Курсова робота
на тему: «Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми»
Зміст
Вступ
1. Підготовка до штурму Дніпра
2. Створення Букринського плацдарму
3. Бої в районі Запоріжжя
4. Кіровоградський напрям
5. Контрудар ворога
Висновок
Список використаної літератури
Відомо, що битва за Дніпро та Київ увійшла в історію війни проти нацизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклали голови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, „зелених” у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги, без відповідної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Ці військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пункту нашими військами від фашистів, туди і заходили так звані польові військкомати, що складалися як правило із взводу солдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах. Шукали молодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком. Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючи навіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалися доказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатні поки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. Були серед мобілізованих і колишні військово-полонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270 000 відпустили в 1941 році, на клопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сім'ями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потенційними зрадниками, так само і для командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. З цього приводу письменник А. Дімаров пише: „Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього... Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів”.
А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: „усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому...”
У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військово-полонених вважали винуватцями трагедії 1941-го : посібниками окупантів. Ці солдати з відома командувача Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін) і у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такий спосіб спокутували свою „провину” окупації. Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливої необхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М.Лященко, наприклад, писав: „Справді, в тій війні багато смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну”. А прикладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив бог, - людське життя, було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху військ, які були під його командуванням таким чином. „Коли ми наштовхувалися на мінне поле, - говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 р., - то наша піхота атакувала його так само ніби то його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з'єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка”. Ейзенхауер був шокований і сказав: „Я ясно уявив собі яскраву картину того, щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він застосував подібну тактику”. Може саме тому ми й маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, тому деякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань, або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним від радіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованого реактора. А коли їх пізніше цим дорікали, то вони заявляли: „ну подумаєш, загинуло кілька десятків солдат”! Може тому 23 лютого і 9 травня ми в основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де ж рядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни? І це при тому, що кількість учасників війни, за словами Президента України все більшає і становить в два рази більше, ніж в Росії. Прикро, що саме рядові найчастіше гинуть і нині. Скільки їх полягло в Афганістані. Але тут не зафіксовано жодного випадку, щоб воювали там діти або онуки генералів, адміралів та маршалів. Вони, як правило, займають місця у військових академіях або служать далеко від небезпечних „вогнищ”, однак повернімося до битви за Дніпро і Київ.
На кінець вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 750 кілометрів. Центр бойових дій перемістився в район середньої течії річки. Позаду був Сталінград, Курська битва, які сприяли завершенню корінного перелому у війні. Визво-лено декілька українських міст і сіл. Першими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. В той же день воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівка, Морозівка, Микільське Міловського району Ворошиловградської області. Про жорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра - 1 066 воїнів семи національностей віддали своє життя лише за районний центр Мілове.
Битва за Дніпро і визволення Києва складалася з кількох стратегічних та фронтових наступальних операцій, що здійснювалися у два етапи. Перший - Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня - 30 вересня 1943р.), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і відповідно захоплення плацдармів на правому березі. Другий - це Київська стратегічна операція (12 жовтня - 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київського угруповання німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу.
Чернігівсько-Полтавську стратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач - генерал К. Рокоссовський), Воронезького (командувач - генерал М. Ватутін) та Степового (командувач - генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічну операцію здійснювали війська Воронезького (з 20 жовтня - 1-го Українського) фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня 1-го Білоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького та Степового фронтів координував представник Ставки Г. Жуков.
Для прискорення розгрому ворога до складу першого ешелону Воронезького фронту Ставкою було передано 3-ю танкову армію під командуванням генерала П. Рибалка і три окремі танкових корпуси.
Противник теж готувався до битви за Дніпро серйозно. На правому березі було споруджено рубіж з північними флангами через Вишгород та Пущу-Водицю. Друга лінія проходила через Пріорку і Солом'янку. Фортифікаційні роботи проводили місцеві жителі під примусом окупантів і військовополонених. Останніх залишилось не так багато, бо більша їх частина загинула в київських концтаборах. Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро були кровопролитними. І тоді, коли з'єднання Центрального фронту форсували Десну в полосі свого наступу й до 21 - 22 вересня вийшли до Дніпра біля гирла Прип'яті, і тоді, коли з'єднання Воронезького фронту 21 вересня досягли Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького, і тоді, коли війська Степового фронту в день визволення Полтави вийшли (з'єднання його лівого крила) до Дніпра південно-східніше Кременчука. 28 вересня 1943 р. Ставка зажадала від командуючих Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним фронтами терміново ліквідувати лівобережні плацдарми противника. У той же день до кременчуцьких укріплень підійшли з'єднання 53-ї та 5-ї гвардійської армій. Перед штурмом міста відбулася розвідка системи оборони та вогневих засобів противника. Взвод розвідників лейтенанта М.А. Хорунжого на танках увірвався до Кременчука. Зібрані дані про місця розташування протитанкових гармат, скупчення танків і САУ, замінованих ділянок допомогли танкістам спланувати хід операції. В ніч на 29 вересня танкісти й мотострільці при підтримці гвардійських мінометів та авіації завдали флангового удару по позиціях гітлерівців. Опівдні танки 219-ї бригади увірвалися на околицю міста, стрімким кидком вийшли до Дніпра в північному та південному передмістях, взявши ворога в напівкільце. Зав'язались вуличні бої, в яких уміло діяли солдати та офіцери піхотних частин. Командир взводу 1-го батальйону 95-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії старший сержант М.Г. Захарченко разом зі своїми бійцями увірвався до ворожих окопів і знищив кількох гітлерівців. У рукопашному бою він був поранений, але залишився в строю, продовжуючи вести підрозділ уперед. Відважно діяли й інші стрілецькі і танкові підрозділи. Надвечір 29 вересня Кременчук був зайнятий радянськими військами. Уцілілі частини вермахту відійшли на правий берег Дніпра. Після визволення Донбасу війська правого крила Південно-Західного фронту в кінці вересня вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й з ходу почали форсувати водну перешкоду. В ніч на 26 вересня група розвідників 236-ї стрілецької дивізії 46-ї армії на чолі з лейтенантом С.П. Шпаковським непомітно переправилася на правий берег Дніпра поблизу с. Аули. В темряві розвідники кинулися на ворожі позиції. Зав'язався жорстокий бій, у якому С.П. Шпаковський був поранений, але продовжував керувати діями передового загону. В групі розвідників особливою мужністю й сміливістю відзначився командир відділення І.Й. Луференко, який народився й виріс у невеликому селі на Житомирщині. У жорстокому ближньому бою він особисто знищив 7 гітлерівців. Та в одній з атак відважний розвідник загинув.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
