Кожну конкретну одиницю історичного процесу, що постає в усьому багатстві своїх визначень, в усій своїй самобутності й специфічності проявів загального, доцільно розглядати як етнічну культуру, котра вносить елемент своєрідності майже в усі свої компоненти, зокрема, і світогляд, що виступає головним компонентом у духовній культурі, її ядром. Під світоглядом мається на увазі похідний, структуротворчий принцип духовності, що пронизує всю культуру й визначає в ній міру її розвитку та консервації, річище її внутрішнього самовираження та поширення назовні.
Культурно-історичний тип світогляду виступає як систематизація, осмислення того аморфного, ледве помітного феномена, який цілком реально існує й може бути названий світосприйняттям епохи та культури. Світосприйняття несе в собі величезну кількість елементів суспільної психології, окремих емоцій, уривчастих уявлень, поглядів, бажань й реакцій на природний і соціальний світ.
В межах культури можуть співіснувати або протидіяти різноманітні варіанти світогляду, котрі, поза всякими суперечностями несуть в собі незгладимий слід спільності у відображенні рівня розвитку свого суспільства, його сильних і слабких сторін, переваження тих чи інших елементів усього соціально-економічного та духовного життя. Типи світоглядів, співвідносні в межах даної культури, створюють в усій різноманітності своїх проявів у філософії, політиці, праві, моралі, мистецтві, релігії суспільну ідеологію, котра має в кожному конкретному випадку національно-культурні особливості. Саме через світоглядні орієнтації етнічна культура впливає на формування відповідної їй моральної системи. І тому історично визначена система моралі перебуває в межах ширшої цілісності культури, котра передбачає в імперативній за своєю суттю формі специфічний тип зв’язку всіх своїх компонентів. Завдяки цьому забезпечується глибина, сутнісна єдність цієї культури.
Загальнокультурна «парадигма», або ядро культури (йдеться про особливий принцип зв’язку всіх її компонентів, що забезпечує сутнісні культурні реформи), будучи специфічним відображенням у духовній сфері особливостей структури й походження тієї чи іншої суспільної формації та її локально-історичних проявів, визначає в загальних і водночас важливих рисах парадигму моральної системи кожної даної епохи, кожного даного суспільства. Дана парадигма моралі закріплюється всім масивом етнічної культури. Моральні уявлення освячуються національними традиціями, що виступають як норми поведінки, оцінки відносин для мільйонів людей. Будь яка етнічна культура продукує той чи інший моральний ідеал, що постає підсумком усього розвитку культури конкретного етносу. Розмаїтість етнокультури демонструє високу цінність індивідуального морального досвіду кожного окремого етносу (цієї колективної особистості), оскільки без індивідуального осягнення істини не може бути віри в неї, а отже й учинку, опертого на її закони.
Кожний етнос мусить сам, у звершеннях своєї історії та культури, пройти власний шлях морального вдосконалення й віднайдення етнічної істини. Шлях цей вільний і неповторний, але з цієї причини мораль, створена на всі часи й для всіх народів, незастосовна ні до якого часу й ні до якого народу, бо уніфікація моралі, кодифікування її в абстрактно загальнообов’язкових формах, позбавляють мораль її власне людського, особистісного значення, перетворюючи етнічні норми на чужу репресивно ворожу етносові силу. Мораль кожної історичної епохи й кожного конкретного суспільства не зводиться до простого механічного конгломерату різних елементів (норм, цінностей, принципів), а виступає системним об’єктом, зі своєю специфічною структурою, що забезпечує внутрішню єдність системи. В межах культури моральна система покликана виконувати поряд із традиційними й такі функції, як трансляція морального досвіду попередніх поколінь, перетворення власних структурних компонентів і типу їхньої супідрядності як відображення соціально-економічних перетворень у розвитку суспільства; приведення традицій і актів творчості в своїх межах до збалансованого співвідношення на основі загального характеру функціонування даної формації. Поза трансляцією морального досвіду попередніх поколінь виникає питання й про доцільність наявності загальнокультурного принципу спадкоємності, що пронизує собою всі складові цілої етнічної культури. Без перетворення своїх структурних компонентів під дією мінливих національно-історичних реалій моральна система з живого соціального організму, що має забезпечувати особливу регулятивну функцію, перетворюється на мертву догму, котра перешкоджає поступальному розвитку суспільства. Відсутність збалансованості між традицією й творчістю в межах моральної системи спричиняє або її крах унаслідок безконтрольного превалювання інноваційних процесів, що ставить питання про виникнення нової моральної системи, або, якщо безроздільно превалюють традиції, пережитковим існуванням даної форми моралі, що знов-таки загрожує їх загибеллю в історичній перспективі. Орієнтація моральної системи на переважне збереження або ж на переважну творчу перебудову свого змісту залежить від характеру світоглядних орієнтацій суспільства, особистостей тієї чи іншої епохи.
Осмислюючи нову суспільну дійсність, вчені досліджують основні підходи до розуміння нації як з позиції етногенезу, так і в контексті політичної нації, особливості національної ідентифікації українців впродовж історичного розвитку та в просторовому вимірі – в різних регіонах України.
Українське культурне життя упродовж століть не було достатньо усамостійнене, а значна частина українців перебувала поза Україною. У ситуації такої духовної межовості навіть мова не може бути абсолютним критерієм приналежності людини до певної нації. Таким критерієм, на думку Д.Чижевського, стають національні особливості, що виявляються в думанні. Дійсно, мова виконує багато функцій в житті людства. І перш за все виділяють комунікативну функцію, коли мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Засобом спілкування вона є для тих, хто нею володіє. «Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнена в межах певної суспільності. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших краях».
В коло життєвих інтересів певного народу були включені об’єкти дійсності, які мало важили для іншого, або й зовсім були йому невідомі. Будь-який елемент дійсності, освоєний в процесі людської діяльності, стаючи елементом певної культури, набуває значення для окремої соціальної спільноти, а також окремої особи. Ці відмінності знаходять відображення у мові, як засоби ідентифікації для тих, хто володіє нею. Втрата мови веде до зникнення її носія – певної спільноти, нації, етносу. Втрачаються ті ціннісні орієнтири, які були вистраждані й набуті етносом в ході його історії. Особі, яка не ідентифікує себе як представника певної спільноти, загрожує становище людини без роду й племені, що до деякої міри синонімічно людині без ідеалів, поглядів, моралі. Кожна людина має свій власний погляд на життя, але світогляд особи не виникає на порожньому місці. Він виростає на певному культурному підґрунті і в значній мірі детермінується останнім. Це підґрунтя – картина світу етносу, яка виражається за допомогою живої мови.
Картина світу є тією спільною світоглядною базою, без якої не може здійснюватись спілкування і взаєморозуміння членів спільноти, а відповідно не може бути і мови про існування окремої самобутньої спільності – народу або етносу. Ця компонента світобачення людини сприяє тісному зв’язку знань і поведінки людей у суспільстві. Вона має характерну тенденцію до уніфікації плюралістичних образів реальності і прагнення до гомогенного бачення дійсності. На такому поєднаному баченні дійсності ґрунтуються ті специфічні світоглядні ідеали, які притаманні окремому народу як індивідуальності серед інших народів світу. Орієнтуючись на ці ідеали, людська спільнота творить окрему самобутню культуру, в якій знаходить своє самовираження її індивідуальність.
Нині, коли наша держава стає на шлях творення громадського суспільства, виникає неодмінна потреба формування в її громадян нового демократичного світогляду, виховання почуття національної і громадянської гідності, самоповаги. Розв’язання таких завдань неможливе без з’ясування взаємозв’язку національної культури та ціннісного світу особистості. Сьогодні треба не протиставляти національне й загальнолюдське, а шукати їх раціонального взаємозв’язку. Націю необхідно трактувати як проміжну ланку між особистістю і людством.
Вільний національно-культурний розвиток кожного народу можливий лише за умов здобуття національної суверенної держави, і в рідкісних винятках – при гарантованій національній автономії, що пов’язує теоретичне дослідження української еміграції з демократичними цінностями світової суспільної думки.
Література
1. Michalik M. Swiadomos spo1eczna. – Warszawa, 1985.- s. 14.
2. Кисель М.А. Метаморфозы культуры // Из истории философского наследия древнего Средиземноморья. – М., 1989. – ч.1.– С.3.
3. Титаренко А.И. Антиидеи: опыт социально-этического анализа. М.: Мысль 1984.
4. Бромлей Ю.В.Этнознаковые функции культуры. – М.: Наука 1991.
5. Павленко Ю.В. Етнос та соціодинаміка національної культури // Онтотлогічні проблеми культури. – К., 1994.
6. Барг М.А. Эпохи и идеи: становление историзма. – М.: Мисль,1987.
7. Межуев В.М. Проблемы философии культуры: опыт историко-материалистического анализа. – М.: Мисль, 1984.
8. Козловский В.П. Культурно-исторические традиции и мировоззрение личности // Мировоззренческая культура личности. – К., 1986. – С.248.
9. Гердер И. Идеи к философии истории человечества. – М., 1977.
10. Козловский В.П. Культурно-исторические традиции и мировоззрение личности // Мировоззренческая культура личности. – К., 1986. – С.251
11. Байбурин А. Ритуал в системе знаковых средств культуры // Этнознаковые функции культуры. – М., 1991. – С.26.
12. Гумилев Л. География этноса в исторический период. – Л., 1990. – С.142.
13. Факоте Д. Ограбление будущего. Размышление о новой форме эксплуатации // Иностр. лит-ра. – 1988. – №5. – С. 188-203; №6. – С. 195-213.
14. Попович М.В. Національна культура: культура нації. – К., 1991. – С.61.
Страницы: 1, 2, 3
