Наявний рівень централізації, за якого 71,49 % коштів спрямовуються до державного бюджету і лише 28,51 % - розподіляються серед приблизно 12 тис. місцевих бюджетів, не додає регіонам фінансової стабільності, залишаючи поза увагою їхні потреби та існуючі проблеми. Відбувається також зменшення часток доходів і видатків місцевих бюджетів у ВВП; з 2001 по 2009 рік вони скоротилися відповідно з 9,87 % до 8,80 % і з 9,84 % до 8,49 %.

Про посилення залежності місцевих органів влади від центру яскраво свідчить і показник частки міжбюджетних трансфертів у доходах місцевих бюджетів: за останні шість років даний показник зріс з 29,1 % до 43,4%. До речі, за підсумками 2009 року, значення даного показника по регіонах коливалося від 12 % у Києві до 68,7 % у Тернопільській області.

Такий стан речей, по-перше, веде до того, що місцеві органи влади займаються переважно виконанням делегованих державою повноважень, а не питаннями місцевого значення, а по-друге, надмірна частка трансфертів аж ніяк не стимулює їх до нарощування власної дохідної бази (втрачається їх зацікавленість у збільшенні надходжень від власних та закріплених дохідних джерел).

Для того щоб докорінно змінити дану ситуацію, слід переглянути існуючий склад доходів місцевих бюджетів. На сьогодні основні бюджетоформуючі податки (а саме податкові надходження забезпечують левову частку доходів бюджетів) концентруються у державному бюджеті. Передусім йдеться про податок на додану вартість і податок на прибуток підприємств, частка яких у податкових надходженнях зведеного бюджету становить близько 60 %. До місцевих бюджетів потрапляє лише податок на прибуток підприємств комунальної форми власності, при цьому він забезпечує менше 1 % суми податкових надходжень місцевих бюджетів. Фактично, основним податком, за рахунок якого наповнюються місцеві бюджети, є податок з доходів громадян, який забезпечує близько 70 % податкових доходів. Зрозуміло, що за такого порядку закріплення податків за бюджетами говорити про перспективи самофінансування місцевих бюджетів не доводиться. І це при тому, що на зорі формування міжбюджетних відносин в Україні і ПДВ, і податок на прибуток не тільки формували кошти державного бюджету, а й надходили у певних пропорціях до місцевих бюджетів.

Як уже зазначалося, Бюджетним кодексом запроваджено поділ усіх надходжень і видатків на такі, що враховуються, і такі, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Отже, на практиці створюється два окремих кошики. Величину першого контролює вищий орган влади: за умови, що сума накопичених там коштів перевищує потребу в них, решта підлягає вилученню; коли ж наявних у даному кошику коштів недостатньо для фінансування всіх запланованих (обов'язкових) заходів, то бюджет відповідної адміністративно-територіальної одиниці має право на отримання компенсації (дотації вирівнювання). Кошти другого кошика є власністю відповідної громади, отже, вилученню не підлягають і використовуються на визначені даною громадою цілі. Зрозуміло, що розмір видатків з другого кошика обмежується сумою одержаних ним доходів. Що більше коштів збере місцева влада до цього кошика, то більше різних програм зможе профінансувати в інтересах жителів відповідної території. Видатки, заплановані понад ці доходи, відшкодуванню з бюджету іншого рівня не підлягають. Запровадження двох кошиків передбачало посилення ініціативи та відповідальності місцевих органів влади при формуванні та використанні бюджетних коштів і водночас мало стати перешкодою для центральної влади у можливому її бажанні профінансувати виключно делеговані повноваження (мінімально необхідний рівень видатків).

Місцеві органи влади в основному зацікавлені у збільшенні потенційних джерел доходів другого кошика, оскільки ці кошти залишаються у повному їхньому розпорядженні й не підлягають вилученню. Разом із тим, як доводить аналіз складу доходів зазначених кошиків, основні, найзначущі доходи, - зокрема податок з доходів фізичних осіб, єдиний податок, - включено до першого кошика. Натомість частка другого кошика в дохідній частині місцевих бюджетів є досить незначною, а отже, обмежено й кошти, якими бюджети можуть вільно розпоряджатися. Наприклад, у бюджетах Харківської області та Дзержинського району Харкова на 2009 рік співвідношення між доходами першого і другого кошиків становили відповідно 78 % проти 22 % і 69 % проти 31 %.

Бюджетним кодексом визначено чіткий перелік доходів місцевих бюджетів, наразі повної його незмінності забезпечити не вдалося: щороку в законі про державний бюджет їх склад і нормативи відрахувань від загальнодержавних податків переглядаються, що не додає стабільності дохідній базі адміністративно-територіальних одиниць.

Серед місцевих бюджетів, які мають міжбюджетні відносини з державним бюджетом, переважна більшість (близько 90%) є дотаційними (табл.2).

Як бачимо, у динаміці спостерігається подальше збільшення частки дотаційних бюджетів і, відповідно, скорочення бюджетів-донорів. Так, у 2002 році налічувалося 89 бюджетів-донорів, або 13 % від їх загальної кількості, а до 2008-го їх залишилося тільки 46, або 6,7 %. Бюджети-донори у різні роки забезпечували від 1,18 % до 6,47 % дохідної частини державного бюджету. Основними бюджетами-донорами виступають бюджети міст: у 2008 році таких було 40 із 46. При цьому внесок різних бюджетів є неоднаковим (табл.3).

До табл. З було включено бюджети, частка яких у загальній сумі вилучень із місцевих бюджетів хоча б за один із розглядуваних періодів, дорівнювала або перевищувала 2 %. Найбільшу частку в складі міжбюджетних трансфертів дохідної частини державного бюджету за всі наведені роки забезпечував бюджет Києва (від 28,7 % до 76,1 %), вагомим також був внесок бюджетів таких обласних центрів, як Запоріжжя, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ та деякі інші. У цілому проаналізовані бюджети у різні роки забезпечували від 78 % до 91,1 % трансфертних надходжень державного бюджету.

Незважаючи на те, що саме бюджет Києва формує значну частку доходів державного бюджету, зробити висновок про те, що столиця годує всю країну, буде абсолютно неправомірним. Відповідно до норм Бюджетного кодексу, до доходів бюджету Києва зараховується 100 % податку з доходів фізичних осіб та плати за землю, тоді як до доходів бюджетів міст обласного (республіканського) значення - по 75 %, а до доходів міст районного значення - відповідно 25 і 60 %. Таким чином, ситуація, коли певні адміністративно-територіальні одиниці виступають донорами, а інші - реципієнтами, не обов'язково означає кращий розвиток одних територій, вищий рівень сплати ними податків, продуктивнішу роботу відповідних органів влади і відповідно порівняно гірші показники інших територій; вона може визначатися суб'єктивно встановленими нормативами зарахування коштів до різних бюджетів.

Таблиця 2. Склад бюджетів, які мали міжбюджетні відносини з державним бюджетом (2002-2008 роки)

Страницы: 1, 2, 3, 4