ОСОБЛИВОСТІ ФОНОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ МОВИ
ЗМІСТ
Вступ
1. Функціональний аспект звуків мовлення
2. Поняття фонеми
3. Диференційні та інтегральні ознаки фонем
4. Фонологічні опозиції в системі фонем
5. Cписок використаних джерел
У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погля-ду на природу фонеми. Більше того, існує проблема ре-альності фонеми. Якщо Д.Джоунз і Л.Блумфільд є при-хильниками концепції фізичної реальності фонеми, І.О.Бодуен де Куртене і Е.Сепір -- концепції психоло-гічної реальності фонеми, а Л.Єльмслев -- концепції се-міотичної реальності (фонема -- фігура, що служить для побудови знаків), то У.Ф. Тводдел оголошує фонему фік-цією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису.
У лінгвістиці є багато різних підходів і фо-нологічних шкіл, найвідомішими з яких є Празька, Лондонська, Американська, Копенгагенська школи.
В Україні зародження фонології пов'язане з імена-ми Є.К.Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н.Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фоноло-гічні ідеї розвивали І.3. Пет-личний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, В.С. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін.
Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується:
- загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80);
- організації фонемних опозицій;
- пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 го-лосних і 32 приголосні; в російській -- 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській -- 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німець-кій -- 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у фран-цузькій -- 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних);
- ха-рактеру самих позицій;
- варіантів та варіацій фонем.
У цій роботі ми спробуємо проаналізувати функціональний аспект звуків мовлення, визначити поняття „фонема”, описати диференційні та інтегральні ознаки фонем, а також фонологічні опозиції в системі фонем.
Функціональний аспект звуків мовлення
Основою будь-якої мови є звук. Багато років мова існувала лише у звуковій формі. Письмовий код виник набагато пізніше як відображення звукової мови. Роль звукових компонентів дуже важлива і в письмовому мовленні.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина ви-користовується для утворення, розпізнавання й розрізнен-ня морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про консти-тутивну та дистинктивну функції фонем.
Конститутив-на функція (від лат. cоnstitutus - визначений) пов'язана з творенням одиниць вищого рів-ня. Дистинктивна функція (від лат. distinctus - розділений) пов'язана з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрас-ту, а в сфері сигніфікативної -- відношенням опозиції. Сигніфікативну функцію поділяють на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежуван-ня не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо-нем.
Делімітативна функція (розмежувальна) пов'яза-на з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це можливо завдяки наявним обме-женням на появу певних елементів у мовленнєвому лан-цюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [n] в англійській -- сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словес-ної) межі; в японській -- алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [n].
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості ці-лісності та виділенні слова, що досягається завдяки на-голосу і сингармонізмові.
Завдяки ек-спресивній функції (виразній), слухач довідується про настрій і почуття мовця. В українській мові вираження емфази (емоційності) до-сягається подовженням наголошеного голосного, наприклад: жа-аль!, блиску-уче!
Поняття фонеми
У 11-томному словнику української мови дається таке визначення фонеми: „Фонема - це найменша звукова одиниця мови (чи діалекту), яка служить для творення й розрізнення слів та їх форм” [8, с. 614].
Відомий український лінгвіст М.П. Кочерган визначає це поняття так:
„Фонема (від грец. phonema - звук, голос) - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення зна-ченнєвих одиниць - морфем, до складу яких вона входить як най-менший сегментний компонент, а через них - і для розпізнання та розрізнення слів” [3, с.77].
Поняття фонеми обґрунтував І.О.Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимсь чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини вів наз-вав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у фран-цузькій лінгвістиці у значенні „мовний звук”. Вважають, що його ввів А.Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім ви-користовував Ф. де Соссюр. У Ф. де Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, однак осмислив його по-своєму, тобто надав йому нового змісту. Він розглядав фонему не як носія певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, які виконують у мові тотож-ні функції. Учень Бодуена де Куртене Л.В.Щерба розвинув і сут-тєво збагатив теорію фонеми, об'єднавши психічний підхід до фоне-ми з функціональним.
Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважа-ють М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторсь-ку працю "Основи фонології", яка вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, у якій виклав свою теорію фонем. Трубецькой зі структурно-семантичного і функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фо-нема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, вста-новив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консо-нантні, просодичні), ввів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що ней-тралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив де-тальну класифікацію фонологічних опозицій.
Значення слів не створюються використаними для їх утворення фонемами, бо фонеми самостійного значення не мають, але фонеми є базою утворення тих одиниць, які є носіями мовного значення плану змісту. Інколи одна фонема може створювати слово або морфему. Так, фонема /і/ в українській мові утворює службове слово - сполучник і; вона ж за інших умов використовується як морфема, що позначає називний відмінок множини: кобзар-кобзарі, або давальний відмінок однини: груша -груші.
Фонема - це загальна мовна одиниця, в складі якої можуть об'єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, вона реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних вла-стивостей. Скажімо, з артикуляційного та акустичного погляду в словах сад і сядь голосний елемент звучить по-різному, особливо на початку і в кінці його творення, однак голосні елементи першого й другого слів об'єд-нуються в одну фонему /а/, хоч де в чому й відрізняються один від одного. Таким же чином розріз-няються у вимові перші приголосні в словах сад і суд, якщо с у першому слові можна назвати нейтральним, то с в другому слові є лабіалізованим (огубленим) [с*]. Сучасна лінгвістика користується для позначення різновидів прояву фоне-ми терміном алофон (інший звук).
У кожної фонеми є свій головний варіант. Цей варіант з'являється при ізольованій вимові фонеми або при найменшій її залежності від позиції та сусідніх звуків.В українській мові така найменша залежність спостеріга-ється для приголосних перед наголошеним /а/. Поряд з головним варіантом можуть існувати позиційні та комбі-наторні варіанти. Позиційні варіанти зумовлюються положенням фонеми в слові й відносно наголосу (на початку, всередині, в кінці слова, в переднаголошеному чи післянаголошеному складі). Комбінаторні варіанти залежать від безпосереднього оточення фонеми. В укра-їнській мові фонема /в/ в кінці слова реалізується як вокалічний приголосний [у]: ходив, робив, отже [у] є позиційним варіантом фонеми /в/. Ця ж сама фонема перед голосним [i] вимовляється нетвердо, а напів-м'яко: вітер, віра, напівм'який приголосний в у цих та подібних словах є комбінаторним варіантом фонеми /в/.
Розрізняють ще так звані факультативні варіанти, так називаються алофонеми, що заступають головний варіант фонеми у незалежній позиції. Так, головним варіантом фонеми /в/ є її губно-губний прояв [w], але окремі мовці замість губно-губного вимовляють губно-зубний приголосний [v], який і є факультативним ва-ріантом фонеми /в/.
Лише індивідуальні варіанти фонем є фактами індивідуального мовлення. Всі інші варіанти, в тому числі й факультативні, є фактами даної мови, скла-даючи її фонематичну норму. Тому при вивченні певної мови не слід обмежуватися лише засвоєнням її фонем, а треба вивчати й усі інші варіанти, щоб позбутися "ін-шомовного акценту".
Диференційні та інтегральні ознаки фонем
У кожної фонеми як звуковому типові є власні ознаки, сукупність яких дозволяє ідентифікувати й розрізняти окремі фонеми. Структура фонематичної підсистеми фо-нетичної системи мови створюється відношеннями між фонемами, які розрізнюються кількома або лише однією ознакою. Це створює складну мережу опозицій (від лат. орроsitio - протиставлення). Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів цієї під-системи за ознаками, які звуться диференційними (від лат. differentia - різниця, відмінність).
Страницы: 1, 2
