Четвертий розділ “Науково-дослідна робота академічних історичних установ”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячений вивченню напрямів науково-дослідної роботи історичних установ на основі документів, які утворились в результаті їх діяльності та відклались в архівах НАН України.
Завдяки аналізу наукової документації з'ясовано, що кількісні показники виконання історичними установами наукових досліджень (кількість виконаних тем, проведених експедицій, опублікованих наукових праць) у перші повоєнні роки були незначними. Так, спільний науковий доробок установ історичного профілю у 1945 р. складав близько 90 опублікованих праць - здебільшого науково-популярних статей. Нестача науковців, слабка матеріально-технічна база та надмірний ідеологічний контроль не дозволяли повноцінно забезпечити виконання низки наукових завдань. Свідченням цього є доволі часті випадки затримки виконання наукових тем та їх зняття з річних тематичних планів історичних установ. Поряд з цим відбулось різке згорання тематики щодо вивчення яскравих сторінок української національної історії, яка була актуальною в часи Другої світової війни. Інститут історії України вже в перші повоєнні роки остаточно перетворюється на своєрідний “рупор” марксистсько-ленінського тлумачення української історії.
Документи науково-організаційного та науково-дослідного характеру свідчать про те, що починаючи з 1947 р. перед науковцями історичних установ було поставлено завдання щодо розробки синтетичних наукових робіт (курсів), в основу яких покладалась марксистсько-ленінська методологія історичної науки. Так, впродовж 1947-1953 рр. провідною для Інституту історії була тема з підготовки “Короткого курсу історії УРСР”; Інститут археології у 1947-1956 рр. працював над виконанням теми “Підсумки історико-археологічного дослідження на території УРСР”; Комісія по історії Вітчизняної війни на Україні у 1945-1950 рр. виконувала тему “Україна в період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (1941-1945)”. Втім, жодна з названих наукових тем не була виконана у запланований термін внаслідок тривалого рецензування та постійного втручання вищих партійних органів у роботу цих установ.
Окрім узагальнюючих курсів, структурні підрозділи історичних установ паралельно працювали над створенням спеціальних наукових розвідок. За документами архівних фондів установ НАН України з'ясовано, що досить важливим моментом науково-дослідної роботи Інституту історії в цей час було вивчення проблем формування давньоруської народності, історії суспільно-політичних рухів та класової боротьби, історії робітничого класу, доведення провідної ролі Комуністичної партії у досягненні перемог на воєнному, господарчому та культурному фронтах. З цією метою Інститут історії розробляв наукові теми для підготовки відповідних монографій, брошур та збірників документів. На початку 1950-х років актуальним стає питання з'ясування взаємозв'язків братніх російського та українського народів у визвольній війні проти Польщі, у боротьбі проти самодержавства, у боротьбі з нацизмом, а також здійснення науково-дослідної роботи “у світлі геніальних праць товариша Сталіна”. Перед колективом відділу історії України Інституту суспільних наук, починаючи з 1951 р., були поставлені “почесні” завдання вести непримиренну боротьбу з проявами буржуазного націоналізму і “безрідного” космополітизму, широко вивчати минуле, показати соціальні перетворення, розквіт радянської української культури і підйом добробуту трудящих західних областей УРСР. Водночас історики в умовах ідеологічного диктату зовсім не мали змоги вивчати такі теми, як формування української державності за часів Української Народної Республіки, опір українського народу насильницькій радянізації України тощо.
Інститут археології у повоєнний період, окрім вивчення основних епох давньої історії України (палеоліту, мезоліту та неоліту), досліджував питання етногенезу східних слов'ян та мав своїми розробками доводити ідею спільного походження трьох братніх народів. Досить вагомим напрямом науково-дослідної роботи Інституту археології, Державного заповідника “Ольвія” та відділу археології Інституту суспільних наук була експедиційна діяльність. Встановлено, що у 1944-1956 рр. даними установами було проведено близько 300 археологічних експедицій по дослідженню пам'яток матеріальної культури різних епох давньої історії. Втім, обсяги накопичення археологічного матеріалу значно випереджали його теоретичне узагальнення.
Комісія по історії Вітчизняної війни на Україні в 1945-1950 рр. проводила активну роботу зі збирання архівних документів з метою створення та подальшого використання документальної бази. Так, співробітниками Комісії впродовж зазначеного періоду було упорядковано та складено описи на 4255 архівних справ, систематизовано 1200 листівок, 3964 топографічні карти, взято на облік центральні республіканські газети за 1941-1943 рр. та складено картотеку на 419 стенограм спогадів учасників війни. У зв'язку з нетривалим часом існування установи її науковий доробок склав лише 46 наукових та науково-популярних праць загальним обсягом 149 друк. арк.
Зі зміцненням матеріально-технічної бази, а також кількісним і якісним зростанням наукового кадрового складу історичних установ упродовж 1950-х років відбулася значна активізація їх науково-дослідної роботи. Приміром, у 1956 р. академічними історичними установами було підготовлено майже 200 наукових праць (монографій, курсів, збірників документів, наукових та популярних статей) загальним обсягом понад 300 друк. арк.
Науково-організаційна документація свідчить про те, що невід'ємною складовою наукової діяльності академічних установ історичного профілю в цей час була науково-популяризаторська робота, яка здійснювалась шляхом підготовки відповідних праць, читання лекцій в різних організаціях та проведення екскурсій. Разом з тим, ці установи організовували проведення наукових конференцій і сесій, а також надавали значну методичну допомогу музеям і різним відомствам. Встановлено, що науковцями цих установ у 1944-1956 рр. було підготовлено 914 науково-популярних праць, прочитано близько 7 тис. лекцій та проведено 1666 екскурсій.
ВИСНОВКИ
1. З'ясовано, що видані на сьогодні наукові праці, які стосуються питань повоєнного розвитку академічної історичної науки, не можуть претендувати на їх вичерпне висвітлення, оскільки дослідники не проводили комплексного джерелознавчого аналізу діяльності всіх історичних установ, що існували в системі АН УРСР у 1944-1956 рр.
2. У процесі вивчення документального масиву НАН України досліджено комплекс 16 архівних фондів, які утворились в результаті діяльності академічних історичних установ та відомих учених - істориків і археологів за означений період і налічують майже 1000 архівних справ. Також з'ясовано і окреслено основні групи джерельних масивів історичних установ та відомих учених, які забезпечують достатньо вичерпне вивчення питання розвитку академічної історичної науки в повоєнний період.
3. З'ясовано, що в архіві Президії НАН України, наукових архівах історичних установ, а також у ЦДАВО України і ЦДАГО України відклався значний масив документів, серед яких листування академічних установ з Президією АН УРСР та іншими установами щодо організації науково-дослідної роботи, їх річні плани та звіти, документи з особового складу, фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Дані документи повною мірою відображають організацію наукової діяльності історичних установ та дають можливість встановити їх науковий доробок.
4. У фондах особового походження видатних учених - істориків і археологів відклалась значна кількість рукописних та машинописних варіантів наукових праць, які виконувались у контексті науково-дослідних робіт установ історичного профілю, а тому є важливими при вивченні напрямів наукових досліджень цих установ. Такі документи значною мірою розкривають сутність суб'єктивної оцінки вченим тієї чи іншої проблеми. Доповнюють інформацію про розвиток історичної науки в АН УРСР документи з громадської та науково-педагогічної діяльності вчених. Важливою групою документів, що містять фонди особового походження відомих учених, є епістолярна спадщина, яка дає змогу повніше дослідити наукові зв'язки як між окремими вченими, так і академічних історичних установ з різними відомствами. Серед зібраних ученими документів вказаних особових фондів міститься значна кількість джерел, що безпосередньо стосуються діяльності історичних установ.
5. За підсумками проведеного джерелознавчого аналізу документів директивного характеру вищих партійно-радянських органів, які комплексно відклались в ЦДАВО України і ЦДАГО України та частково в архіві Президії НАН України і архівах академічних історичних установ, з'ясовано ключові моменти ідеологічного впливу держави на історичну науку в 1944-1956 рр. Зокрема, встановлено, що у повоєнний період відбулось поновлення та різке посилення ідеологічного диктату партійно-радянських органів на українську історичну науку, в першу чергу, на академічну, задля остаточного її одержавлення та перетворення на допоміжний засіб в утвердженні ідеології сталінізму.
6. На підставі проведення порівняльного аналізу архівних документів організаційно-розпорядчого характеру Президії НАН України та історичних установ з'ясовано, що на момент закінчення війни як по установах історичного профілю, так і по всій Академії наук була повністю зруйнована матеріально-технічна база, доволі гострим у перші повоєнні роки було і питання фінансового забезпечення історичних установ АН УРСР. Річний бюджет Інституту історії України 2-ї половині 1940-х років складав у середньому 700 тис. крб., в той час як бюджет Фізико-технічного інституту був на рівні 1,7 млн. крб. Плани фінансування та кошториси річних витрат академічних історичних установ початку 1950-х років свідчать про те, що з подальшим зростанням ідеологічної значущості історичної науки у політиці Комуністичної партії у 1951-1956 рр. рівень фінансового забезпечення установ історичного профілю значно збільшився, що, в свою чергу, сприяло покращенню показників їх науково-дослідної роботи. Втім питання побудови нових приміщень для історичних установ та забезпечення житлом їх співробітників так і не було вирішено у досліджуваний період.
7. За документами архівних фондів НАН України встановлено, що у перші повоєнні роки кількість наукового кадрового складу історичних установ була однією з найнижчих по АН УРСР. З'ясовано, що частка вчених з науковим ступенем в окремих історичних установах була найменшою по Відділу суспільних наук АН УРСР. Лише в середині 1950-х років зі зростанням наукових можливостей історичних установ (відкриття докторантури, додаткових спеціалізованих учених радах із захисту дисертацій, в т. ч. за новими спеціальностями) ситуація з підготовкою наукових кадрів значно покращилась. Встановлено, що в цей час відповідно до вказівок вищих партійних органів, які визначали напрями наукових досліджень, змінювалась організаційна структура історичних установ АН УРСР шляхом створення нових та закриття “неперспективних” відділів. На 1956 р. кількісний та якісний науковий склад таких історичних академічних установ, як Інститут історії та Інститут археології, порівняно з довоєнним періодом та першими повоєнними роками, зріс утричі, що дозволило розширити їх структуру та збільшити кількість наукових досліджень. Втім загальна кількість наукових працівників зі ступенем доктора наук у штаті даних установ в цей час не перевищувала 10 %. Не була належним чином представлена історична наука і в персональному складі академіків та членів-кореспондентів АН УРСР.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
