Що стримувало його? Очевидно, перш за все розвинуте критичне чуття, усвідомлення відповідальності перед словом. Як згадує товариш і однокурсник Василя поет Микола Сом, Симоненко найбільше любив Тараса Шевченка, Михайла Лєрмонтова, Роберта Бернса. Є, однак, ще одна причина мовчання письменника - внутрішня сором'язливість, яка часто ховається під маскою скепсису, самоіронії. "Всі ми або писали, або планували написати геніальні вірші, поеми, новели, повісті, романи, драми, - це слова ще одного з однокурсників поета, Бориса Олійника, - Василь Симоненко не був винятком. Хіба що менше звертав на себе уваги, бо рідко читав свої вірші, а коли читав, то сам же скептично їх і оцінював. Взагалі, на перший погляд він був скептиком, і наші словесні бої оцінював вибачливою посмішкою. Це дратувало багатьох із нас, проте заперечувати його оцінку було важко, бо в несправедливості Симоненка важко звинуватити". [18, 160]
Розбурхані літературні суперечки початку шістдесятих років, здавалося би, ніяк не сприяли вирізненню поетичної постаті В.Симоненка, який починав скромно і відверто традиційно. "Перші вірші поета важко було чимось примітним виділити в тогочасній літературі. Тільки щиро-піднесені інтонації, натуру рвійну, сповнену душевного захоплення, відкриту, романтичну." [10, 82]
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови. [28, 12]
Як уже зазначалось, Т.Г.Шевченко був одним із найулюбленіших письменників В.Симоненка. Він справив на молодого поета великий вплив, особливо в ранніх його творах. Шевченківські інтонації, мотиви народної пісні так часто озиваються у поезіях Василя Симоненка. Могутній вплив геніального автора "Кобзаря" на творчу манеру В.Симоненка. Його можна пояснити ставленням до Т.Шевченка як до найвищого авторитету і в житті, і в літературі.
Зближувало обох поетів також загострене почуття власної гідності, честі, неприйняття несправедливості, природний альтруїзм. Нарешті, неабияку роль відіграла певна схожість епох, в які довелося творити обом митцям. І в шевченківські, і в симоненківські часи проводилась політика послідовного національного нищення.
Любов до світу починається у кожного з любові до Батьківщини, до землі, на якій він народився, на якій вперше збив коліна, де почув перше слово, пісню, казку. Поет жагуче відчуває єдність зі своєю землею, народом, його історією.
Люди - прекрасні.
Земля - мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в'язко.
Вона мене цупко трима. [28, 22]
"Наша любов до рідної Вітчизни, - писав поет, - творча любов. Патріот не той, хто вміє виголошувати велемовні фрази, а той, хто своєю кропіткою щоденною працею множить багатства рідної землі, прикрашає, перебудовує свою Батьківщину". Дійсно, Василь Симоненко був гідним сином своєї Батьківщини, щиро закоханим в українську землю, який переживав до болю за рідний край. Він тяжко вболівав за долю України. Яким сумом, обуренням пронизані рядки:
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки у тебе на лобі нема.
Я люблю тебе іншу - коли ти бунтуєш.
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро. [28, 30]
Майже кожен вірш про Україну - це, в той же час, вірш про матір. У В.Симоненка не роз'єднується почуття окремо для матері, окремо дня Вітчизни. Духовним образом людини для поета є образ Матері. Природно відчуваючи той невідхильний закон життєтворення, що єднає різні покоління людей, зміг так піднести образ Батьківщини та образ матері, що він нерідко виявляється уособленням духовності цілого народу. Чи можна сказати краще, красномовніше і водночас так просто і для кожного близько:
Можеш вибирати друзів і дружину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину. [28,10]
У творчості В.Симоненка була особлива сторінка - інтимна лірика. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими, часом найбуденнішими словами поетові вдалося передати найсокровенніше, відкрити глибини своїх почуттів. Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет оспівує зливу почуттів, що освятили його душу.
Я не помру від розпачу і муки,
Лиш в одинокій ночі навесні
Все будуть сниться милі, теплі руки
І оченята сині і ясні.
І буду ждать я кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку милу дівчинку мою. [28, 38]
Ставлення до жінки сповнене у В.Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвищих рівнів. Це водночас згусток болю й умиротворення, це поєднання тиші і грому. "Він кохав як і жив, -сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його любовній ліриці, яка, проте, не втрачала своєї заземлено-реальної конкретності" [8, 13].
Ображайся на мене як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне. [23, 42]
Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Тому навіть безхитрісно-неприховане, аж ніяк не прикрашене художніми оздобами, зізнання звучить як поетичне одкровення. Він був такий у всьому.
Творчий шлях В.Симоненка, як і будь-якого талановитого письменника, був напруженим, сповненим щастя і болю. Він безупинно шукав свого єдиного слова, того, що найсокровенніше, найсправедливіше. "Йому було відворотне примітивно-бездумне ковзання по поверхні. А, як відомо, будь-яке заглиблення, особливо коли воно здійснюється людиною з гострим зором і серцем щирим, відкриває, оголює те, що називаємо звичайно пліснявою" [3, 13], Він мав велику мужність сперечатися, боротися за очищення, зокрема поезії. "Давайте менше сперечатися, - писав В.Симоненко, - якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього." [14, 34] "Ми живемо, - розмірковував поет, - в добу великих діянь, а отже, і в добу високої радості і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під носа пучечок чебрецю - до біса такий жалюгідний оптимізм!" [10, 160]. Він мав мужність говорити правду.
Поезія безплідна, як толока,
Усе завмерло, мов прийшла чума,
............................................................
Біля керма - запроданці, кастрати
Дрижать від жаху в немочі сліпій...
Коли б оту толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній! [28, 45]
В.Симоненко мав мужність ніколи не зраджувати своїх переконань і "ніколи не зраджував гострого слова бійця на скептичні репліки спостерігача" [14, 34].
Художня палітра його багатюща, він випробовує себе в різних жанрах. Поряд із творами громадянської та інтимної лірики (ці мотиви у нього часто гармонійно зливаються в однорідний поетичний сплав) з-під його пера виходять дошкульні сатиричні епіграфії і твори такого улюбленого народом жанру, як байка; він пише віршовані жарти й казки для дітей, зігріті теплим гумором, усмішкою, народним дотепом.
Сів Горобець і скаргу пише в суд:
"Від Солов'я життя мені немає -
Мої пісні, весь мій натхненний труд
Цвіріканням, бездара, називає!" [28, 157]
Василь Симоненко виявляє себе як критик, прозаїк і особливо виразно як сатирик. "Мішенню його їдких влучних стріл стає передусім конформізм, епідемія якого швидко поширювалася на багатьох земляків і не тільки з чиновників, а й з письменників, що ревниво заповзялися уславлювати нового вождя - М.С.Хрущова. Ознаки повернення епохи деспотизму були для Симоненка очевидними." [3, 13] Убивча сатира поета на негативні суспільні явища несподівана з огляду на його патріотичні вірші. Але це тільки на перший погляд. Хто вміє любити, той уміє ненавидіти.
Як поет В.Симоненко найповніше відкрився саме в посмертних книгах, які не встиг побачити, а може, навіть і завершити до кінця й підготувати до друку. Особливо це стосується збірки "Земне тяжіння" ("Молодь" 1964). Виходили книжки, які виявляли нові грані обдарування митця : збірка новел "Вино з троянд", казка "Цар Плаксій та Лоскотон", "Подорож у країну Навпаки", нарешті "Лебеді материнства", що зібрала краще з доробку поета. Та за всіма цими збірками стояла нікому невідома боротьба. Борня його поезій за право існування.
Цілих п'ятнадцять років забороняли видання його творів, - підготовлене видавництвом "Молодь". Вибране поета розсипали й по-живому шматували аж до 1981 року, коли з горем та інквізиторським редагуванням вийшли його "Лебеді материнства".
Богдан Горинь, згадуючи про своє знайомство з видатним поетом, писав, що Василь Симоненко боляче говорив про абсолютну неможливість надрукувати вірші з гострою суспільною проблематикою, а "поезія має силу, коли її читають, а щоб її читали, мусить бути надрукована, - згадує Б.Горинь слова, сказані В.Симоненком при одній із зустрічей. - Але в яку форму одягти думки, щоб вони обминули вила цензури, придирливої тепер до кожного рядка, і буквально до кожного слова?" [8, 3]. В.Симоненко розповідав, як шукав різних способів, удаючись до езопівської мови, щоб написати про те, що найбільше наболіло.
Одна з проблем, що дуже хвилювала поета, - свідома цілеспрямована русифікація України. На його очах проходило методичне руйнування української культури, гинула рідна мова. Глибоке усвідомлення, що на душу українського народу накинуто міцно сплетений шовіністичний зашморг, причиняло йому фізичний біль. Не менше мучило питання, як протидіяти, як зупинити смертельний процес. Всі ці болючі роздуми знайшли вияв у вірші, присвяченому курдам. В адресований "Курдському братові" вірш, В.Симоненко вклав усю пристрасть зболеного серця, у якому вже клекотіли громи:
Жиріє з крові змучених народів
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
