Темпи зростання суспільних фондів споживання у порівнянні з фондом розподілу по праці відносно звузили сферу трудових відносин, що складалися між працівником і державою. По-третє, і це головне, працівник був позбавлений економічної самостійності і реалізація його власного інтересу в цілому залежала від здійснення колективного та суспільного (а точніше – державного) інтересу. Все це і багато що інше, пов’язане з цим, не могло не викликати кризи моралі праці, слабку заінтересованість у результатах праці. Як наслідок націоналізації, колективізації і тотального одержавлення економіки склалися трудові відносини, функціонування яких до переходу до ринкового господарювання суперечили таким процесам світової економіки, як утвердження пріоритетності індивідуальних інтересів, домінуючої ролі праці та ліквідацію відчуження від власності.

При розвинутих відносинах привласнення в силу певної самостійності,  автономності, обособленості людини від суспільства, його суспільних осередків власність на робочу силу не може виступати інакше, ніж індивідуальна. При сучасному трудовому законодавстві, високій культурі населення і глибоких змінах в структурі виробництва, необхідність у привласненні робочої сили з боку власників засобів виробництва послаблюється і має тенденцію до зникнення. У таких напрямках повинні будуватися взаємовідносини між власниками засобів виробництва та власником робочої сили в Україні.

Еволюція приватної власності, що складає традиційну основу ринкової економіки, виразилася у перетворенні її у різні види соційованої приватної власності, перш за все акціонерної, а останнім часом у посиленні її деперсоніфікацїї, інституалізації та кооперації. Так, навіть найбільш розповсюджена із цих форм, акціонерна, не усуває відчуження праці від капіталу, і привласнення працівника обмежене його власністю на робочу силу, а не всією працею. Створюваний в акціонерному підприємстві ефект, джерелом якого є колективна продуктивна сила, зусилля сукупного працівника, не розподіляється між його творцями, за винятком дивіденда на акції.

Треба відзначити, що економічні перетворення в Україні пішли шляхом відродження приватної власності на робочу силу і найманої праці, характерних для приватно-підприємницького типу ринкової економіки. Але це відродження відбувається в процесі руйнування попередніх форм поєднання робочої сили із засобами виробництва, заснованими на державній власності на них, ліквідації гарантованості праці й захищеності, котрі забезпечувала держава. У процесі ринкового реформування соціалістична форма відчуження на засоби виробництва була змінена приватною та асоційовано-приватною формою, а праця, підпорядкована державі та номенклатурі – на найману працю. По суті, відбувся своєрідний “обмін” влади держави (номенклатури) над працівником на надання цій владі економічної свободи для привласнення державної власності небагатьма, що не має під собою ні економічних, ні правових основ. Така трансформація не могла позначитися позитивно на соціальному та економічному статусі працівника, на всьому зарплато-стимулюючому блоці і призвести до іншого результату тому, що в процесі її здійснення були проігноровани специфіка перетворюваної соціально-економічної реальності, закономірності загально-світового розвитку, пов’язані з подоланням найманої праці, возз’єднанням праці і власності, посиленням взаємозв’язку економічних і соціальних відносин, інерційністю багатьох потреб та інтересів, зі складністю і трудністю сприйняття нових цінностей та цільових установок.

Коли мова велася про еволюцію економічних поглядів на людину, було наголошено, що подальший процес суспільного виробництва все більш неможливий без руйнування традиційної системи найманої праці і поступового витіснення її працею працівника-власника, що володіє незрівнянно більш важливою трудовою мотивацією, заінтересованістю у творчій діяльності. Формування працівника-власника служить дієвою формою розв’язання протиріч між системою виробничих відносин, заснованих на найманій праці, відчуженні і сучасним рівнем розвитку продуктивних сил, все більше пов’язаних з науковоємними технологіями, підвищенням освітнього і професійного рівня працівника, всесторонньої реалізації його здібностей, інтелекту та посилюваної кооперації праці.

Становлення працівника-власника спрямоване на подолання суперечностей між концентрацією власності на капітал, яка досягла високого рівня, та позбавлення основної маси працівників можливості його отримати та примножити, подолання виникаючої у зв’язку з цим соціальної нерівності у суспільстві.

Економічна криза, яка триває в Україні, спад виробництва, зростання безробіття – все це об’єктивно призводить до зниження життєвого рівня населення. Матеріальне становище населення України у даний час настільки низьке, що поставило його у число найбідніших країн Європи.

Близько 60 % населення знаходиться за офіційно встановленою межею бідності. Чисельність злидарів (за рівнем середньодушового грошового доходу) за даними на початок 1997 року склала 11 млн.осіб (до злидарів відносяться громадяни з середньодушовим грошовим доходом менше, ніж 22,3 гривні). Разом з тим, приблизно 5 % населення України стають у ці важкі для країни роки все багатшими й багатшими. Про це свідчать показники наступної таблиці1.

Співвідношення між доходами більш заможного

І найбіднішого населення України в 1994-1996 р.р.

(разів)