Розв'язка
Не дивлячись на зовнішню нейтралізацію відносин, основні проблеми не знімалися. Економічний тиск з боку Англії на колонії Німеччини продовжувався; крім того, багато німецьких промисловців, що мали інтереси в трансваальской економіці, не могли змиритися з новим курсом уряду.
Німецький пангерманский союз - партія націоналістичної буржуазії і юнкерства - виражав своє безплідне обурення на сторінках газети "Alldeutsche Blaetter":" перемога Англії, поза сумнівом, послужить підставою в майбутньому для повного її вигнання з Південної Африки" (4, с.583). Проте, рішучість уряду дотримувати коректний нейтралітет була твердою, з боязні позбутися поступок, обіцяних Англією, хоча побічно німецький уряд прагнув до загострення суперечностей між бурою і Великобританією.
У обставинах, що склалися, війна в Трансваале служила вигідним джерелом доходів збройових фірм Німеччини, які отримували великі замовлення як від бурів, так і від англійців. Зі свого боку, англійські фірми також наживалися: одна англійська фірма продала партію бельгійських гвинтівок бурському уряду, хоча не могла не знати, в кого вони стрілятимуть (4, с.564).
Крім того, кайзер розраховував на ослаблення і відвернення уваги Англії від Близького Сходу. В той же час, важка війна змусила б прем'єра Англії Солсбері бути згідливішим в питанні про островах Самоа, з якими Англія розлучалася з великим небажанням. У своєму листі до германсому консула в Преторії канцлер Б.Бюлов висловив це бажання уряду так:" Перед обличчям кризи, що все більш загострюється, в Трансваале ми не повинні створювати враження...що ми хочемо використовувати положення англійців в своїх інтересах. Проте було б недоліком наший дипломатії, якби ми не довели до задовільного рішення питання, що виникають між нами і Англією, і перш за все питання про Самоа."(4, с.587)
Нейтралізовав свого головного суперника, англійський уряд швидко вів справу до війни, застосовуючи політику "закручування гвинта" - пред'явлення все великих вимог Трансваалю. Німецький уряд обмежувався фальшивими завіреннями про дружбу до бури, німецькі консули в Трансваале зберігали видимість того, що Німеччина прийде на допомогу, підштовхуючи цим бурів до рішучих дій. Але кайзер в той же час надавав таємне сприяння ініціативі деяких членів Пангерманського союзу, які займалися збором добровольців на війну в Південній Африці. Врешті-решт цей загін був створений і під назвою "Німецького легіону" брав участь у війні на стороні бурів.
Йдучи на компроміс і видиму розрядку відносин з Англією, німецький уряд сосредотачивало всі свої сили на близькосхідному напрямі. Тут німецька політика зазнала значні зміни з часів Отто фон Бісмарка. Хоча залізний канцлер досить часто грав на суперечностях Англії, Франції і Росії в Східному питанні, пріоритетним в його політиці залишався європейський напрям. Крилата фраза Бісмарка "Східне питання не коштує кісток одного померанського мушкетера" тепер явно пішла в минуле (1). Політика, яка отримала втілення в життя в правління кайзера Вільгельма II називалася "Дранг нах Остен", - натиск на схід. Країною, на яку Німеччина звернула свою пильну увагу, була Туреччина.
До кінця XIX століття імперія Османа перетворилася на напівколонію Англії, Франції і, частково, Росії. До цієї пори слабка і розрізнена німецька промисловість не могла конкурувати із старими централізованими колоніальними країнами. Але на початок XX століття положення різко змінилося. Про збільшений вплив Німеччини на світову політику можна судити по успіхах її дипломатії в Туреччині. Туреччина не представляла цінності по своїй промисловій, сільськогосподарській або військовій потужності. Сільське господарство знаходилося в занепаді; армія була погано організована і озброєна; промисловість як така взагалі була відсутня. При владі перебував типовий східний деспот - султан Абдул Хамід, який оббирав до кінця убоге населення своєї країни.
Єдиний аспект, в якому Туреччина представляла цінність, було її географічне положення і досить багаті поклади корисних копалини, зокрема, кольорових металів. Туреччина знаходилася на стику трьох континентів - Азії, Європи і Африки. У неї в руках знаходився вхід в Чорне море - Босфор і Дарданелли. Крім того, для Німеччини було важливо те, що Англія бажала відторгнути від Туреччини частину її територій, а цього Германію, в світлі її політики цілеспрямованої шкоди Англії, не могла допустити.
Утворення Антанти в Європі значно погіршило положення Німеччини, оскільки у разі війни Німеччини належало битися на два фронти. У цьому сенсі Туреччина, при відповідній перепідготовці її армії, могла відтягнути частину російських сил з європейського театру війни на кавказький.
Нарешті, у разі війни в руках Туреччини знаходилася важлива середземноморська лінія комунікації, що пов'язувала Росію з її союзниками.У дальній перспективі Туреччина могла служити плацдармом для німецького настання до Індії.
Англія на Близькому Сході мала свої інтереси. В першу чергу, вона була зацікавлена в середземноморських протоках і в перспективі готувала анексію Босфору, що і було зроблено під час першої світової війни під керівництвом морського міністра Англії У.Черчилля. Крім того, Англія прагнула укріпити за собою Єгипет, відторгнутий у Туреччини. І, в третіх, Англія претендувала на велику частину Ірану і Месопотамію з районом Персидської затоки. Все це, разом узяте, показує, що Англії було вигідне максимальне ослаблення Туреччини, тоді як Німеччина, навпаки, була зацікавлена в зміцненні Туреччини, але за однієї умови: Туреччина повинна була залишатися лояльною до Німеччини.
З цією метою, німецький кайзер совершет "паломництво по святих місцях". Він зав'язує дружні взаємини з Абдул Хамідом і, тим самим, готує грунт до тіснішої співпраці. Враховуючи напівабсолютистський характер влади кайзера і абсолютну владу султана, наслідки від цієї дружби були такими, що далеко йдуть.
Тісна взаємодія кайзера і фінансових магнатів Німеччини, турбота кайзера про інтереси німецької промисловості були характерні для німецької політики того часу. Якщо стратегічна сторона загального плану натиску на схід розроблялася в Генштабі, то фінансово-економічна, а до певної міри і політична - в "Німецькому банку" (4,с.569). У Туреччині, на відміну від Трансвааля, у Німеччини були значно більше політичних інтересів. Тому ще в 1880 році до Стамбулу окрім звичайного посольства Бісмарк відправив військову місію на чолі з німецьким генералом фон дер Гольцем.
Місія фон дер Гольця виявилася виключно плідною. З одного боку, під впливом німців в турецькій армії склався прошарок прогермански настроєних офіцерів (це виявилося надзвичайно важливим чинником згодом). З іншого боку, з турецькими властями були поміщені контракти на модернізацію турецької армії, договір про навчання турецьких офіцерів в Германії. Таким чином, військова місія фон дер Гольця проклала шлях німецьким промисловцям до Туреччини. У Туреччині ці загравання зустріли охоче.
На той час молодий німецький капітал не встиг ще скомпрометувати себе в імперії Османа, тому супротивників тісної співпраці з Німеччиною серед впливових турецьких чиновників не було. Крім того, султан сподівався за допомогою Німеччини потіснити монопольне положення Англії і Франції і тим самим паралізувати дії як Німеччини, так і Англії з Францією.
Німеччина тіснить своїх конкурентів також і у фінансовій сфері Туреччини. У 1881 році англійці створили Раду Оттоманського публічного боргу. Ця організація була покликана тримати Туреччину в економічній залежності від країн Європи. У момент створення цієї організації частка Німеччини в загальному боргу Туреччини європейським країнам дорівнювала 4,5% і виражалася цифрою 80 млн. мазкий. Але в 90-х роках, завдяки залізничному будівництву в Туреччині, частка німецького капіталу зростає - до 1898 р. Німеччина пересувається з шостого на третє місце (12,1%) і випереджає Англію (10,9%). Франція зберігає до цього року лідируюче положення і її частка складає 44,9%. У 1912 р. Німеччина пересувається на друге місце (20%) після Франції (57%) (1, с.12).
Услід за візитом кайзера до Туреччини спрямовуються німецькі комерсанти. В першу чергу це були збройові фірми Круппа і Маузера, що отримали крупні замовлення від турецького уряду. Але оскільки Туреччина не мала великих засобів на переозброєння своєї армії, вона була вимушена узяти кредит у німецьких же банкірів. В результаті повне економічне закабалення Туреччини стало справою часу. У Туреччині відкриваються філії таких фінансових організацій, як Німецький банк, Діськонто-гезельшафт, Дрезденер банк.
Разом з нав'язуванням постачань своїх озброєнь Германію все в більшому об'ємі починає застосовувати такий ефективний метод проникнення капіталу, як будівництво залізниць. У 1898 р. німецьким представникам вдається в запеклій боротьбі з англійськими виробниками перемогти і вирвати у Туреччини концесію на будівництво залізниці Анатолійськой. За право будівництва боролися не тільки європейські, але і американські компанії. "Німецькому банку" були надані умови будівництва, які були настільки ж вигідними для Німеччини, наскільки кабальними для Туреччини. Зокрема, турецька казна гарантувала певний рівень прибули у разі недоотримання її самими концесіонерами. Це був найбільший успіх Німеччини на близькому Сході в XIX столітті.
У гонитві за поступками з боку турецького уряду кайзер дуже часто закривав очі на криваву національну політику, Абдул Хамідом, що проводиться, відносно вірмен. При потуранні Абдул Хаміда курдські іррегулярні кавалерійські загони повністю вирізували вірменські селища.
Крім того, із-за боязні заколоту Абдул Хамід привів турецьку армію в повний занепад - були заборонені щонайменші пересування військ, морські учення, свідомо відсторонялися від крупних посад талановиті военноначальники. Тому, коли в Туреччині в 1908 р. відбулося звитяжне повстання партії "Єдність і прогрес" (т.з. младотурок) в Германії це провело сильний шок. Політика нового турецького уряду відразу ж дала сильний крен у бік Англії. Англійці отримали права на реорганізацію флоту, споруду портів. У Стамбулі був заснований "Національний банк Туреччини" за участю англійського капіталу і під керівництвом британського подданого Ернста Касселя. Англійці знову захопили міцний контроль у фінансах - лорд Мільнер був назачен начальником комісії з проведення економічних реформ в Анатолії, англієць був призначений головним інспектором турецьких митниць. Крім того, англійці підсилили свої позиції в Месопотамії, отримавши право на проведення іригаційних робіт і споруду портів на побережжі Персидської затоки.
Здавалося, все, чого досягли німці, було втрачено. Але в младотурецком керівництві збереглося невелике, але сильне угрупування прихильників німецької орієнтації. Це були талановиті турецькі воєначальники, що свого часу пройшли підготовку в Германії. Перш за все, це був начальник III турецького корпусу, що повалив султана, - Махмуд Шевкет-паша, Иззет-паша, Алі Риза-паша і дещо інших выучеников Берлінської військової академії.
Страницы: 1, 2, 3, 4
