27 жовтня поблизу с. Петро-Свистунове (Вільнянського району Запорізької області) першим подолав Дніпро командир відділення кулеметної роти 292?го стрілецького полку (12-а армія) М.Г. Замула. Кулеметним вогнем він забезпечив успішний наступ піхоти. 10 жовтня у боях за плацдарм підірвав 2 ворожі танки, одержавши при цьому поранення. 18-річний уродженець с. Дякове Антрацитівського району на Луганщині був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Ряд плацдармів на правому березі Дніпра захопив і Степовий фронт. Всього було захоплено 23 плацдарми. Звичайно, форсу-вання Дніпра військами Воронезького і Степового фронтів без військових засобів переправи, а тільки на підручних засобах, згаданих вище колодах, ящиках, плащ-наметах напханих соломою і тому подібне - це безприкладний героїзм воїнів, і, одночасно - злочин нашого командування, яке фактично, особливо М. Ватутін, утопило десятки тисяч людей в Дніпрі, намагаючись в найкоротші строки і не чекаючи, поки будуть підвезені понтони тощо, захопити згадані плацдарми. І по сьогоднішній день історики, особливо військові, обходять тему, скільки ж наших воїнів потонуло в Дніпрі під час його форсування у 1943 р.
4. Кіровоградський напрям
Говорячи про героїзм наших воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і парти-занів, які допомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять. А це 11 партизанських з'єднань (близько 17 тис. осіб). В районі Лютежа діяв 1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-й Димерський пар-тизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ, Київське партизанське з'єднання під командуванням Івана Хитриченка. Ім'я цієї людини "стараннями" І. Чепурного було викреслене з історії партизанського руху, а останній приписав собі подвиги І. Хитриченка. А досить сказати, що тільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі, партизанське з'єднання нараховувало 244 командири та 2 602 бійця. З'єднання за час своєї діяльності знищило 5 166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52 ворожих ешелони, підірвали 97 мостів і т.д. То хіба цей герой, який так за життя і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представлений не заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ була б названа його ім'ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарного партизана та колишній директор Київської школи № 13 ім. І. Хитриченка, Л.І. Хитриченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам'яттю цієї людини і повинні зробити все можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашу свободу. Це відносно героїзму наших солдатів і партизанів. Стосовно ж трагедіі, то її витоки були в першу чергу в тому, що такі колосальні втрати за Букринський плацдарм (називають фахівці і цифру понад 300 тис. загиблих) пояснюються окрім згаданих причин, ще й тим, що Жуков та Ватутін виступили проти пропозиції командувача Центральним фронтом К.Рокоссовського наступати на Київ із тих плацдармів, які захопили його війська ще у вересні 1943 р. в районі с. Нові Петрівці, Лютежа, Вишгорода та ін. Відступаючі з'єднання вермахту не мали часу для організованого відведення військ до Дніпра. 2-а німецька армія була паралізована активними діями Центрального фронту, а 4-а танкова армія під тиском Воронезького фронту була вимушена дробити сили з тим, щоб устигнути на правий берег Дніпра. В двадцятих числах вересня 1943 р. правий берег на північ від Києва майже не був зайнятий ворогом. Це створювало можливості для швидкого подолання Дніпра й оволодіння плацдармами. Відсутність понтонних і поромних табельних засобів переправи, човнів унаслідок відставання інженерно-саперних частин ускладнювала виконання поставленого завдання. Однак досвід у подоланні таких водних перешкод, як річки Неруса, Сейм, Десна і Снов, допоміг у підготовці форсування Дніпра. Протягом короткого часу було відремонтовано човни та під'їзні шляхи, підготовлено плоти й підручні засоби переправи. Тут 21 вересня 13-а армія цього фронту (командувач - генерал М. Пухов) захопила плацдарм у межиріччі Дніпра і Прип'яті. Його було розширено по лінії фронту до 30 км, а в глибину до 35 км. Захопивши кілька плацдармів, радянські війська відчули посилений опір противника. Лише протягом одного дня 205-й гвардійський полк 70-ї стрілецької дивізії в цьому районі відбив 9 атак. Скупі рядки архівних документів свідчать про високий наступальний запал бійців і командирів. В одному з донесень відзначалося: „Батарея гвардії старшого лейтенанта Коновалова, відбиваючи атаку німецьких танків, знищила три з них. Навідник гармати гвардії сержант Гарбуз підбив ворожий танк з першого пострілу. Відділення гвардії сержанта Дорошенка в складі червоноармійців Павленка, Борисова, Максимова та Кисельова, відбиваючи ворожі контратаки, знищило 40 гітлерівців”. У ніч на 28 вересня частини 60-ї армії (командувач - генерал І. Черняхівський) вдало форсу-вали Дніпро і закріпилися на ділянці від Ясногородки до гирла р. Тетерів. На 30 вересня у ворога було відвойовано плацдарм по фронту до 20 і вглиб до 15 км. В районі с. Горностайпіль і м. Чорнобиль вони створили плацдарм площею до 160 кв.км. Серед тих, хто першими переправились через Дніпро, були воїни 1035-го полку (280-а стрілецька дивізія, 60-а армія). На чорнобильській землі вони виявили зразки мужності та героїзму. Молодший сержант Д. Чута, котрий народився в с. Краснопілка Гайсинського району Вінницької області, у ході боїв 29 - 30 вересня поблизу с. Ротичі кулеметним вогнем знищив 19 ворожих солдатів, а ще 8 - у рукопашній сутичці. 23-річний воїн посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
На ділянку лейтенанта Петренка рушили танки й автоматники. Ворожий танк віддавив йому руку, від вибуху снаряда він втратив зір, однак продовжував командувати діями підрозділу. Тільки після закінчення бою погодився переправити себе до медсанбату.
За допомогою підручних засобів форсували Дніпро воїни 322-ї стрілецької дивізії. Маючи досвід переправ через повноводні річки, особовий склад дивізії рішуче пішов на штурм чергової водної перешкоди на ділянці Нижні Жари - Кочубеївка. У завзятих сутичках дивізія розгромила ворожі частини в межиріччі Дніпра та Прип'яті і, переправившись через р. Прип'ять на північ від Германівщини, з боями вийшла до нового водного рубежу - р. Уж. Таким чином, протягом двох місяців наступальних боїв дивізія пройшла сотні кілометрів, форсувавши п'ять річок: Сейм, Десну, Дніпро, Прип'ять, Уж - і взяла при цьому в полон близько 550 солдатів та офіцерів противника, захопила 40 кулеметів, 26 гармат, 11 мотоциклів, 3 літаки. За вміле керівництво дивізією та особисту мужність її командир - уродженець Чернігівщини - полковник П.М. Лащенко удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. В боях за Чорнобиль відмінну військову виучку та кмітливість виявили розвідники 8-ї стрілецької дивізії, які вночі 30 вересня пробрались у місто, закидали гранатами ворожі караули та взяли „язика”, який дав цінні відомості про розташування ворожих військ. Наступного дня штурмові загони старших лейтенантів Седельникова та Кузьміна першими переправилися через р. Уж і раптово відкрили вогонь по траншеях противника. Розгубленістю німців скористалися роти під командуванням капітана Петренка та Героя Радянського Союзу В.М. Заремби, які подолали річку й увірвалися до ворожих окопів. Не витримавши навального натиску, противник почав відступати. 1 жовтня Чорнобиль був повністю очищений від ворога. Серед перших, хто форсував Дніпро в районі с. Староглибів (Козелецький район, Чернігівська область), був заступник командира 498-го полку (132-а стрілецька дивізія, 60-а армія) капітан Я.С. Скусниченко. В рукопашній сутичці на правому березі річки він особисто знищив 7 солдатів противника. 30 вересня відважний офіцер загинув у бою за розширення плацдарму. Я.С. Скусниченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В боях за Дніпро на північ від Києва сотні воїнів виявили зразки відваги та мужності. Лише в одній 148-й Чернігівській стрілецькій дивізії за активну участь у боях під час форсування Дніпра, Прип'яті й оволодіння Чорнобилем було нагороджено понад 500 солдатів, сержантів та офіцерів.
Упертий опір гітлерівців пояснювався тим, що в разі успіху радянські війська одержували реальну перспективу розвинути наступ у напрямі на Димер, Коростишів, а потім - на Коростень і Житомир. У цьому разі основні шосе та залізниця, що зв'язували північне та південне угруповання ворога, опинялися під загрозою.
З цих та деяких інших плацдармів і пропонував К. Рокоссовський наступати на Київ, але ж не забуваємо - представником Ставки, заступником Верховного Головнокомандувача у військах Ватутіна і Конєва був сам Жуков, який вважав себе вище Наполеона і аж ніяк не хотів поступатися лаврами полководця перед Рокоссовським. А те, що при цьому даремно загинули сотні тисяч солдатів Жукова ніколи не хвилювало. Тільки за Берлін він умудрився, за один день 16 квітня 1945р., загубити понад 100 тис. наших воїнів під час штурму Зеєловських висот. Але важкі бої в районі Букрина змусили командування, з урахування їх безперспективності, все-таки повернутися до плану Рокоссовського. Але якою ціною. Німці ж змогли укріпитися і в районі північних плацдармів. До того ж, протягом всього жовтня наші війська постійно атакували противника з цих плацдармів, зокрема з Вишгородського 167-а та 232-а стрілецькі дивізії і 180-а стрілецька дивізія з плацдарму в районі с. Нові Петрівці. Нагадаємо, що окрім цього ще 26 вересня 240-а дивізія захопила плацдарм в районі с. Лютіж. Внаслідок запеклих боїв 29 вересня ці плацдарми злилися в один до 8 км по фронту і до 1 км вглиб. Потім їх значно розширили. Отже, якби саме з цих плацдармів почався у вересні і на початку жовтня наступ на Київ, то його б можна було захопити набагато раніше, а головне не ціною таких великих втрат. Коли ж наші війська почали наступ на Київ уже з цих плацдармів (перегрупування наших військ з Букринського плацдарму почалося в ніч на 25 жовтня), то не зовсім буде правильно вважати, що для німців це було несподіванкою. Адже, наголошую, протягом всього жовтня значні військові сили наших військ постійно атакували німців із цих плацдармів з відволікаючою метою. І ворог теж тримав тут значні сили, хоча і менші ніж в районі Букрина. Командуючий групою армій „Південь” Е. Манштейн визнавав: „Було незрозуміло, чи має цей наступ далекосяжну мету, чи противник поки що намагається зайняти на захід від Дніпра необхідний йому плацдарм. Незабаром з'ясувалося, що 4-а армія не зможе утримати своєї смуги на Дніпрі”.
В історію цей наступ на Київ з Лютізького плацдарму офіційно увійшов під назвою - Київська наступальна операція (3 - 13 листопада 1943 р.). Основний удар наносила 38-а армія під командуванням генерала К.С. Москаленка, яку було знову-таки значно поповнено за рахунок сумнозвісної діяльності польових військкоматів. Ця армія наносила головний удар силами 52-го стрілецького корпусу у напрямку: дитячий санаторій - Пуща-Водиця - Сирець - Солом'янка з метою увійти в Київ з заходу. Ці сили підтримували дві танкові бригади 5-го гвардійського танкового корпусу. 60-а армія наступала вздовж західного берега р. Ірпінь і прикривала правий фланг 38-ї армії.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
