2
Боротьба за державну незалежність у XVIII ст., стосунки України з Росією
Використання Росією потенціалу України при відвоюванні прибалтійських земель у 1700--1703 pp.
На кінець XVII ст. міждержавні відносини України з Росією суттєво змінились. Україна втратила чимало автономних прав, наданих Березневими статтями 1654 p., і дедалі більше перетворювалась на залежну від метрополії окраїну. Особливу надію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря.
Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І «прорубати вікно в Європу» в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід. Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла відбутися безболісно. Козацьке військо брало активну участь у воєнних діях перших років Північної війни далеко від Батьківщини. Підписавши з Туреччиною Константинопольський мир, Росія 18 серпня 1700 р. оголосила війну Швеції. На цей час її партнери по антишведському Північному союзу, Саксонія і Данія зазнавали в Лівонії поразки за поразкою. Данія підписала зі Швецією сепаратний мир і вийшла з війни, а саксонські війська після невдалої спроби оволодіти Ригою відступили до Курляндії, їм на допомогу були споряджені два козацькі загони, але на вирішальні бої вони не встигли. З тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків у складі російської армії безуспішно штурмували Нарву протягом вересня -- жовтня 1700 р. Козацька кіннота контролювала маршрут можливого наступу шведів на позиції російської армії. 17 листопада вона розгромила шведський авангард і на два дні затримала шведську армію. 19 листопада російська армія й українські загони зазнали під Нарвою нищівної поразки. Виняткову роль на заключному етапі битви відіграла козацька кіннота. Під командуванням фельдмаршала Бориса Шереметьева вона протягом кількох годин прикривала відступ головних сил.
Після навської поразки козацька кіннота залишилася чи не єдиним боєздатним військовим підрозділом. Козаки не допустили прориву шведських військ на Новгород і Псков і тим самим дали можливість реорганізувати російську армію. Причому їхня чисельність увесь час зростала. В грудні 1700 р. під Печорським монастирем стояло напоготові 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського, Полтавського, Миргородського й Прилуцького полків, кілька тисяч запорожців і козаків чотирьох охотницьких полків. Наказним гетьманом над ними був ніжинський полковник Іван Обидовський. Козаки не обмежувалися пасивною обороною, а робили кінні рейди на зайняту шведами територію. Протягом грудня 1700 р. вони розгромили під Кезарицькою мизою шведський полк полковника Шліппенбаха, завдали поразки противникові під Юр'євом і здобули містечко Сиренець. На початку січня 1701 р. козаки наказного гетьмана Якова Лизогуба, який замінив померлого Обидовського, відбили масований наступ шведських військ на Псков і Печерськ. У січні -- лютому відбулась заміна козацьких полків. Замість відпущених додому прийшли Гадяцький і Київський полки, компанійці й сердюки полковників Пашковського, Степанова, Шульги, Чечеля, запорожці отаманів Сухова й Рубанова, а також слобідські козаки. Загальна чисельність українських військ перевищувала 11 тис. чол. Вони справляли сторожову службу, займалися розвідкою, вступали в сутички зі шведськими роз'їздами й гарнізонами. Служба в незвичних умовах була для українців надзвичайно тяжкою. Чимало їх загинуло, обморозилось або померло від різних захворювань. Козаки дуже ремствували й ледве дочекалися заміни з кількох городових полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. На початку вересня свіжі козацькі сили завдали поразки шведському корпусу під Ряпіною мизою й оволоділи містечком Ревга. Найбільший успіх випав на долю українського воїнства в битві під Ерестфером 29 грудня 1701 р. Разом з російськими солдатами українські козаки одержали визначну перемогу над шведами. Майже весь Юр'ївський повіт був визволений від противника. Після цього частина козаків залишилась у Прибалтиці, а більшість повернулася в Україну. Головним підсумком воєнних дій козацьких полків у Прибалтиці в 1700--1702 pp. стало забезпечення умов для реорганізації російської армії.
Війна в Прибалтиці важким тягарем лягла на плечі народу. В боях і від хвороб полягли тисячі вояків, господарства багатьох козаків і селян зубожіли, населення скаржилося на додаткові побори й податки. Козаки не поривались воювати за чужі Україні інтереси. Частина з них взагалі ухилялася від служби або самовільно поверталась до своїх домівок. Активні дії українських і російських військ у Прибалтиці на деякий час відволікли шведську армію від Польщі. Польська ж шляхта почала вимагати від Петра І повернення Польщі Трахтемирова, Стайок, Трипілля /та інших придніпровських міст, закріплених за нею/ «Вічним миром» 1686 р. Лише різко негативна реакція гетьмана Івана Мазепи на ці претензії утримала царя від поступок Речі Посполитій. Зате при особистій зустрічі з польським королем Августом II у Біржах у лютому 1702 р. в. пообіцяв надати Польщі додаткову військову, грошову^ матеріальну допомогу. Для Польщі це було найнеобхіднішим.
У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок польським військам і захопила обидві столиці країни -- Краків і Варшаву. В ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори. Одне шляхетсько-магнатське угруповання перейшло на бік Карла XII, погодилося на детронування Августа II і обрання королем ставленика шведів Станіслава Лещинського. Інше -- не визнало цих рішень і спільно з Росією продовжило боротьбу зі шведською агресією. Такий же розкол намітився й серед українського козацтва. Траплялися випадки переходу козаків на бік шведської партії польсько-литовських магнатів. При поверненні з походу під Ригу 150 запорожців у 1702 р. пристали в Бихові до прибічників Станіслава Лещинського. Проти них лівобережний гетьман вирядив 12-тисячне козацьке військо під командуванням стародубського полковника Михайла Мі-клашевського, яке й захопило місто. Вперше в Північній війні українські козаки підняли зброю один проти одного. Відбулася прелюдія майбутньої великої драми, що мала для України тяжкі наслідки. Козацькі полки брали участь у воєнних діях Північної війни і в 1704 р.
Боротьба козацтва в 1700--1704 pp. під проводом Семена Палія за незалежність Правобережної України
За умовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина відмовилась від претензій на правобережні українські землі й повернула їх Польщі. Через це для польської держави відпала необхідність у правобережному козацтві, котре прикривало її землі від турецько-татарських вторгнень. У 1699 р. польський сейм вирішив скасувати козаччину на Правобережжі. Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію всіх соціально-економічних і політичних завоювань місцевого населення й реставрацію польсько-шляхетської влади на залежній від Польщі українській території. Покозачені жителі Правобережної України не збиралися добровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися виконувати розпорядження польських властей, не допускали шляхту в міста і села, чинили їй всілякий опір. Мирними методами польський уряд не міг нічого вдіяти проти козаків Самійла Самуся на Богуславщині, Семена Палія на Фастівщині, Захара Іскри на Корсунщині та Андрія Абазина на Брацлавщині. Коронний гетьман восени 1700 р. з метою захопити Фастів вирядив 4-тисячне військо. Але воно зустріло організовану відсіч населення, що зібралося під захист Фастівського полку. Бої під Фастовом завершилися перемогою козаків і відступом нападників. Відносини між правобережним козацьким краєм і Річчю Посполитою набрали відверто воєнного характеру.
Козацтво Київщини й Брацлавщини почало готувати сили для вирішальних боїв з польською шляхтою, яка захопила на їхній території важливі стратегічні центри. Зовнішня обстановка для цього була сприятливою. Основні збройні сили Речі Посполитої вели кровопролитні бої зі шведськими військами на території Польщі й не могли взяти участі у воєнних діях в Україні. Взимку 1702 р. у Фастові відбулася розширена нарада козацьких полковників, а також представників селянства й міщанства. У ній брав участь і відомий український поет Данило Братковський, непримиренний борець проти уніатів і єзуїтів, поборник єдності й незалежності України. Учасники наради виробили план загального збройного повстання проти Речі Посполитої й почали діяти. До літа 1702 р. козаки й селяни вигнали польську шляхту з насиджених місць на Черкащині, Київщині та Поділлі. Головний удар козацькі полки спрямували на Білу Церкву, найсильніший форпост польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні.
На початку вересня 1702 р. повстанські загони почали штурмувати білоцерківську фортецю. Одночасно спалахнули селянські виступи в інших місцях. На придушення визвольного руху пішло 2-тисячне регулярне польське військо. Воно завдало поразки повстанцям під Немировом, Слободищами, Котельнею та іншими населеними пунктами. Йому на допомогу збиралося шляхетське ополчення Київського, Волинського й Брацлавського воєводств. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Палій спорядив проти ворога козацькі загони. Деякі з них успішно громили шляхту на Подністров'ї й 7 жовтня здобули сильну фортецю Немирів. Полки Самуся та Іскри 16 жовтня під Бердичевом завдали поразки головним силам поляків і оволоділи містом. З поверненням переможців під Білу Церкву штурмування фортеці активізувалося. Проте тільки 10 листопада 1702 р. гарнізон капітулював. З падінням Білої Церкви повстанський рух пожвавився. На Поділлі повстанці вигнали польсько-шляхетські залоги з Бара, Калюса, Жванця, Могилева та інших населених пунктів. Повстання почало ширитися на Волинь і Північну Київщину. Польська шляхта втратила контроль над ситуацією і розв'язала справжній терор над повстанцями, їх масово вішали, садовили на палі, рубали шаблями. Захопленому Братковському суд м. Луцька 26 листопада 1702 р. ухвалив смертний вирок. Влада Речі Посполитої на Правобережній Україні захиталася. Польща знемагала в боротьбі зі Швецією, правобережним козацтвом та від внутрішньої міжусобиці. Захист державних устоїв випав на долю самої шляхти. У листопаді 1702 р. шляхетські сеймики Подільського й Волинського воєводств ухвалили скликати посполите рушення проти повстанців. Сформувавшись під Бережанами, воно в січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля, де діяли повстанські загони загальною чисельністю до 12 тис. чол. Прохання польського командування до Мазепи допомогти придушити повстання залишилося без відповіді. Громлячи розрізнені загони повстанців, карателі відновили польську владу в Летичеві, Барі, Вінниці, Меджибожі та інших містах. Полковник Самусь зі своїм полком намагався зупинити противника під Старокостянтиновом, але зазнав поразки й мусив відступити. Мужній опір чинили повстанці на Бра-цлавщині. Полковник Абазин на кілька днів затримав наступаючих під Немировом, а потім Брацлавом. Зазнаючи тяжких втрат, козаки вступили у вирішальний бій з карателями під Ладижином. Але 2 тис. відважних і мужніх вояків не могли протистояти в декілька разів переважаючому противникові. Повстанці були розбиті, а поранений Абазин посаджений на палю.
Страницы: 1, 2, 3
