Однак у низових структурах усе частіше лунали вимоги переходу до збройного спротиву окупантам. Зрештою, в окремих регіонах України почали самочинно організовуватися озброєні загони, які діяли самі по собі і в різних формах. Так, на північно-західних українських землях із метою оборони від грабіжницьких нападів німецьких військ, польської поліції і радянських партизан була розгорнута мережа самооборонних кущових відділів від роя до чоти на село, які почали вести розгорнуту боротьбу проти окупантів, ліквідовували жандармів і поліцаїв, вряди-годи нападали й на каральні німецькі загони [66, с.11]. Окрім того, виникало й чимало різних за чисельністю озброєних формувань, а це призвело до того, що на початках цієї боротьби в таборі українських національно-визвольних сил панували хаос і отаманщина. Чисельні партизанські загони об'єднувалися, розпадалися, ворогували між собою, вели переговори, підписували декларації і меморандуми. Треба було покінчити з такою ситуацією і об'єднати усі партизанські загони в єдину армію. Здійснити це могла лише така організаційно могутня, авторитетна сила, як ОУН (б).
До того ж, члени ОУН розуміли потребу створення власних збройних сил і виходили при цьому з вчення М. Грушевського, який твердив, що "демократична держава повинна мати демократичну армію, а громадянству такої держави необхідно дбати про те, щоб її склад завжди був готовий навіть віддати своє життя в ім'я сповнення найвищого громадянського обов'язку - захисту своєї Вітчизни" [67, с.173-174].
Очевидно саме виходячи з того, у вересні 1942 р. провід ОУН (б) під керівництвом Миколи Лебедя (Максима Рубана) розпочав створювати мобільні збройні відділи розмірами сотень для постійної допомоги місцевим сільським боївкам (СКВ). Першу таку сотню зорганізував військовий референт Крайового проводу ОУН Сергій Качинський - "Остап" у жовтні 1942 р. у Дивинському лісі на Берестейщині. У листопаді цього ж року другу сотню організував поблизу Луцька пор. Іван Перегійняк, а згодом виникли й інші сотні УПА [68, с.15]. Окрім того, ще з 1941 р. на Волині і Поліссі існували збройні відділи під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця, які отримали назву "Поліська Січ". Загони цієї Січі проводили воєнні операції проти німців, однак, з лютого 1942 р. змушені були перейти в підпілля, хоча й там не припинили чинити збройного опору окупантам і водночас розширювали як терени своєї діяльності, так і самі зростали чисельно [69, с.75].
Зрештою, ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України [70, с.6]. Так, із березня 1942 р. у Дніпропетровську базувався потужний Південнокрайовий провід ОУН, який поширював свій вплив на Запорізьку, Дніпропетровську, Харківську, Херсонську і Миколаївську області, на Донбас, Крим і Кубань. Його активісти старанно працювали з кадрами, тримали під контролем їхню розстановку, намагались робити все, щоб представники ОУН працювали у найвпливовіших органах влади тощо. Коли ж до міста підходила Червона армія, з Центрального Проводу дніпропетровським оунівцям надійшла директива вливатись в УПА або залишатись у підпіллі й протидіяти Радам. Тоді ж в області почали створюватись склади боєприпасів - на той випадок, що оунівцям довелося б вступити у відкриту сутичку з представниками неприйнятої націоналістами московсько-радянської системи [71]. Тому можна стверджувати, що з перших днів свого зародження УПА мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало з політичної програми ОУН - боротьби за відновлення Самостійної Соборної Української Держави. І ця мета поєднала в рядах УПА, окрім членів ОУН, вояків УНР, бійців і командирів Червоної армії, які виривалися з німецького полону, представників різних національностей більшовицької імперії: 20 % повстанців УПА становили росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці та ін. [72, с.177].
Щодо соціально-класової приналежності учасників УПА, то про це, наприклад, свідчать матеріали судових процесів, які відбувалися в Станіславській області над 416 учасниками ОУН і УПА: 28 з них були вихідці з сімей куркулів, 150 осіб - із середняків, біля 30 - бідняки [73, с.87]
Тому саме з організації першого загону, сформованого С. Качинським 14 жовтня 1942 р. у день Покрови Святої Богородиці - покровительки Війська Запорізького - почалася боротьба проти отаманщини і об'єднання усіх партизанських загонів під проводом ОУН (б), а день 14 жовтня визнано згодом днем створення Української Повстанської Армії (УПА).
У грудні 1942 р., після ув'язнення німцями начальника крайового військового штабу Д. Грицая, військовим референтом Проводу ОУН став сотник Роман Шухевич. Незабаром (лютий, 1943 р.) відбулася Третя конференція ОУН, після якої Провід ОУН призначив командиром УПА Полісся і Волині, Крайового провідника ОУН Дмитра Клячківського - Клима Савура, а шефом штабу УПА сот. Василя Сидора - Вишитого - Шелеста. У травні 1943 р. сот. Роман Шухевич замінив Лебедя на посту провідника ОУН і негайно розширив Крайовий Штаб ОУН до розмірів Головного Військового Штабу (ГВШ), який сам і очолив. ГВШ ОУН був зорганізований на такій основі, як і державні військові штаби з відділами пропаганди, розвідки, організаційно-мобілізаційним, політично-виховним [74]. З цього часу організаційно-військова структура УПА вважається завершеною [75, с.24].
Наближення кінця війни створювало на українських землях нову політичну ситуацію. Події на фронті вимагали формування єдиного політичного керівництва збройною боротьбою на фронті і в тилу. За цих умов влітку 1943 р. відбувся Надзвичайний Збір ОУН, який визначив такі програмні вимоги, як право кожного народу на створення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода друку, совісті та світогляду. Було також підкреслено, що ОУН бореться проти імперіалізму як СРСР, так і Німеччини й ще раз чітко задекларовано, що мета ОУН - створення Української Самостійної Соборної Держави [76, с.17].
Відповідно до рішень Збору командувач УПА Клим Савур віддав наказ про встановлення Повстанської адміністрації: "Терени України під оглядом адміністративним діляться на 1) села й міста; 2) райони; 3) повіти (округи); 4) області… Органами адміністративної влади є 1) у селі: а) сільська рада; б) сільська управа; 2) місті: а) міська рада; б) міська управа; 3) у районі - районова рада; районова управа; у повіті - а) повітова (окружна) рада; б) обласна управа [77, с.3]
Водночас УПА збільшувала масштаби боротьби як проти більшовиків, так і проти німців. Однак у міру того, як в Україні слабнула міць німецького війська, головний удар спрямовувався проти більшовицьких загарбників, які у 1945 р. у західних областях зосередили сотні загонів НКВС, десятки полків Червоної армії, сотні провокаторів та спецагентів [78, с.614-646]. Гинули повстанці, провідники, але УПА не здавалася. Межевою датою в боротьбі УПА стала загибель головного командира генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) 5 березня 1950 р. біля Львова, арешт у 1954 р. його наступника Василя Кука ("Коваля"), але повстанці і далі тримали в напрузі окупанта, хоча і їхні сили танули. Тому в червні 1950 р. Конференція Проводу прийняла рішення про децентралізацію, тобто перетворення УПА на невеликі збройні відділи. Ці переорганізовані осередки УПА ще до початку 60-х років чинили опір загарбникам. Звичайно, без всенародної підтримки проти такого гіганта, як СРСР, повстанці стільки часу не вистояли б.
Отже, Л. Шанковський цілком слушно зазначав, що "УПА - це неминуча ланка в історичному ланцюгу подій, закономірний етап у житті українського народу…" [79, с.486]. УПА не була якимось штучним витвором, а виникла з волі народу як єдиноправний власник славних традицій збройної боротьби козацької демократичної республіки, визвольних змагань 1917-1921 рр., на які вона опиралася у своїй боротьбі за Незалежну Соборну Самостійну Українську Державу. Її кадри формувалися на основі ідеології ОУН, із найсвідоміших патріотів-українців та представників інших національностей. Виникла УПА без будь-якої допомоги чи підтримки ззовні, тобто її створив сам український народ для захисту своїх національних і економічних інтересів, тому й підтримували її усі верстви української нації і тому такою вона була міцною.
Література:
1. Регіональні умови формування системи української преси під чужоземним гнітом// Крупський І.В. Нац. - патріотична журналістика України. Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.).-Львів: Світ, 1995.- С.7-8
2. Головацький І. Микола Міхновський та Євген Коновалець // Воля і Батьківщина: Український часопис. - Львів. - 2000. - № 1. - С. 27.
3. Химиця Н. Позиція українських самостійників щодо створення національних збройних сил // Вісник ДУ "Львівська політехніка": Вісник українознавства. - № 309. - Львів: Вид-во "ДУ "Львівська політехніка", 1995.- С.17
4. Купріянович Г. Український національний рух на Холмщині та Південному Підляшші в 1920-ті роки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Збірник на пошану професора Юрія Сливки. - Зб. наук. праць Ін-ту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. - Вип. 7. - Львів, 2000. - С. 357.
5. Р.VІІ. Україна між двома світовими війнами (1918 - 1939) // Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С.106
6. Політичні режими на українських землях у 20-30 роки ХХ ст. / /Політична історія України: Посібник для студентів вищих навч. закладів / За ред В. І. Танцюри. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - С. 328
7. З меморіалу наукового товариства ім. Т.Шевченка проти заборони кураторією львівського шкільного округу вживати в українських приватних гімназіях слів "Україна", "український" // Історія Львова в документах і матеріалах: Зб. док. і матер / Упор. У. Єдлінська, Я. Ісаєвич, О. Купчинський та ін. - Київ: "Наукова думка", 1986. -" С.181-182
8. Міжвоєнна доба // Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) . - Івано-Франківськ, без назви видавництва, 1993. - С.154-155
9. Коваль В. С. За що і з ким боролися ОУН - УПА // Україна ХХ ст. Проблеми національного виродження / Зб. наук. праць. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 91.
10. Період посилення політичного терору московсько-більшовицьких окупантів і масового фізичного винищування мирної людності України (1929-1941) // Соловей Д. Голгота України. - Дрогобич: "Відродження", 1993. -С.213.
11. Україна між двома світовими війнами //Фреїшин-Чировський М. Нарис політичної історії України. - Львів, без зазначення видавництва, 1997 . - С.205.
12. Dyminskyj R. Der Wirtschaftsteil der ukrainischen Zeitungen // Ukrainische Kulturberichte (Берлін). - 1934. - № 4. - С. 16.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
