Для кожної історичної епохи характерні традиції з певною соціокультурною матрицею. Циклічність соціокультурного історичного процесу пов’язана зі зміною певних історичних епох, припускає і циклічність традицій з відповідною матрицею. Соціокультурна матриця традиції, як стверджують дослідники, зазнає певних змін, але інваріант традиції зберігається.
Неперервність традиційної спадщини, згідно з Гердером, можлива лише «завдяки прагненню стати особистістю, яке продовжується ціле життя. Лише через особистісне культивування традиційного досвіду «ми говоримо про виховання людського роду», кожна людина лише завдяки вихованню стає людиною, а весь людський рід існує лише у сплетінні індивідів».
Як зазначає В.П. Козловський, кожна національна культура виробляє свій духовний досвід, , який складає умови спадкоємності поколінь, умови поступового складання культурних традицій. Для соціуму традиція виступає завдяки історичній пам’яті, що акумулювалася в ній, досвіду людства. Традиції в умовах зміни соціальних орієнтирів забезпечують в соціокультурному історичному процесі передусім тривкість соціуму. Традиція несе в собі не лише інформацію про минулий досвід людства, вона органічно включає в себе й ідеал. Саме ідеал, втілений у традиції, якщо він відповідає тенденціям суспільного розвитку, може перетворити традицію на життєво необхідний елемент соціуму, що дозволить подолати його нестабільність і нестійкість.
В умовах зміни соціальних орієнтирів співвідношення між великою і локальною традицією характеризується зростанням частки останньої в колі традиції, що актуалізувалась. У кризові, переломні епохи насамперед редистрибуція традиції відчуває на собі наслідки соціальної мобільності, порушень суспільних зв’язків, що раніше існували. Як результат – інтенсивність редистрибуції падає, традиція здійснює свою роль, що зв’язує й інтеґрує суспільство шляхом реципрокації (повернення). Саме на рівні локальних традицій відбувається основна течія збереження, передачі й поновлення історичного досвіду соціуму.
Примітною рисою філософії нашої епохи є звернення до проблем людини в контексті повсякденного буття, її категорії обумовлені не тільки філософською традицією, а й життям, його реальними проблемами. Наш час покликав до життя такі філософські напрями, як феноменологія, екзистенціалізм, «філософія життя», персоналізм, в яких були докорінно переглянуті сама позиція розуму, що пізнає проблему людини, погляди на історію. Останнє має важливе методологічне значення для вироблення цільної концепції етногенезу людського суспільства.
Аналізуючи «фундаментальні конституції» існування, Гайдеґґер показує, що визначальним є співвідношення людини зі світом. Звичайна повсякденність «буття в світі» складає основну структуру людського існування. Пізнання є «модус буття існування як буття в світі», пізнавальне відношення похідне від первинного практичного відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу постає в цьому випадку як сума умінь, спеціалізованих навичок. До нього також входять моральні, правові норми, звичаї, які об’єктивуються в зовнішній діяльності людини, що збігається з її соціальною поведінкою.
Структура життєвого досвіду включає в себе механізм допредикативних, нерефлексованих рівнів людського досвіду, тобто ті рівні людського буття, в яких здійснюється надання світу людського смислу. Життєвий досвід – це розуміння природних та суспільних умов, способів відтворення буття людей, яке є реальним процесом їх життя. Для окремої людини їх значимість полягає не в співвіднесенні з тією або іншою системою знань, догматами ідеологічної концепції, а з реальними потребами відтворення життя.
За А. Байбуріним, важливе місце в етнічній ідентифікації займає ритуал як особлива програма поведінки. Його принципом є незмінність, одноманітність і обов’язковість поведінки для всіх членів колективу. Жорсткість програми забезпечує успішне проходження найбільш небезпечних точок сценарію життя. Колектив переборює небезпеку максимально згуртованим і за єдиним для всіх рецептом поведінки [10]. Обряди, звичаї, норми поведінки, етикет мають свій соціально-відтворювальний смисл. Внаслідок низької виробничої сили трудова діяльність не мала свого особливого визначення в системі семіотичних зв’язків первісних спільностей і розглядалась в загальному контексті етногенезу.
В епоху розпаду первісного суспільства домінуючою орієнтацією системи символічних позначень стає фіксація і опосередкування перш за все виробничих відносин, як між людьми, так і між продуктами їх діяльності. Це веде до виникнення проблеми єдиного смислового значення багатоаспектної і різнопланової життєдіяльності, яка формується за допомогою обмеженої системи символічних засобів. Засвоєння людської культури суспільства здійснюється двома шляхами: вербальної передачі досвіду і через маніпуляцію створеними даним суспільством артефактами.
Але, як засвідчує М.Т. Степико, етнічна система, в якій людина не є об’єктом історичної дії, з часом втрачає стимули свого саморозвитку або приречена на загибель внаслідок агресивності інших етносів (що і відбувалось в історії не раз), або значно уповільнює свою еволюцію внаслідок консервації відносин, що склались.
Виділяють і такий шлях етногенезу, котрий обумовлений прогресом виробничих сил, орієнтований на людину як вищу самоцінність. Епоха Відродження у країнах Західної Європи, послідовно реалізувала цей принцип, однак акцент на розвиток індивідуальності означав тим самим послаблення етнічних взаємозв’язків. Л. Гумильов цю фазу етногенезу називає виродженням. Цей період характеризується зародженням машинного виробництва, суб’єктом якого є уже не представник того чи іншого етносу, а працівник в структурі трудового колективу. Розподіл функціональних ролей здійснюється уже на рівні не етнічної спільності, а підприємництва, і це обумовлено предметом праці, її засобами. В умовах машинного виробництва виникає нова історична спільність людей – нація. З цього витікає така закономірність, що з ускладненням соціальної структури суспільства етнічні зв’язки ослаблюються, на їх місце приходять соціальні.
Етнічна, національна визначеність трудової діяльності в умовах машинного виробництва існує як ступінь досконалості технологій, системи машин, організації праці. Саме М.О.Бердяєв зауважив, що великі технічні винаходи завжди мають національний характер і не національне лише технічне використання великих винаходів, які легко засвоюються усіма народами.
Машинне виробництво створило матеріальні передумови для переходу людства на вищий ступінь етногенезу, який характеризується відношенням «індивід – етнос». Відомий американський економіст Т.Шульц довів, що зростання національного доходу в економіці сучасних країн вирішальною мірою залежить від об’єкту капітальних вкладень в примноження людських знань і професійної майстерності. Сюди входять витрати на загальну та вищу освіту, навчання без відриву від виробництва, охорону здоров’я, господарську інформацію і міграцію людей. Шульц запропонував ставитись до людини як до багатства, яке можна збільшити за допомогою капіталовкладень, і довів, що продуктивність, ефективність, окупність таких капіталовкладень суттєво вища, ніж звичайних позалюдських.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед нами стоїть завдання консолідації нації з метою реалізації політичних, економічних і соціальних реформ. А цей процес неможливий без відродження і формування духовності нації, національної свідомості й самосвідомості. Саме під впливом історичної пам’яті відбувається процес «соціального наслідування», у результаті якого зберігаються найбільш суттєві соціально-психологічні характеристики, завдяки яким нація зберігає себе. На етапі самовизначення кожна нація повинна усвідомити сама себе, свої інтереси, потреби, своє місце в світі, тобто сформувати свій національний світогляд.
З цієї точки зору, зазначає М. Степико, національна ідея є реакцією самозбереження суспільності як середовища існування і розвитку індивідів. А моральність трудової діяльності повинна стати атрибутивною її характеристикою через усвідомлення людиною сутності зв’язку з потребами своєї спільности. В країнах, де забезпечена взаємообумовленість розвитку відношення індивід – етнос, такі поняття виробничої діяльності, як брак, прогульники і т.д., не мають свідомого визначення, оскільки діяльність осягає собою як всіх, так і кожного через реалізацію їх потреб. У країнах Заходу традиції, психологічні стереотипи органічно включені в трудовий процес, є основою його технології і особливо організації виробництва.
Людська культура існувала завжди і не може існувати інакше як сукупність етнічних культур. І все загальнолюдське, всезагальні моменти в ній, чи то сфера економіки, соціальних стосунків, духовного життя, науки, мистецтва, традицій виникають не десь поза простором та часом, а саме в процесі функціонування та розвитку тих чи інших етнічних культур. «Вселюдське, як не дивно, яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно-специфічне: якщо воно – справжній здобуток культури, а не підробка, не повторення, то рано чи пізно цей продукт творчості нації стає надбанням інших, оцінюється як національний внесок у міжнародний культурний фонд». І це стосується усіх сфер людської життєдіяльності, усіх загальнолюдських цінностей.
До однієї з найхарактерніших рис етнічної культури (це визначення, на наш погляд, точніше, оскільки не всі людські соціально-історичні спільності розвивалися до рівня нації, багато їх досі перебувають на стадії народності, племені) слід віднести її самобутність, тобто ту сукупність рис духовного й матеріального життя, яке історично складалося й іманентне конкретній людській спільності. Характерною рисою даного феномена виступає цілісність – підпорядкування всіх елементів культури (права, моралі, релігії, мистецтва, філософії й багатьох інших) єдиним законам функціонування людських спільнот і їхнього духовного життя. В конкретному етнічному середовищі таке підпорядкування набуває свого власного самобутнього вираження. Для специфічної структури етнічної культури характерний особливий тип супідрядності її елементів: висунення якихось із них на перший план або, навпаки, невисокий їхній статус у межах системи, наприклад гіпертрофована роль релігії в ряді культур арабо-мусульманського регіону.
Диференціація між різними етнічними культурами може відбуватися й на основі дуже суттєвих формаційних розходжень, і на рівні розходжень локальних типів культури. Країнам, які належать до однієї суспільної формації, притаманний значний спектр розходжень і в сфері матеріального виробництва, і в політичній організації, і в сфері духовного життя.
Навіть побіжний погляд на реалії тих суспільств, які традиційно відносять до рабовласницької формації (Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Китай, Стародавня Індія), дає уявлення про різноманітність усіх сторін їхнього буття. Причому ця диференційованість настільки вражаюча, що виникає у деяких істориків прагнення до перегляду сталих класифікаційних принципів. Проте це не стільки викликане необхідністю, скільки пов’язане з труднощами поєднання історичного і логічного підходів і дослідженні конкретного суспільства.
Страницы: 1, 2, 3
