На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізаціївдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вониписали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого*покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризаціїтворів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.
Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, ІванДзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, щокультурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпіннямспостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментуватиз різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цьогонового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лишевідкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм інадмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоділюди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того жнова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,особливо серед молодої інтелігенції.
5. Реакція.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себегрупу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити«незрілі елементи» в українській літературній громаді.
Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців протикульту особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більшетого, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьбиз усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».
Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них бувтрактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталінапропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькізв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський -- русофіл зі схильностя-ми психопата.
Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.
Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ таекспериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор ідраконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовануна передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,де сталінізм сягнув найжахливіших форм.
Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і -- що не менш важливо -- які не від-булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативиякої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, якправило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістатиосвіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилисяарешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячікультури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічногозначення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду нажахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-вого багатообіцяючого покоління діячів культури.
Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянськогоспособу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, щодозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.
6. Суспільні зміни.
У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягомцього десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55% , тобтобільшість із них стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до2000 р. понад 70% українців проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидкаурбанізація є вже протягом багатьох поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише певний час для того, щоб вона захопила й українців. Оскільки населення Українизавжди вважалося здебільшого аграрним, а культура, ментальність і національна сві-домість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію цього суспільствахліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво-ренням.
Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Пере-дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якійкраїні: ширші можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманіт-ність форм відпочинку, зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українціву містах, цих столітніх твердинях неукраїнського населення, нарешті постали україн-ські більшості. Й традиційна дихотомія між українським селом і російським (поль-ським, єврейським) містом начебто почала стиратися.
Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурх-ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в1970 р. урбанізація досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та За-хідній Європі; тим часом на Україні вона розгорталася із швидкістю, що наближа-лася до темпів урбанізації у Східній та Південній Європі. До того ж на Україні урба-нізація географічне не збалансована й зосереджується насамперед у східних інтен-сивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій, Луганській, Дніпропетров-ській і Запорізькій областях. Проте останнім часом з'явилися ознаки сповільненняурбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні. Визначнимлишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста українськийселянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється ниніна вимираючий вид.
Це явище, крім соціального, має надзвичайне ідеологічне значення. Зі зменшен-ням ролі селянина в українському суспільстві став занепадати популізм -- цей на-ріжний камінь українських ідеологій XIX й початку XX ст. Можна навіть стверджу-вати, що поняття народу в його традиційному розумінні, тобто бідних, пригніченихселянських мас. уже не займає центрального місця у політичному мисленні укра-їнців.
Економіка. Економіка України тісно пов'язана з господарством усього Радян-ського Союзу і характеризується досить високим рівнем розвитку. Україна має вели-кі природні ресурси, а також сильний сільськогосподарський сектор і промисловийпотенціал. Як вона виглядає порівняно з рештою Радянського Союзу? Передусімвона орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз уцілому. Промисловий потенціал України дещо менший від середнього показника поСРСР через великий дисбаланс між високоіндустріалізованими областями й значноменше розвиненими західними регіонами.
На українську промисловість припадає вагома частина промислового виробни-цтва Радянського Союзу (17 %). Україна є також важливим індустріальним регіо-ном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 % усієї радянської сталі, 34 %вугілля, 51 "/ц чавуну, Україна за своїм валовим національним продуктом дорівню-ється до Італії. Радянські вчені полюбляють указувати, що у 1972 р. за обсягом про-мислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно,українська промисловість знала і піднесення, й спади. В період буму 50-х -- по-чатку 60-х років, коли темпи зростання складали неймовірних 10 °о н^ рік. вонаперевищувала загальносоюзні показники; проте в 70-х і 80-х роках, коли ці темпивпали до 2--3 °о на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середньогопо Союзу. Великою мірою це сповільнення пов'язане з застарілими й неефективнимиметалургійними заводами, розташованими на Україні,-- щось подібне мало місцеу промислових зонах Америки та Західної Європи.
Страницы: 1, 2, 3, 4
