Але мова зовсім не йде при цьому про створення чогось принципово нового. По образному виразу Куна, учені, що працюють у нормальній науці, постійно зайняті "наведенням порядку", тобто перевіркою й уточненням відомих фактів, а також збором нових фактів, у принципі передвіщених чи окреслених теорією. Хімік, наприклад, може бути зайнятий визначенням складу все нових і нових речовин, але саме поняття хімічного складу і способи його визначення вже задані парадигмою. Крім того, у рамках парадигми ніхто вже не сумнівається, що будь-яка речовина може бути охарактеризоване з цього погляду.

Таким чином, нормальна наука дуже швидко розвивається, накопичуючи величезну інформацію і досвід рішення задач. І розвивається вона при цьому не всупереч традиціям, а саме в силу своєї традиційності. Розумінням цього факту ми і зобов'язані Томасові Куну. Його з повним правом можна вважати засновником вчення про наукові традиції. Звичайно, на традиційність у роботі вченого і раніше звертали увагу, але Кун уперше зробив традиції центральним об'єктом розгляду при аналізі науки, додавши їм значення основного фактора, що конституює, у науковому розвитку.

Не важко бачити, що концепція Куна знаменує вже зовсім інше бачення науки в порівнянні з нормативним підходом Віденського кружка чи К. Поппера. У центрі уваги останніх - учений, що приймає рішення і виступає як визначальна і рушійна сила в розвитку науки. Наука тут фактично розглядається як продукт людської діяльності. Тому украй важливо відповісти на запитання: якими критеріями повинний керуватися вчений, до чого він повинний прагнути? У моделі Куна відбувається повна зміна ролей: тут уже наука в особі парадигми диктує ученому свою волю, виступаючи як деяка безлика сила, а вчений – це усього лише виразник вимог свого часу. Кун розкриває і природу науки як надособистісного явища: мова йде про традицію.

2.4 Труднощі і проблеми концепції Т. Куна

Концепція Т. Куна - це перша спроба побудувати модель науки як надособистісного явища. Куна цікавить не вчений і методи його роботи, а та програма, що нав'язує ученому свою волю, диктуючи йому, зокрема, і задачі,які він ставить, і методи, які він використовує. Вчений у рамках цієї моделі починає нагадувати шахову фігуру, що переміщується за визначеними правилами, включаючи й елементарні правила ходів, і принципи шахової тактики і стратегії.

Що нас не влаштовує в цій моделі? Причіпок може бути багато.

1. Кун не розкрив механізму наукових революцій, механізму формування нових програм, не проаналізував співвідношення таких явищ, як традиції і новації. Він і не міг цього зробити, тому що його концепція занадто синкретична для рішення подібного роду задач.

2. Програми, у яких працює вчений, Кун розуміє занадто сумарно і недиференційовано, що створює ілюзію великої відособленості різних наукових дисциплін. Однак усвідомлення всього різноманіття цих програм приводить, як ми бачили, до протилежних труднощів, до втрати чітких дисциплінарних границь.

3. Вчений у Куна жорстко запрограмований, і Кун усіляко підкреслює його парадигмальность. Однак, якщо програм досить багато, те вчений здобуває волю вибору, що, імовірно, повинне істотно змінити картину.

4. Модель Куна неспецифічна і не вирішує проблему демаркації, тому що очевидно, що парадигмальность присуща не тільки науці, але й іншим сферам культури і людської діяльності взагалі. Але рішення цієї проблеми потрібно,імовірно, шукати вже не на шляху формулювання нормативних вимог,пропонованих до чи діяльності її продуктам, а на шляху аналізу науки як цілого, як надособистісного утворення.

Подолання всіх зазначених труднощів припускає побудова більш багатої моделі науки.

3. Суперечка про наукову раціональність

Наука і наукове знання, що раніше вважалися знаряддями Благого і Морального Розуму, використовувалися в нашому столітті як засоби досягнення технологічної і військової переваги. Але експлуатувалися не тільки досягнення, але і добре ім'я науки. Примарні концепції і задуми виряджалися в тогу науковості, обтісування мас також велося від імені науки. Тому гносеологічна і методологічна проблема визначення меж науки і науковості набувала сенсу, що далеко виходить за рамки академічного інтересу. Установити ці границі - значило покласти (хоча б думкою) межі експансії ідеології, дати основу для її критики. Концепція "демаркації" К. Поппера,протипоставлена позитивістським (логико-эмпирицистским) програмам обґрунтування наукового знання, одержала широке визнання і лягла в основу "критичного раціоналізму". Узявши за зразок (парадигму) Велику Науку, "критичний раціоналізм" призвав направити силу людського інтелекту на критику всієї дійсності - усього, що існує в людині, суспільстві і природі. Для цієї сили не було нездоланних перешкод. Розум відкидає все зверх розумне, для нього немає недоторканних святинь, і навіть те, у що, здавалося б, "можна тільки вірити", піддано суду Розуму і чекає його вердикту. Але насамперед Розум направляє свою критичну міць на самого себе. Його судження, яким би статусом чи ступенем спільності вони не володіли, повинні бути піддані критиці (критичній перевірці, зіставленню з досвідом) як всяк і інші гіпотези, здогади, припущення. Таким чином, раціональність вважалась самокритикою Розуму, у якій останній виявляється і реалізується. Якщо раціональність знаходиться в критиці, то і критика повинна довести свою раціональність. Адже якщо навіть припустити, що існують абсолютні і безперечні критерії раціональності (тим самим виводячи їх з-під критики), то й у цьому випадку необхідною передумовою всякої раціональної дискусії є визнання всіма її учасниками цієї абсолютності і безперечності. Але таке можливо тільки, якщо учасники є раціоналістами.

Мета ученого, стверджує Кун, не істина (цей термін узагалі міг би в принципі бути виключений з описів наукової діяльності), а рішення концептуальних чи інструментальних "головоломок". Успіх винагороджується визнанням відповідного наукового співтовариства, думка людей, не включених у це співтовариство, узагалі не враховується чи враховується в незначній мері. Таким чином, питання про раціональність діяльності вченого вирішується в залежності від двох факторів: практичного успіху й оцінки цього успіху в колі однодумців. Тому, з одного боку, наукове співтовариство вкрай консервативне у своїх оцінках власної раціональності (тому що ця консервативність – умова єдності і спільності), з іншого боку - воно налаштоване майже завжди на повне заперечення "чужої" раціональності, що претендує на рішення тих же питань, над якими ламають голови члени даного співтовариства. Логічний аналіз ситуацій вибору може виявитися зовсім непридатний уже хоча б тому, що "парадигми" задають і свою власну логіку, а отже, у різних "парадигм"будуть і різні логіки. Замість горезвісної "Логіки наукового відкриття" (так в англійському варіанті називалася книга К. Поппера,) ми одержуємо"психологію дослідження", процесу, що охоплює і періоди "нормальної" науки, і "кризові" періоди. Саме психологія і соціологія покликані пояснювати, чому в "нормальні" періоди вчені завзято тримаються за прийняті ними теоретичні підстави рішення "головоломок", при цьому часто "жертвуючи пояснювальною силою" конкуруючих парадигм, іноді не звертаючи уваги навіть на виникаючі протиріччя між одержаними дослідними і поясненнями данними на підстав і засвоєних теоретичних догм, або намагаючись усунути ці протиріччя за рахунок "додаткових допущень" (гіпотез ad hoc), що не виводять за рамки "своєї парадигми", а в періоди "кризи" болісно шукають нові теоретичні"гештальти". Саме це і викликало рішучий протест К-Поппера. Адже згода з такою позицією, з його погляду, означало б ні мало, ні багато, як повну здачу позицій раціоналізму.

Кун дуже добре зрозумів, де знаходиться ахіллесова п'ята поп-періанського раціоналізму. Його критика і спрямована в це уразливе місце. Вона торкається двох центральних понять "критичного раціоналізму": поняття "істини" і поняття"раціональності". З поняттям "істини" у Поппера були складні відносини. З одного боку, він завжди називав себе "реалістом", тобто був упевнений, що наука досліджує реальні об'єкти і її судження - це більш-менш вірні здогадки про те, яка є реальність "насправді ". З іншого боку, він був упевнений у тому, що ніяке емпіричне судження не може претендувати на точний і повний збіг з цією самою реальністю. Зате можна гарантувати, що всяка пропозиція науки, що суперечить фактам, повинна бути відкинута як помилкова. Тому наука в точності знає, які її судження помилкові, але не може гарантувати остаточної істинності жодного зі своїх суджень. Але що таке факти, здатні спростувати будь-як теоретичну гіпотезу? Раніше багатьох Поппер зрозумів і визнав так звану "теоретичну навантаженість" фактів, тобто їхня залежність від теоретичного знання, що дозволяє не тільки відбирати ті спостереження, що у своїй сукупності дають опис "фактів", але і витлумачувати їх саме як дані факти, а не щось інше. Але тоді виходить, що в суперечці фактів і теоретичних гіпотез насправді на стороні фактів виступають інші теорії, які самі по собі також потребують емпіричної перевірки. І, отже, не факти судять теорію, а одні теорії судять інші, тобто має місце спор різних здогадів і гіпотез. Таким чином, усе наукове знання має можливий (гіпотетичний) характер. З цього випливає, що судження наук, про реальність, якимсь чином "причетні" до істини, але ніколи не можна остаточно установити ступінь цієї причетності. Тому для того, щоб не змішувати свою точку зору з позицією"наївного реалізму" (для який істинність судження - це збіг його змісту з реальністю як такий), Поппер придумав витончену логічну концепцію, що дозволяє встановлювати зміни "істинностного" змісту в наукових судженнях у міру їх експериментальної перевірки. "У науці (і тільки в науці), - підкреслює Поппер, - можна говорити про справжній прогрес: про те, що ми знаємо більше, ніж раніше". У цьому змісті зміна "концептуальних каркасів" чи фундаментальних теорій сприяє науковому прогресу, якщо вона дозволяє одержувати більш правдоподібні наукові судження і при цьому рятує від конфліктів з відомими фактами. От чому так важливі "наукові революції" - це ті випадки в історії науки, коли зміна фундаментальних основ здатна різко збільшити "запас істинності", що міститься в корпусі наукового знання. Правда, це зовсім не захищає від того, що судження, нині визнані істиними, завтра виявляться помилковими під тиском "фактів". Але в цьому доля науки - вона неспинно йде вперед, відкидаючи свої власні припущення, і висуваючи все нові, будучи упевнена, що таким способом тільки і можна здійснювати пізнання світу. Це мужній (можна сказати, стоїчний) ідеал науки. Звичайно,він може бути підданий (і багаторазово піддавався) критиці. У суперечці ідеалу і реальності жодна зі сторін не має вирішальної переваги: якщо реальна історія відрізняється від "раціонального" ходу подій, то або дійсністьне розумна, або дефектний розум, що претендує на те, щоб диктувати свої закони дійсності. Однак ідеал усе-таки більш значимий, чим реальність, що відхиляється від нього, тому що він виступає як орієнтир людського поводження, що вказує убік духовного росту і, отже, матеріального буття. Якщо люди вибирають цей орієнтир, вони здатні змінювати дійсність, додаючи їй подібність з Розумом. Але куновский образ науки і її історії пориває з цим ідеалом. Вирішальна роль у проголошенні вердикту - науково чи ненауково,раціонально чи нераціонально - приділяється "колективному суб'єкту". Науковий процес, як його розуміє Кун, полягає в тому, що "наукове співтовариство" бере участь у конкурентній боротьбі з іншими співтовариствами за право виступати від імені наукової раціональності, а також зазнає тиску Великого Соціуму, тобто всього соціально-культурного життя суспільства, у якому наукові коллективи складають невелику частину. Ясно, що "за спиною" попперовского і куновского образів науки і наукової раціональності стоять різні світоглядні установки, різні ставлення обох мислителів до культурного ідеалу. Людська розумність, за Поппером, - це тільки більш-менш "правдоподібне" відображення "істинної раціональності", що володіє самостійним і самоцінним буттям. Успішність людських, у тому числі пізнавальних, дій, знаходиться в прямої залежності від ступеня"правдоподібності" цього відображення. Людська розумність, по Куну, - це те, що належить людині і змінюється разом з нею. Для нього це не ідеал, а реалістична характеристика умов, у яких знаходяться як окремі індивіди, так і людські колективи. Ці умови такі, що людина зобов'язана, змушена постійно доводити свою раціональність не посиланнями на "чистий Розум", а успіхами своєї діяльності. Тому, досягаючи успіху, він вправі називати свою діяльність розумною, відстоюючи цей погляд перед обличчям конкуруючих з ним поглядів і представлень як про розумність, так і про успішність дій.

Висновок

Робота Т. Куна стала визначальним, по суті революційним кроком в нашому розумінні розвитку науки. І хоча книга породила багато дискусій та поставила і залишила невирішеними велику кількість запитань її значення важко переоцінити. Автор представляє цілісну концепцію розвитку науки, а не обмежується описом тих чи інших подій з історії науки. Ця концепція рішуче пориває з цілим рядом старих традицій в філософії науки. Він рішуче відкидає позитивізм - пануючу в з кінця XІX століття течію в філософії науки. На противагу позитивістській позиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму розвитку науки, тобто,власне кажучи, дослідження руху наукового знання. На відміну від широко розповсюдженого кумулятивістського погляду на науку, Кун не вважає, що наука розвивається по шляху нарощування знання. У його теорії нагромадження знань допускається лише на стадії нормальної науки.

Основною метою книги для Куна було: „ добитись зміни в сприйнятті та оцінці добре відомих усім фактів” і безперечну цю задачу автор виконав з честю. Кожна наукова революція змінює історичну перспективу для співтовариства, яке переживає цю революцію і відповідно впливає на структуру і напрямок подальших досліджень. Праця Т. Куна залишила великий простір для пошуків та розвитку не лише в царині філософії науки, дуже цікаво було б спробувати провести паралелі в інших галузях існування людського суспільства. Вона не є остаточною відповіддю на усі запитання, а швидше дороговказом нового перспективного напрямку розвитку.

Література

1. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. С англ../ Т. Кун.-М.:ООО „Издательство АСТ”: ЗАО НПП „Ермак”, 2003.

2. Поппер К. Нищета историцизма. М., „Путь”, 1995.

3. Поппер К. Логика и рост научного знания. Избранные работы М., Прогресс, 1983.

4. Лакатос И. Доказательства и опровержения. М., «Наука», 1967

5. Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология. - М., 1998

6. ²Философский Энциклопедический Словарь. М., Политиздат, 1987.²

7. ²Введение в философию. Учебник для вузов. М., Политиздат, 1989.²

8. Нарский И.С. Современная буржуазная философия: два ведущих течения начала 80-х годов ХХ века. М.: Мысль, 1983.

9. Мельвиль Ю.К. Пути буржуазной философии ХХ века. М.: Мысль, 1983.

10. Современная философия науки: знание, рациональность, ценности в трудах мыслителей запада. М.: Логос, 1996 г.

11. Современная западная философия: словарь. М.: Политиздат, 1991.

Страницы: 1, 2, 3