Метод оцінки на підставі визначення собівартості кожної одиниці закуповуваних запасів - це облік їхнього руху по фактичній собівартості. Для використання цього методу необхідна фізична ідентифікація усіх вироблених закупівель товарно-матеріальних цінностей, що досить складно зробити в умовах великомасштабного виробництва. У зв'язку з цим даний метод, незважаючи на його точність, можуть застосовувати тільки ті фірми, що або виконують спеціальні замовлення на виробництво якої-небудь продукції. або роблять операції з порівняно невеликими втратами дорогих товарів (ювелірні вироби й автомобілі, деякі види меблів). Оцінка запасів по методу ФІФО заснована на припущенні, що запаси використовуються в тій же послідовності, у якій вони закуповуються підприємством, тобто запаси, що першими надходять у виробництво, повинні бути оцінені по собівартості перших у часі закупівель. Порядок оцінки не залежить від фактичної послідовності витрати матеріалів. При розрахунку застосовується формула:
В = З + П - К , де (3.4)
В - вартість витрачених матеріалів, З - залишок матеріалів на початок періоду, П - вартість матеріалів, що надійшли, за весь період, К - залишок матеріалу на кінець періоду.
Залишки матеріалів на кінець періоду оцінюються за ціною останньої закупівлі:
К = V * Ц , де (3.5)
V - кількість матеріалів на кінець звітного періоду в натуральному вимірі, Ц - ціна останньої закупівлі.
Метод ЛІФО дозволяє більш точно визначити собівартість реалізованої продукції і чистий прибуток від реалізації, однак змінює собівартість запасів на кінець періоду. Але на відміну від методу ФІФО, метод ЛІФО забезпечує ув'язування поточних доходів і витрат (принцип відповідності) і дозволяє згладити вплив інфляції. При росту цін прибуток, відбиваний підприємством у звітності, знижується. Усі приведені методи оцінки матеріально-виробничих запасів відповідають міжнародним стандартам обліку і звітності.
Прискорення обороту оборотних коштів дозволяє визволити значні суми і, таким чином, збільшити обсяг виробництва без додаткових фінансових ресурсів, а кошти, що вивільнилися, використовувати відповідно до потреб підприємства. Прискорення оборотності оборотних коштів є першочерговою задачею підприємств у сучасних умовах і досягається наступними шляхами.
На стадії створення виробничих запасів – впровадження економічно обґрунтованих норм запасу; наближення постачальників сировини, напівфабрикатів, що комплектують виробів і ін. до споживачів; широке використання прямих тривалих зв'язків; розширення складської системи матеріально-технічного забезпечення, а також оптової торгівлі матеріалами й устаткуванням; комплексна механізація й автоматизація вантажно-розвантажувальних робіт на складах.
На стадії незавершеного виробництва - прискорення науково-технічного прогресу (упровадження прогресивної техніки і технології, особливо безвідхідної і маловідходної, роботизованих комплексів, роторних ліній, хімізації виробництва); розвиток стандартизації, уніфікації, типізації; удосконалювання форм організації промислового виробництва, застосування більш дешевих конструкційних матеріалів; удосконалювання системи економічного стимулювання ощадливого використання сировинних і паливно-енергетичних ресурсів; збільшення питомої ваги продукції, що користується підвищеним попитом.
На стадії обігу - наближення споживачів продукції до її виготовлювачів; удосконалювання системи розрахунків; збільшення обсягу реалізованої продукції унаслідок виконання замовлень по прямих зв'язках, дострокового випуску продукції, виготовлення продукції з зекономлених матеріалів; ретельна і своєчасна добірка продукції, що відвантажується по партіях, асортименту, транзитній нормі, відвантаження в строгій відповідності з укладеними договорами.
3.2 Реструктуризація дебіторської заборгованості, як один з шляхів поліпшення фінансового стану підприємства
У політиці управління активами, а саме дебіторською заборгованістю одним із головних етапів розглядають процес її реструктуризації. Необхідність реструктуризації товарної дебіторської заборгованості може виникнути не лише у разі проведення внутрішньої фінансової санації підприємства-постачальника в час загрози банкрутства, а й при виявленні симптомів легкої кризи, пов'язаної із зниженням рівня абсолютної платоспроможності, виникненням постійної потреби у залученні додаткових позикових коштів для здійснення поточних платежів.
Хоч сьогодні термін "реструктуризація" став чи не найпопулярнішим в українському економічному лексиконі, необхідно дати роз'яснення з приводу його застосування щодо товарної дебіторської заборгованості.
Реструктуризація товарної дебіторської заборгованості підприємства є складовою процесу реструктуризації активів і може розглядатися як сукупність заходів, спрямованих на підвищення рівня її ліквідності та прибутковості.
Достатній рівень ліквідності товарної дебіторської заборгованості характеризується можливістю своєчасної (відповідно до термінів кредитної угоди) або дострокової трансформації у грошову форму без значних фінансових втрат. Підвишення рівня прибутковості товарної дебіторської заборгованості пов'язане із забезпеченням зростання доходів (збільшення обсягів реалізації, підвищення ціни реалізації, стягнення штрафних санкцій за несвоєчасні розрахунки) та зменшенням відносних витрат з її обслуговування.
Процес реструктуризації відрізняється від політики управління дебіторською заборгованістю непостійністю, необов'язковістю, але чіткою цілеспрямованістю. Потреба у зміні структури та обсягу товарної дебіторської заборгованості виникає внаслідок виявлення негативних змін у поточній платоспроможності підприємства-постачальника. Прийняття рішення щодо ліквідації відхилень залишається за фінансовим директором або власником і може бути пов'язане не одразу із дебіторською заборгованістю, а навпаки - з реструктуризацією поточних зобов'язань підприємства. При неможливості використання внутрішніх резервів підвищення рівня платоспроможності, пов'язаних із поточними зобов'язаннями, виникає потреба у реструктуризації товарної дебіторської заборгованості. Обов'язкова цілеспрямованість такого процесу пояснюється необхідністю обґрунтування ефективності форм та порядку проведення.
Проведення роботи з реструктуризації товарної дебіторської заборгованості підприємства потребує чітко визначеної послідовності дій.
На першому етапі власник або керівництво підприємства повинні усвідомити та оцінити наявні або можливі проблеми, зрозуміти необхідність їх розв'язання та виявити бажання зробити це за допомогою реструктуризації активів, в тому числі товарної дебіторської заборгованості.
Доведення до підлеглих прийнятих управлінських рішень щодо обсягу та структури товарної дебіторської заборгованості повинно супроводжуватися встановленням кінцевих результатів у кількісному вимірі, тобто цілей, яких необхідно досягти після завершення процесу реструктуризації дебіторської заборгованості.
Другий етап процесу реструктуризації товарної дебіторської заборгованості пов'язаний із призначенням відповідальної особи або керівника групи спеціалістів (залежно від розмірів підприємства та обсягів дебіторської заборгованості).
Третій етап - проведення поглибленого її дослідження. Основним завданням на цьому етапі є оцінка рівня й складу товарної дебіторської заборгованості підприємства, а також ефективності інвестованих у неї фінансових ресурсів.
Аналіз обсягів та питомої ваги у загальному обсязі окремих "вікових груп" заборгованості дає змогу наочно виявити гостроту проблеми погашення дебіторської заборгованості. Точний аналіз стану дебіторської заборгованості за окремими її видами може бути зроблено тільки шляхом визначення "віку" усіх рахунків дебіторів за книгами підприємства та класифікації їх за строками виникнення (наприклад: до 20 днів, до 40 днів, до 60 днів) — і далі шляхом порівняння цих строків з умовами кредитування за кожною угодою. За результатами такого порівняння необхідно зробити висновок щодо доцільності кредиту конкретному дебітору.
На четвертому етапі робіт і реструктуризації товарної дебіторської заборгованості розробляються окремо заходи щодо підвищення її ліквідності.
Основною метою фінансового аналізу є отримання невеликого числа ключових (найбільш інформативних) параметрів, що дають об’єктивну і точну картину фінансового становища підприємства, його прибутків і збитків, змін в структурі активів і пасивів, в розрахунках з дебіторами і кредиторами.
Фінансовий аналіз, як метод пізнання економічних процесів і явищ, займає важливе місце в системі управління підприємством.
Основними функціями фінансового аналізу є [13]:
- об’єктивна оцінка фінансового становища об’єкта аналізу;
- виявлення чинників і причин досягнутого стану;
- підготовка і обґрунтування управлінських рішень, що приймаються в області фінансів;
- виявлення і мобілізація резервів поліпшення фінансового становища діяльності.
Результати фінансового аналізу сприяють зростанню інформованості адміністрації підприємства інших користувачів економічної інформації (суб’єктів аналізу) про стан цікавлячих об'єктів.
Практика фінансового аналізу вже виробила основні правила читання (методику аналізу) фінансових звітів. Серед них можна виділити шість основних методів:
1. Горизонтальний (тимчасовий) аналіз – порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом.
2. Вертикальний (структурний) аналіз – визначення структури підсумкових фінансових показників з виявленням впливу кожної позиції звітності на результат загалом.
3. Трендовий аналіз – порівняння кожної позиції звітності з поряд попередніх періодів і визначення тренда, тобто основної тенденції динаміки показників, обчищеної від випадкових впливів і індивідуальних здібностей окремих періодів. З допомогою тренда формують можливі значення показників в майбутньому, а отже ведеться перспективний прогнозний аналіз.
4. Аналіз відносних показників (коефіцієнтів) – розрахунок відносин між окремими позиціями звіту або позиціями різних форм звітності, визначення взаємозв’язків показників
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
