Світлана Куріленко,
аспірант кафедри всесвітньої історії
Донецького національного університету
Формування зовнішньої політики Об'єднаної Німеччини у період із 1989 р. по 1999 р.
У статті розглядається зовнішня політика Німеччини з 1989 р. по 1999 р. Досліджуються основні пріоритети і напрямки зовнішньої політики співробітництва Німеччини з передовими країнами Європи. Також здійснена спроба визначити розвиток сучасної Німеччини, що свою міжнародну політику проводить у радикально змінених міжнародних умовах.
У 90-і роки ХХ століття Об'єднана Німеччина проводила свою зовнішню політику в радикально змінених міжнародних умовах. Вони обумовлені об'єднанням і значним посиленням німецької держави, порушенням колишньої рівноваги в Європейському співтоваристві, дезінтеґрацією СРСР, утворенням політичного вакууму в Центральній і Східній Європі. На думку багатьох політологів-фахівців з питань зовнішньої політики, Німеччина успішно скористалася цими сприятливими для себе умовами для переходу до нової зовнішньої політики, що адекватно відповідає її економічній потужності і зростаючому міжнародному політичному впливу [1, 2].
Останнє може істотно змінити не тільки долю європейського співтовариства, але й формування політичної карти світу в цілому. Це зазначають такі російські дослідники як О.О. Ахтамзян [3], Б.О. Шмельов [2], а також фахівець німецької сторони - М. Фішер [6]. Разом із тим певний науковий інтерес може становити і думка дослідників, які не належать до жодної із зацікавлених сторін. Це сприятиме більш об'єктивному аналізу зовнішньополітичних процесів Об'єднаної Німеччини. Саме таку думку ми й маємо на меті викласти в даній публікації.
Нова зовнішня політика Німеччини починає свій відлік у системі координат і цінностей колишньої ФРН - європейської інтеґрації, атлантизму, забезпечення європейської безпеки. Окрім того, Німеччина заявляє про збереження вірності союзам, організаціям, цінностям і зовнішньополітичній практиці, що визначала її поведінку в період до об'єднання. У той же час прослідковуються претензії Німеччини на лідерство у міжнародному співтоваристві та системі західних союзів і міжнародних організацій. Раніше членство в цих організаціях було для неї інструментом забезпечення рівноправності та мало формальний характер через обмеження, що накладалися суверенітетом [1]. Тепер Об'єднана Німеччина пов'язує з ними злам колишньої ієрархії відносин і своє владно-політичне посилення на міжнародній арені.
На початку 90-х років ХХ століття ФРН збільшує зовнішньополітичну активність у процесі відстоювання свого права на національну "нормальність" і міжнародну відповідальність. Це означає підведення риски під нацистським минулим, відмову від колишніх самообмежень і забезпечення оперативного простору для нової зовнішньої політики. У партнерів і союзників Німеччини ці процеси викликають суперечливі почуття. З одного боку, вони підтримують відмову Німеччини від продовження "їзди на підніжці", вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу загальним цілям. З іншого боку, партнери і союзники побоюються, що узяття на себе Німеччиною великих зобов'язань і відповідальності зміцнить її позиції європейського лідера, але зашкодить їх власним інтересам [2]. Такі підозри посилюють недовіру до Німеччини і спонукують її партнерів по ЄС (у першу чергу Францію і Великобританію) проводити модернізовану політику рівноваги.
При проведенні нової зовнішньої політики Німеччина ефективно використовує свою економічну міць, значні фінансові ресурси, зростаючий вплив у міжнародних організаціях, свої можливості найбільшого кредитора держав, що реформуються, охоче узяту на себе роль "адвоката" країн Центральної та Східної Європи, СНД, Росії. У той же час, щоб не виявитися в ізоляції і використовувати західні структури як опору й інструмент легітимації своїх зовнішньополітичних дій, Німеччина змушена була враховувати наявність значного потенціалу недовіри до себе в зовнішньому світі [1-3].
Актуальність і новизна статті обумовлюється роллю і значенням об'єднаної Німеччини як важливої дієвої особи мінливого світу. Німеччина є світовою торговою державою, членом "сімки" високорозвинених індустріальних держав, провідною силою у новоствореному європейському фінансово-економічному і політичному союзі, впливовим членом європейських і трансатлантичних організацій, найважливішим партнером США по НАТО. Спираючись на цей потенціал і свою роль, що підсилилася на світовій арені, сучасна Німеччина з 1990 р. починає формувати нову зовнішню політику. Ця політика впливає на міжнародно-політичні та світогосподарські процеси.
Метою даної роботи є вивчення основи зовнішньої політики Німеччини в проблемно-хронологічних рамках, а також дослідження становлення, проблем і перспектив нової зовнішньої політики об'єднаної Німеччини і виявлення стійких тенденцій, що розвиваються в ній.
Хронологічні рамки нашого дослідження визначають напрямок аналізу явищ і тенденцій зовнішньої політики Німеччини. У той же час основна увага приділяється періоду з 1989р. по1999 р., який характеризується закінченням "холодної війни", об'єднанням Німеччини, переходом до постбіполярного світу.
Порушена нами проблема попередньо розглядалася в роботах таких дослідників, як А.А. Ахтамзян, І. Айгендорф, А. Барінг, І. Братчикова, Ч. Джеффері, А. Загорський, І. Кузьміна, Х. Кюнг, Д. Марш, Ю. Павлов, С. Погорєльська, П. Рудольф, А. Урбан, М. Фішер, Б. Шмельов та ін.
Нова зовнішня політика Німеччини 90-х років ХХ століття характеризується такими ознаками:
1. За своїм змістом нова зовнішня політика Німеччини має безумовно владно-політичний характер. Вона спрямована на посилення ролі Німеччини в системі західних союзів і міжнародних організацій і перетворення їх на інструмент свого зростаючого впливу на світову політику. Зовнішньополітичні прагнення і домагання Німеччини у випадку їхньої реалізації об'єктивно призведуть до становлення багатополярного світу при одночасному домінуванні німецького фактору в Європі [2].
2. Проблема нової зовнішньої політики Німеччини полягає в легітимації німецьких інтересів, що поки не акцентуються в умовах стійкої недовіри до Німеччини в зовнішньому світі, а також конкуренції, що супроводжує формування міжнародних відносин.
3. Щоб не залишитися в ізоляції, Німеччина вдається до витонченої тактики реалізації своїх інтересів і цілей. Її суть полягає в поступовості змін, маскуванні змісту нової зовнішньої політики шляхом підкреслення форм і принципів зовнішньополітичної діяльності, що склалися в системі політичних координат колишньої ФРН [2-3].
4. Оскільки успадковані від колишньої ФРН форми зовнішньополітичної діяльності несуть у собі певне обмежуюче начало, то нова зовнішня політика Німеччини починає розвиватися в умовах наростання протиріч між формами. Це веде до спроб німецької сторони змінити систему міжнародних відносин з метою реалізації владного-політичного змісту її зовнішньої політики. Такі прагнення прослідковуються, наприклад, у позиції Німеччини в галузі реформування міжнародних об'єднань і організацій, зокрема, ЄС, НАТО, ООН, ОБСЄ.
Основними напрямками зовнішньої політики Німеччини з 1991року є: 1) європейська інтеґрація, що розвивається на основі франко-германського союзу; 2) трансатлантичне партнерство, що припускає тісні союзницькі відносини зі США в рамках НАТО; 3) забезпечення європейської безпеки, що вимагає широкого співробітництва з Росією. Після об'єднання Німеччини, яке було основною метою німців, ситуація докорінно змінилася. Поділ країни і народу, обмеження суверенітету, що сприймалися німцями як плата за злочини націонал-соціалізму, були зняті.
Аналіз основних напрямків зовнішньої політики Німеччини з 1989 р. по 1999 р., надає можливість зробити наступні висновки:
1) європейська політика була і залишається вищим пріоритетом зовнішньополітичної діяльності Німеччини, питанням її долі. Розуміючи, що без підтримки Франції прогрес у європейському будівництві неможливий, німецькі канцлери усвідомлено і цілеспрямовано закладали основи примирення німців і французів. Германо-французькі відносини стали головним напрямком європейської політики ФРН. Більшість честолюбних проектів у ЄС було здійснено завдяки германо-французькому співробітництву [3,6].
З об'єднанням Німеччини європейська перспектива не втратила для німців своєї привабливості. Навпаки, європейський вимір став невід'ємною складовою німецьких інтересів.
Для того, щоб забезпечити перехід ЄС до валютно-економічного, а в перспективі і до політичного союзу, Німеччина пожертвувала твердою німецькою маркою на користь єдиної європейської валюти євро. Однак вона зробила це не для того, щоб програти. У цих умовах відбувся перехід Німеччини до нової політики в європейському напрямку. Її ціль на даному етапі полягає в тому, щоб привести у відповідність роль Німеччини в керуванні інтеґраційним процесом із німецьким внеском у цей процес і пов'язаним з ним ризиком.
У цих умовах європейський інтеґраційний процес став полем боротьби за владу й ідеї поміж Німеччиною, що усвідомила свою силу, і Францією, що не відмовилася від стримування німецького домінування. У ході цієї боротьби Франції довелося усвідомити обмеженість своїх можливостей із погляду збереження колишньої переваги.
Таким чином, Німеччині вдалося перенести на Європейський економічний і валютний союз організаційну модель, за допомогою якої вона домоглася успіху на національному рівні. Це стало важливим фактором політичного посилення Німеччини і дозволяє їй впливати на характер валютного союзу у своїх інтересах.
Більш того, Німеччина успішно подолала опір Франції розширенню ЄС на Схід і домоглася тим самим перенесення власних інтересів на загальноєвропейський рівень [3,7]. В умовах зростаючої присутності Німеччини в Центральній та Східній Європі тепер уже Франція прагне послідовно реалізовувати роль рівноправного партнера, що доповнюється роллю конкурента.
Взаємодія й обопільна зацікавленість Франції і Німеччини в успіху європроекту та пов'язаність однією долею потребує від них компромісів, зближення позицій у галузі європейського будівництва і нового визначення франко-германських відносин в змінених умовах.
У 90-і рр. ХХ ст. накопичився значний негативний потенціал у німецько-французьких відносинах. В основі взаємного охолодження сторін - неоднакове ставлення до різких змін співвідношення сил усередині ЄС. У той же час і Німеччина, і Франція мають потребу одне в одному. Співпраця з Парижем легітимізує дії Берліна в очах інших країн, що уважно спостерігають за тим, у якому напрямку рухається об'єднана Німеччина. У свою чергу Франція, спираючись на співробітництво з Німеччиною, може компенсувати зменшення своєї економічної ваги та її домагання на збереження за собою ролі великої держави стануть реалістичними. Разом із тим, як би не складалися німецько-французькі взаємини, малоймовірно, що Німеччина відмовиться від домагань на провідну роль в інтеґраційному процесі та пов'язані з цим переваги [2].
Страницы: 1, 2
