговорювалось ставлення партії до українського питання. Нарада відбувалась за участю представників від українських комітетів, зокрема Київського. Беручи до уваги побажання населення України, промовці вказували, що автономія може бути проголошена після скликання Установчих Зборів. У зв'язку з невизначеними територіальними кордонами області і межами самої автономії кадети вважали передчасним прийняття загального принципу, бо "він може створити прецедент для інших народів Росії і таким чином розпочати визнання принципу розчленування Росії і передрішення загальнодержавного ладу" [26].
На засіданні була прийнята резолюція такого змісту: "1) для розвитку програми партії прийняти принцип обласної автономії України; 2) створити комісію при Центральному Комітеті для розробки із внесенням в Установчі Збори законопроекту обласної автономії із збереженням державної єдності Росії і при суворому забезпеченні загальнодержавних інтересів" [27].
Цей документ кадети принесли 2 липня на засідання Тимчасового уряду, на якому обговорювався текст угоди з Центральною Радою. Резолюція мала засвідчити їхнє позитивне, в принципі, ставлення до автономії України. Однак під час голосування кадети висловились проти угоди, і міністр народної освіти О. Мануйлов, міністр державної опіки Д. Шаховський, міністр фінансів А. Шингарьов вийшли з уряду. П. Мілюков зазначав, що "визнати без змін безформну та юридично неграмотну декларацію Терещенка і Церетелі вони не могли. Після голосування кадети вийшли із складу Тимчасового уряду, мотивуючи це тим, що постанова з українського питання вносить хаос у відносини між урядом і крайовим органом і відкриває Раді майже законні способи здійснення явочним порядком української автономії" [28].
У своїх спогадах лідер кадетів писав, що міністри-кадети займались своєю справою і ніяких конфліктів не шукали. Але конфліктна ситуація склалась для них як для кадетів з національного питання. На його думку, деякі народи, насамперед Фінляндія та Україна, прагнули скористатися російською смутою для повного відокремлення від Росії. Фінські юристи до цього ішли обережніше і тонше. "Фанатики українського руху на чолі з професором Грушевським вибрали шлях фактичного захоплення головних позицій. Цим шляхом, користуючись необізнаністю російської влади з питанням, українські політики добились значних досягнень, наділяючи свої місцеві установи державними правами. Але документ зраджував інтереси Росії і, крім того, був юридично неграмотним" [29].
У своєму заклику, опублікованому 6 липня 1917 р., ЦК Конституційно-демократичної партії пояснив причини виходу своїх представників зі складу Тимчасового уряду. Серед них: неспроможність уряду забезпечити в країні єдину авторитетну владу, розбіжності у багатьох питаннях внутрішньої і зовнішньої політики між представниками партії і більшістю урядовців. Останнім і особливо яскравим прикладом стало прийняття урядом у готовому вигляді, без надання можливості зробити зміни, угоди з українською Радою, укладеної трьома членами Тимчасового уряду, які їздили для попередніх переговорів у Київ.
Щодо українського питання, то ЦК визнає необхідність випрацювання проекту обласної автономії України для внесення в Установчі Збори. Але ЦК вважає, що "негайне створення місцевої влади, відповідальної перед місцевою громадською організацією і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначеній території, а також завчасне вираження урядом співчуття проекту обласної автономії, зміст якого залишається уряду невідомим, є недопустимим і небезпечним прецедентом, який робить зрозумілим волевиявлення Установчих Зборів і основні риси майбутнього державного ладу Росії. ЦК вважає, що його однодумці в уряді, позбавлені можливості впливати на зміст акта і привести його у відповідність з вимогами основних начал державного права та з інтересами Росії, не можуть нести відповідальність за цей крок і за його можливі наслідки" [30].
Друкований орган херсонських кадетів українське питання назвав однією з причин розколу у складі уряду. Не маючи на те повноважень, Церетелі і Терещенко привезли незадовільну за формою і змістом угоду з Радою. А. Шингарьов від імені міністрів кадетів заявив, що вони не можуть підписати цей документ, оскільки порушать клятву донести всю повноту влади і довести Росію цілою і неушкодженою до Установчих Зборів, тому складають повноваження членів уряду. "Українське питання не було тільки приводом, але справжньою причиною, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і змусила нас вийти з кабінету. Вирішення українського питання мало б значення для вирішення національного питання взагалі в Росії. Тоді б з'явилась низка подібних вимог від інших національностей", - заявляв кадетський екс-міністр. Його лякало те, що підписаний у Києві документ стане причиною появи копій, за якими вони змушені будуть оплатити ці векселі. Хоча уряд і являв собою спаралізований організм через суперечності між більшістю і меншістю, момент розпаду настав з українського питання, яке стало останньою ланкою в ланцюзі конфліктів. "Якщо раніше б не було інших конфліктів, то українське питання було б достатньою причиною для нашого виходу", - підводив висновки А. Шингарьов [31].
Страницы: 1, 2, 3
