Хоча в липні 2003 р. Е.Шеварднадзе під час зустрічі з колишнім державним секретарем США Д.Бейкером, М.Саакашвілі та Н.Бурджанадзе пообіцяв дотримуватись паритету при формуванні виборчих комісій між представниками різних політичних сил, але зберігати вірність даному слову не збирався. Осінні парламентські вибори 2003 р. уявлялися тодішньому президенту Грузії лише репетицією до президентських у квітні 2005 р., на яких він, як і раніше, планував перемогти. У виборах 2 листопада 2003 р. брали участь дев'ять блоків та 12 партій. Необхідно уточнити: грузинський електорат був вдячний Е.Шеварднадзе за створені його апаратом умови, в яких могло реально розвиватися громадянське суспільство. В республіці існувало дійсно незалежне телебачення, а це суттєво допомогло опозиції набрати силу й перемогти. За даними голови Центральної виборчої комісії Н.Девдаріані, за Е.Шеварднадзе віддали голоси 228639 громадян, за "Новий національний рух" - 218715. Але телекомпанія "Руставі-2" повідомила: за даними "опитувань на виході" (exit polls) перемогла опозиція. Професор міжнародних відносин, директор Інституту "Центральна Азія-Кавказ" в університеті Дж.Гопкінса (Вашингтон) Ч.Фейрбенкс молодший, який був спостерігачем в районі Марнеулі (Південна Грузія), був свідком масових порушень виборчого закону в ході виборів. Саме вони дозволили місцевій владі доповісти про значну перевагу партії "Союз громадян Грузії": вона начебто отримала там 90% голосів. В Аджарії кількість осіб, що проголосувала, перевищила число раніше зареєстрованих виборців. У ніч на 3 листопада в Тбілісі пройшла перша протестна акція опозиції, її лідери закликали громадян не визнавати офіційних результатів виборів. Спершу на них виходили не більше 10 тисяч жителів, однак безцеремонне нахабство влади у відстоюванні фальсифікованих даних призвело до швидкого зростання кількості протестуючих. До 20 листопада на вулиці виходили до 100 тис. громадян. Саме в цей день державний департамент США вперше публічно звинуватив керівництво Грузії у перекрученні народного волевиявлення. Обурення мас підсилювало загальне погіршення матеріального становища. Спроби міністра економіки В. Папуа та польського фахівця Л. Бальцеровича оздоровити господарство Грузії раніше закінчилися фіаско. Адже до 2003 року більше 75% економіки республіки знаходилося в тіні, в середньому кожний підприємець витрачав на хабарі по 200 доларів. У серпні 2003 Міжнародний валютний фонд припинив реалізацію програми економічної допомоги Грузії через величезний рівень корупції, безпорадність управлінців, масове безробіття [80, р.115 - 117; 24].
На десятий день після виборів блок "За нову Грузію" згодився визнати перемогу опозиції, але переговори були зірвані. М.Саакашвілі та його найближчим соратникам потрібна була голосна й рішуча перемога, а не поступки. Деякий час протистояння продовжувалося: 17 листопада Е.Шеварднадзе заявив на прес-конференції, що його повноваження закінчуються лише у квітні 2005 р. Наступного дня на вулицях столиці десятки тисяч молодих громадян з атрибутами "Кмари" (раніше на кошти грузинського фонду Д.Сороса (Д'єрдя Шороша) було закуплено 30 тис. майок, кепок і сумок з написом "Кмара") рушили до будівлі парламенту.
Спроба Е.Шеварднадзе ввести надзвичайний стан не спрацювала, бо коли 22 листопада опозиційні сили, що були готові навіть до збройної боротьби, прорвалися до Державної канцелярії, парламенту, поліція не чинила опору. Перемагала навіть символіка: 22 листопада - це день Святого Михаїла, а день відставки президента 23 листопада - свято Святого Георгія Побідоносця. Потім інавгурація М.Саакашвілі - нового президента Грузії - відбулася 25 січня 2004 р., тобто в день народження Е. Шеварднадзе [22, с. 49; 36; 19; 27, с.206 - 209].
У кінці 2003 р. Е.Шеварднадзе стверджував: "Це був план Сороса. Все розписано. І гроші. Скільки треба. Існує ціла концепція, як проводити вибори, щоб до уряду потрапили інші люди". Зауважимо, що саме в листопаді цього ж року у Москві невідомі особи у камуфляжі увірвалися до офісу інституту Д.Сороса "Відкрите суспільство" і вчинили там дебош. У Ташкенті 14 квітня 2004 р. ця структура 75-річного фінансиста не була перереєстрована. Навпаки, президент А.Акаєв нагородив його орденом Манаса третього ступеня, але саме Д.Сорос був присутнім у Бішкеку 26-27 квітня 2004 р. після революційних подій у Киргизстані. Безумовно, більше 40 млн доларів, виділених фондом "Сорос-Киргизстан", діяльність Американського університету з осені 2002 р. у столиці республіки суттєво зміцнили позиції киргизьких опозиціонерів [1, с.29 - 33].
Дивно, що опозиційна "Нова сила" І.Сарішвілі-Чантурія пояснювала події 23 листопада 2003 р. "підступами міжнародного вірменського лоббі". Начебто ця впливова сила підтримала М.Саакашвілі в обмін на його обіцянку змінити маршрут трубопроводу "Баку - Джейхан" на користь Вірменії. Однак раніше ще Е.Шеварднадзе переконав Захід: доцільніше вести його через Грузію, бо через конфлікт щодо Нагірного Карабаху між Єреваном та Баку кандидатура Вірменії неприйнятна [41, с.53-54].
Перемога М.Саакашвілі 4 січня 2004 р. (96% голосів) на президентських виборах була закономірною. Республіка втомилася від масштабної діяльності "злодіїв у законі", які опанували не лише бізнес, але й політику. Громадян обурювало безсоромне збагачення клану Е.Шеварднадзе. До 2003 р. рівень тіньової економіки досяг небезпечного рівня, заробітна платня прокурорів, поліцейських, військовослужбовців, прикордонників не перевищувала 50 доларів на місяць. Не дивно, що кримінальні дії, рекет складали ледь не основне заняття у багатьох структурах, особливо МВС. У 2000 р. понад 80% бензину й солярки, що використовувалися в Грузії, складала контрабанда. Після того, як у 1992 р. вийшов декрет про свободу торгівлі, вона стала стихійною, абсолютно неконтрольованою, запанувала антисанітарія. Особливо грандіозне скупчення вуличних торговців спостерігалося в Тбілісі біля Центрального супермаркету - так званий Дезертирський ринок. Всі його учасники добре знали, що поліцейські беруть з кожного продавця два ларі на день, з автомашини 30 ларі. Громадяни, які займалися валютним обміном, повинні були виплачувати по 20 ларі, жебраки - по 50 тетрі, тобто 0,25 долара. Наче й невеликі кошти (два ларі дорівнювали тоді одному долару), але ж щоденно кількість торговців дорівнювала там 15 - 20 тис. осіб. Новий міністр внутрішніх справ Г. Барамідзе у грудні 2003 р. заявив: поліція відмовляється від таких незаконних прибутків, хоча тбілісці запевняли, що змінилися після цього лише "такси". Наприклад, з валютних спекулянтів поліцейські брали не по 20, а лише по 5 ларі. Скарги жителів Тбілісі на неконтрольовану торгівлю примусили владу 29 січня 2004 р. заборонити вуличну торгівлю. Зробити це було нелегко, обурені торговці загрожували спецназівцям прибити гвіздками їхні ноги і зашити роти. Звичайно, це були типово емоційні для грузинів "вихлопи" безсилого гніву. Після 2 лютого 2004 р. вулична торгівля перемістилася на ринки, а указом М.Саакашвілі їхніх учасників на рік звільнили від базарного податку [79,р.111 - 114; 11].
Хоча приватний сектор у Грузії склав у 2000 році не менше 60% [91, р.45], але відсутність високої правової культури, корупція як невід'ємна частина стилю життя робили його діяльність неефективною. Будь-які надії на вирішення проблем порушення законів через суди виглядали чистісінькою утопією через максимальну корумпованість судової системи. Їй не довіряють більшість громадян Грузії і в другій половині 2005 р. На противагу цьому, жителям грузинської столиці раніше було добре відомо: керівник сакребуло (орган міської влади Тбілісі) М.Саакашвілі безкоштовно надавав необхідне обладнання початковим школам, регулярно виплачувалась грошова допомога на новонароджених, поліпшилося функціонування "швидкої допомоги".
Відвідавши Гелатський монастир у Західній Грузії 24 січня 2004 р., президент республіки М.Саакашвілі урочисто поклявся відновити цілісність держави. Зробити це буде нелегко через позицію Абхазії, Південної Осетії, вірменського населення у Самцхе-Джавахеті. Так, вузол абхазсько-грузинських протиріч зав'язувався все тугіше навіть тому, що абхази та грузини - не споріднені народи. Перші належать до абхазо-адигської групи - як абазини, адиги, кабардинці, черкеси, шапсуги, тоді як другі - до картвельської групи1. Незважаючи на цей безперечний висновок, у Грузії вперто відносять абхазів до картвельської групи. Ще в лютому 1931р., коли була скасована Абхазька Соціалістична Радянська Республіка, її населення дізналося про причини такого акту. Виявляється, Й.Сталін вважав: примітивні абхази повинні просто розчинитися серед культурного грузинського народу. Саме такий план і виконувався досить тривалий час, що й стало основним чинником тривожного факту: Абхазька автономія перетворилася в Радянському Союзі на одне зі 164 вогнищ етно-територіальних конфліктів. Якщо в 1897 р. абхази на своїй землі складали 58697 осіб, то в 1970 р. не набагато більше - 77276, зате грузинів налічувалося відповідно: 25875 і 199595. Суттєво зросла і кількість росіян - за 73 роки більше ніж у 17 разів [ 41, с.54; 32, с.5; 33, с.278-288; 89, р.6, 18].
У 1983 р. консультант ЦК КПРС акад. Е.В.Баграмов подав Ю.Андропову доповідну записку "О некоторых вопросах национальной политики КПСС". У ній, зокрема, йшла мова про конфлікти між абхазами й грузинами, осетинами та інгушами, вірменами і азербайджанцями, карачаївцями та черкесами тощо. На прийом до Генерального секретаря йому потрапити не вдалося, а секретарі Центрального Комітету КПРС М.В.Зимянін та І.В.Капітонов умовляли вченого не хвилюватися, адже "провалів у національній політиці немає" - типова позиція страуса. Ситуація значно погіршилася у кінці 80-х-на початку 90-х років. Виступаючи 10 листопада 1990 р., майбутній президент Грузії З.Гамсахурдіа з гнівом говорив: у Кахетії завжди переважали грузини, тепер підняло голову татарство (азербайджанці - В.П.), лекство (леки-аварці - В.П.), вірменство, осетинство, "і вони ось-ось проковтнуть Кахетію". Полум'яний Звіад закликав: "Вони повинні бути виселені, повинні бути випалені розжареним залізом з грузинської нації, ці зрадники та запроданці… всіх злих ворогів, не грузинів, які знайшли тут пристанище, виженемо з Грузії". Дійсно, на початку 90-х років з Грузії вислали російських духоборів, лезгинів, турків-месхетинців. Потім Е.Шеварднадзе за допомогою суперників З.Гамсахурдіа, розв'язавши війну в Абхазії, розгромив звіадистів у Мегрелії, посилив свою владу в Тбілісі. Невдачі в ході військових дій дозволили йому арештувати прихильників скинутого президента Д.Іоселіані, Т.Кітовані та інших діячів. Для боротьби з Грузією російські військові навчали чеченських бойовиків, які воювали на боці Абхазії, відмовились покласти край етнічним чисткам чи допомогти в репатріації 250 тисяч грузинів-біженців з Абхазії. Б.Клінтон та Е.Шеварднадзе прирівняли злочини, які мали місце в Абхазії щодо грузинського населення, з геноцидом у Косові. Всього абхазько-грузинська війна забрала життя у 20 тис. жителів та військовослужбовців, включаючи кілька сотень громадян України [ 47, с.18-19; 33, с.284-285; 85, р.29-30].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
