Починаючи з 80_х років XIX ст., зокрема після завершення 1886 р. у Львові видання двотомного «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського і С. Подільського, в західноукраїнських землях поступово поширюється новий правопис, заснований на фонетичному принципі, що знайшов втілення в цьому словнику і дістав назву желехівки. Цей правопис з 1895 р. був запроваджений до офіційного вжитку у школах Галичини й Буковини, причому в Галичині він проіснував аж до 1922 p., а частково і до 1939 p., тобто до возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.
Основні ознаки цього правопису такі: 1) за допомогою літери і позначався звук [/], що походив з етимологічного [о], а для позначення [і], що походив з етимологічних [е] та [*], вживалася літера і, якою передавався також йотований [і] (поділ, стіл, але: сніг, дїло, приніс, їхати та ін.); 2) звук [и] передавався літерою и\ 3) звук [є] передавався літерою е, а для передачі йотованого [е] та пом'якшеного приголосного перед [є] вживалася літера е; 4) йотований звук [о] передавався буквосполученням йо, а м'якість приголосного перед [о] через ьо 5) роздільна вимова твердого приголосного з наступними йотованими голосними не позначалася (вяже, бе); 6) м'яка вимова [с] перед наступним м'яким приголосним передавалася через ь (сьвіт, сьміх, сьвято); 7) у суфіксах - с/е-, - цк-9 - з/с - не ставився м'який знак (руский, сїльский, нїмецкий, галицкий, різкий); 8) в іменниках середнього роду типу знання, життя згідно з галицькою вимовою вживалася флексія -є і неподвоєний м'який приголосний (житє, зїле, знане); 9) частка-ся з дієслівними формами, а також складова частина складних форм майбутнього часу - му, - меш, - ме писалися окремо (сподїва-ти ся, ся питає, робити меть ся, ходити ме) 10) у словах іншомовного походження послідовно вживалося м'яке л (бльокада, блюза, кляса) та їн.
У зв'язку з виданням «Словаря української мови» за редакцією Б.Д. Грінченка Російська академія наук, відзначивши його премією ім. М. Костомарова, 1907 р. спеціально розглянула правописні системи, вживані в українському письменстві того часу, і, відхиливши правопис Є. Желехівського, дійшла висновку, що найдоцільнішим для цього словника є фонетичний правопис, яким користувалися на східноукраїнських землях, що входили до складу Росії, і який склався завдяки діяльності ряду українських культурно-освітніх діячів починаючи з 50_х років XIX ст. (так звана кулішівка) і послідовно використовувався в журналі «Основа» та в інших виданнях, зокрема, у виданнях Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, де він дістав ряд уточнень та вдосконалень.
В обговоренні питання про український правопис, що виникло у зв'язку з виданням словника, взяв також участь І сам автор і редактор словника Б.Д. Грінченко, який, закликаючи до якнайшвидшого усунення розбіжностей між західноукраїнською і східноукраїнською правописними. системами, рішуче заперечив вживання у правописі Є. Желехівського літери ї після м'яких приголосних, роздільне написання зворотної частки ся від дієслів і обґрунтував необхідність вживання апострофа для позначення роздільної вимови твердих приголосних перед йотованими, що було послідовно проведено в його славнозвісному «Словарі української мови»2.
Огляд головних спроб опрацювання українського правопису, що були здійснені в дореволюційний період, показує, що, незважаючи на всі намагання передових діячів української культури, науки й освіти, виробити сталі норми української орфографії так і не вдалося. До революції українська мова не мала зведення орфографічних правил, що були б обов'язковими до вжитку на всіх українських землях.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, коли перед українською мовою відкрилися винятково сприятливі перспективи всебічного розвитку, коли вона стала мовою державних установ, освіти, науки, культури, преси, художньої літератури тощо, зразу постало питання про створення єдиної, обов'язкової для всіх, сталої орфографії.
За завданням уряду Радянської України новостворена Українська академія наук опрацювала «Найголовніші правила українського правопису», які були схвалені загальними зборами Академії, затверджені і введені вдію урядом Української РСР у 1921 р.
«Найголовніші правила українського правопису», ввібравши в себе кращі дореволюційні правописні традиції, були невеликі за обсягом (14 друкованих сторінок) й складалися із 32 параграфів, що стосувалися правопису українських слів, і з 14 параграфів, присвячених правопису слів іншомовного походження. Проте вони, як перший правописний кодекс, затверджений до обов'язкового вжитку на всій території Української РСР, відіграли винятково важливу роль у справі нормування української орфографії. Більше того, будучи передрукованими і спопуляризованими прогресивною частиною інтелігенції і в західноукраїнських землях, вони сприяли зближенню західноукраїнської правописної традиції з загальноукраїнським правописом (під його впливом, зокрема, з західноукраїнського правопису було усунено літеру ї, що була запроваджена Є. Желехівським для позначення м'якої вимови приголосних).
Неповнота і надмірна стислість «Найголовніших правил українського правопису» скоро стали очевидними, а бурхливий розвиток української радянської культури й освіти, супроводжуваний прискореним розвитком усіх стилів і жанрів української літературної мови, викликав нагальну потребу в повнішому, детальнішому зведенні правил української орфографії.
1925 р. при Народному комісаріаті освіти УРСР було створено Державну правописну комісію, якій було доручено, поклавши в основу діючі «Найголовніші правила українського правопису», виробити новий український правопис, а вже наступного, 1926 p., було опубліковано його проект, який після широкого обговорення в пресі [(при урядовій газеті «Вісті» було створено спеціальний дискусійний бюлетень) та на скликаній правописній конференції, на яку було запрошено і представників закордонних тоді українських земель, зокрема Галичини й Закарпаття, був схвалений, а згодом затверджений Народним комісаріатом освіти УРСР і введений в дію з 1 січня І929 р.
У цей правопис за наполяганням представників західноукраїнських земель було внесено ряд компромісних.
Невдовзі після того був укладений, опублікований обмеженим тиражем і розісланий для ознайомлення зацікавленим організаціям 1 особам проект нового українського правопису, проте до його затвердження не дійшло. Віроломний напад фашистської Німеччини тимчасово припинив роботи над удосконаленням української орфографії.
1942 р. роботу над українським правописом було відновлено. На основі попередніх проектів, а також з урахуванням передбачуваних змін в російському правописі, було укладено новий варіант української орфографії, який уже в кінці серпня 1943 р. поступив на розгляд уряду Української РСР, а в травні 1945 р. був затверджений Радою народних комісарів УРСР. З 1 грудня 1946 р. він був запроваджений на всій території України, в якій на той час були вже возз'єднані всі українські землі.
Це був перший повний, науково обґрунтований, справді всеукраїнський правописний кодекс, з введенням у дію якого наша орфографія набула тієї стабільності, яка є необхідною й обов'язковою ознакою кожної високо розвиненої літературної мови. У передмові до нього були викладені основні засади, яких дотримувалися його укладачі і які зводилися до врегулювання чинного раніше правопису, не відходячи без поважних підстав від того, що вже усталилося, до збереження його народних засад, близькості до вимови широких народних мас, до уникнення в міру можливості варіантів написань і скорочення кількості винятків із правил, до забезпечення у спільних з іншими мовами моментах (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо) єдності з правописами мов народів Радянського Союзу, особливо - російською тощо.
Послідовне дотримання цих принципів забезпечило цьому зведенню правил української орфографії тривалу життєвість.
«Український правопис» 1945 р. без будь-яких змін проіснував аж до 1960 р. Практика його вживання виявила тільки окремі дрібні недогляди та неточності, а з прийняттям 1956 р. нових правил російської орфографії та пунктуації виявилися також окремі розбіжності між українським та російським правописами у вживанні розділових знаків, написанні слів окремо, разом і через дефіс, що при загальнопоширеному паралельному вивченні обох мов було дуже небажаним, адже розбіжності у написаннях такого типу зовсім не викликаються специфікою ні тієї, ні тієї мови.
Для уточнення редакції деяких орфографічних правил, виправлення виявлених недоглядів, усунення небажаних розбіжностей між українським та російським правописами, оновлення ілюстративного матеріалу при Академії наук Української РСР було створено спеціальну правописну комісію, яка й підготувала нове, виправлене й удосконалене видання «Українського правопису», що було Опубліковане 1960 р. Це видання повніше й послідовніше (порівняно з виданням 1946 р.) викладає правила української орфографії й пунктуації, й ось уже понад чверть віку діє без будь-яких змін, забезпечуючи потреби найширших кіл громадськості в писемному спілкуванні українською мовою. Ним користуються також українці, що живуть у зарубіжних країнах (Польщі, Чехословаччині, Румунії, Канаді, США та ін.).
Така тривала життєвість діючого кодексу української орфографії свідчить сама за себе, хоч це зовсім не означає, що з часом знову не виникне необхідність дальшого вдосконалення діючого українського правопису, про що, між іншим, свідчить і та дискусія навколо правописних питань, що проходила на сторінках журналу «Українська мова і література в школі» протягом 1963-1964 pp., в ході якої було висловлено чимало слушних зауважень і побажань і підготовка останнім часом його нової редакції.
Страницы: 1, 2, 3
