Восени 1929 р. ОДПУ оголоси-ло про викриття іншої підпільної організації -- «Спілки визволення України» (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсуд-ними були 45 видатних діячів ук-раїнської національної інтелі-генції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колиш-ній голова уряду УНР В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська та інші. їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуаз-но-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.
Проти репресивних методів «во-єнного комунізму» виступав не лише М.Бухарін. Його підтрима-ли члени Політбюро О.Риков і М.Томський. Вони звинувачували сталінське керівництво у «воєнно-феодальних» методах експлуа-тації селянства.
На боці Й.Сталіна виступили К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, М.Бухаріна та його групу во-ни звинувачували в капітуляції перед куркульством, так звано-му «правому ухилі».
У 1929 р. тиск И.Сталіна на гру-пу Бухаріна посилився. Листопа-довий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів М.Бухаріна зі складу Політ-бюро. Рикова і Томського було су-воро попереджено. Останні пере-пони на шляху до повної відмови від нової економічної політики були ліквідовані. Країна вступи-ла в довгу смугу деспотичного єдиновладдя Й.Сталіна.
У керівництві України послі-довників М.Бухаріна, які б нава-жилися відкрито захищати свої погляди, було мало. Тому на листо-падовому пленумі ЦК КП(б)У об-межилися боротьбою «з правоопор-туністичною практикою», «прими-ренством у ставленні до правого ухилу». Ці розпливчасті формулю-вання були своєрідною нагайкою, якою в умовах партійної чистки, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала рік, «підправляли» керів-ників і рядових комуністів, незадоволених відмовою від непу, пе-реходом до силових, адміністра-тивно-командних методів управ-ління економікою і суспільними процесами.
Головним підсумком політичних репресій в Україні було знищення сталінсь-кими сатрапами генофонду нації - вчених, письменників, діячів культури. В рес-публіці було знищене й до того обмежене самоврядування. Внаслідок жорсткої централізації управління з боку Москви Україна втратила контроль над влас-ними ресурсами. Почалося масове зросійщення. Не було такого міста чи села в республіці, яке б не постраждало від великого терору.
Політичні репресії в Кременчуці почалися зразу ж після встановлення ра-дянської влади в місті. Уже в 1920 р., як зазначалося, ревтрибунал позбавив волі на 5 років лідерів меншовицького осередку за «контрреволюційні виступи проти радянської влади в Кременчуцькому повіті». Таким чином, КП(б)У намагалася позбавитися політичних конкурентів.
А ще раніше, на початку 1919 р., коли війська Червоної Армії захопили Кременчук, більшовики практично розігнали міську Думу - цю досить впливову в місті владну структуру. Такий жорстокий пресинг комуністів до місцевого орга-ну самоврядування віддзеркалював диктаторську тенденцію, яка зароджувалась в надрах радянської системи і яка незабаром проявилася у формі політичних репресій. Окрім того, більшовикам Кременчуччини не подобалося, що газети ін-ших партій допускали інакомислення, по-іншому трактували події в країні, в місті. Тому і не дивно, що в 1920 р., згідно наказу губревкому, газета «Максималіст» - орган соціал-революціонерів максималістів - була закрита «за непідкорення розпорядженням радянської влади про облік всього паперу і як випущена без дозволу». Тоді ж була також закрита і газета «Анархіст - партизан» - орган анархістів. Їй інкримінувалося те, що газета випускалася без дозволу губрев-кому, а її статті мали «погромний характер». Редактор газети і ті хто її випус-кав, були засуджені революційним трибуналом. Наказ губревкому підписаний його головою Дробнісом.
В 1920 р. наказом № 32 за підписом замісника голови губвиконкому Єрмана при відділі управління Кременчуцького губернського виконавчого комітету була створена тимчасова комісія по ліквідації єврейських політичних і громадсько-буржуазних організацій. Головою комісії був призначений Г. Гальперін, а секрета-рем - Л.Рабінович. В Кременчуці в ті роки було декілька єврейських партій.
Серед них БУНД, єврейська соціал-демократична робітнича Поалей-Цюн, об'єднана єврейська соціалістична робітнича партія. Це були партії соціаліс-тичної орієнтації. Вони віддзеркалювали національну строкату мозаїку міста. На-справді, на рубежі ХІХ-ХХ ст. у Кременчуці налічувалося понад 29 тисяч євреїв. Керівництво єврейських організацій засудило збройне повстання 1917 року, розцінивши його як акт насильства над революційною демократією. Розв'язан-ня проблеми державності єврейські партії пов'язували з безумовним наданням національним меншостям, в тому числі євреям, персонально-національної авто-номії. Одночасно вони виступали проти проголошення незалежності України, стверджуючи, що в такій обстановці становище народних мас не поліпшиться, а навпаки, погіршиться. Наприклад, бундівці запевняли єврейські маси, що в разі досягнення Україною незалежності, вони можуть постраждати від примусової українізації. Звичайно, радянська влада не могла простити єврейським партіям невизнання перемоги більшовицького збройного повстання 1917 року. І немає нічого несподіваного в тому, що ці партії були заборонені більшовиками.
Правда, і в 30-ті роки більшовицька влада в Кременчуці буде ще вишукува-ти «єврейське підпілля».
Отже, більшовики в двадцятих роках покінчили з багатопартійністю в місті. Лідери некомуністичних партій були репресовані.
В 30-х роках сталінська машина великого терору обрушилася на рядових кременчужан. Людей репресували не за якісь конкретні справи, а за соціальні, походження, родинні зв'язки з «соціально-небезпечними» громадянами та інше.
Репресіям підлягали кустарі, куркулі, ті, хто утримував куркулів, власники млинів, лихварі, торговці, перекупники, а також служителі релігійного культу, колишні білі солдати і офіцери, жандарми та інші прошарки населення міста. Їх позбав-ляли виборчих праві а багатьох заточували у в'язниці. Так, в 1928-1929 рр. в Кременчуці 1266 громадян були позбавлені виборчих прав, в 1930-1931 рр. - 1610, в 1934 р. - 1983 кремечужан. В Полтавському облдержархіві на 61 аркуші зберігається список мешканців нашого міста, яких радянські органи позбавили виборчих прав в 1934 р. В 1931-1937 рр. було засуджено 532 кременчужан. Звичайно, серед них були такі, хто заслуговував на покарання. Але більшість із засуджених були невинними.
НКВС в кожному трудовому колективі мав свого інформатора. По його до-носу миттєво арештовували людину, яка допускала вільнодумство, або захищала «ворогів народу». Так, з Кременчуцького бібліотечного технікуму були виклю-чені п'ять самих активних студентів тільки за те, що вони захищали «ворога народу», викладача військової справи цього навчального закладу Вронченка. Цих студентів виключили із комсомолу і технікуму. І лише завдяки втручанню секретаря ЦК ВЛКСМ О. Косарєва у 1938 р. виключених учнів поновили в правах. Про цей випадок нам розповів бувший студент цього технікуму Д.Л. Гуріненко.
Проблема політичних репресій в Кременчуці є досить складна і потребує окремого дослідження. Насправді, лише недавно науковці отримали доступ до архівів КДБ, де знаходяться справи на репресованих кременчужан. І кожна справа - це трагічна доля людини, яка постраждала лише за те, що в міру своїх здібностей хотіла зробити життя кращим. Тому нам хотілося б в узагальнюючій формі навести приклади політичних репресій щодо окремих діячів нашого міс-та - представників партійних, радянських, господарських органів.
Одним із перших потрапив у жорнова сталінської репресивної машини засновник Кременчуцької Ради робітничих депутатів Георгій Федорович Лап-чинський. Як зазначалося, він немало зробив для того, щоб революційні події в Кременчуці носили мирний характер. Одночасно Георгій Федорович активно виступав проти політики Центральної Ради, брав участь у поході загонів Муравйова на Кременчук, Київ. Лапчинський став свідком кривавого червоноармійського терору в Києві, який здійснювали головорізи Муравйова. Ця жорстокість, яка виходила з самої природи диктатури пролетаріату, суттєва вплинула на коректировку світоглядських цінностей Георгія Федоровича. Він засуджував акцентований щодо України централізм Росії в усіх ланках суспільного життя, виступав за створення самостійної комуністичної партії України, за суверенітет Радянської України. Особливо активно пропагував Лапчинський ідею федера-лізму, зміст якої полягав в об'єднанні радянських республік на принципах рівноправності, суверенітету. Отже, Георгій Федорович попадає в опозиційну РКІІ(б)) і КП(б)У течію федералістів. Але комуністи, як відомо, не терпіли інакомислія. Тому і не дивно, що Лапчинський 6 липня 1920 р. був виключений із більшовицької партії, а 16 липня - заарештований. Слідчий Іваненко зробив висновок: «...Я вважаю провину гр. Лапчинського в роботі по розколу партії доведеною, а тому вважаю необхідним гр. Лапчинського, як шкідливого для ра-дянського будівництва, вислати в Москву». Це був початок кінця партійного і державного діяча Лапчинського. І хоча Радянський уряд направляє його гене-ральним консулом СРСР у Львові, що належав у 20-ті роки Польщі, Георгій Федорович розумів фінал своєї долі. І дійсно, останні роки свого життя Лап-чинський працював в Алма-Аті. Там, у 1935 р. він був заарештований за висуну-тим обвинуваченням у належності до націоналістичної «Української військової організації». Георгій Федорович не визнав своєї причетності до неї і його заси-лають до Магадану. Там він знову був заарештований і 8 вересня 1937 року засуджений до страти, а 16 жовтня 1937 р. - розстріляний. 29 червня 1956 р. Г.Ф.Лапчинський був реабілітований. Так трагічно склалася доля першого голо-ви Кременчуцької Ради робітничих депутатів. Постать Г. Ф. Лапчинського уособлює в собі гірку долю тисяч державних діячів України, страчених в системі ГУЛАГУ.
В м'ясорубку масового сталінського терору попав і перший голова Кременчуцького губернського виконавчого комітету Олександр Калістратович Сербіченко. Чимало добрих справ зробив він для відбудови народного господарства Кременчуччини. Організаторський талант Олександра Калістратовича швидко помітили у вищих еталонах влади. У серпні 1922 р. він переводиться на посаду голови Полтавського губвиконкому. Пізніше він працював заступником голови Раднаркому України, обирався кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У. Слід зазначити, що Сербіченко був активним прихильником політики україніза-ції в нашій республіці, за що, власне, й постраждав. Він також виступав проти насильницької колективізації сільського господарства. У 1933 р. Пленум ЦК КП(б)У звільнив Олександра Калістратовича з посади кандидата в члени Політ-бюро ЦК КП(б)У. І хоча це було буцімто з благих побажань, в зв'язку з переходом на дипломатичну роботу в Австрію, Сербіченко зрозумів, що його висилають з рідної України. І дійсно, попрацювавши близько двох років торговельним представ-ником СРСР у Відні, Олександр Калістратович був переведений у 1935 р. на посаду заступника голови Сталінградського облвиконкому. Стало зрозумілим, що шлях на Україну для нього закрився назавжди. Номенклатура перекривала кисень своєму сину. Наближався трагічний кінець. І, насправді, у 1937 р. Сербіченко був заарештований з обвинуваченням у належності до контрреволюційної троцькісько-зінов'євської терористичної організації, у шпигунстві на користь японської розвідки і т.п. Все це, звичайно, було шито білими нитками. Але тоді в пошані партійного керівництва знаходився принцип фотонегативу: із білого робили чорне. От і Олександра Калістратовича виїзна сесія Військової Колегії Верховного суду СРСР засудила 14 січня 1935 р. до страти. Вирок виконали негайно. Так самопожирала кращі кадри сталінська репресивна машина. Зда-ється, чим активніше ці кадри втілювали в життя антиприродні соціалістичні за ходи, тим жахливіше мстила їм доля.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
